Сьогодні кожен з нас через засоби масової інформації та соціальні мережі пильно слідкує за драматичним перебігом пандемії китайського коронавірусу у світі. Розуміючи доволі вагому важкість ситуації, всі намагаються притримуватись рекомендацій епідеміологів, виконувати прості правила санітарії та гігієни. Можливо, деякі уроки для себе ми можемо винести і з історії перебігу епідемій страшних хвороб у нашому краї минулих часів.
Враховуючи, що від перших кроків людини по нашій землі і до Різдва Христового, помітних поселень та стоянок тут було мало і вони були настільки невеликими і розкиданими у просторі, то будь-які епідемії страшні їм не були. У ІІ-ІV ст. береги малих річок майбутньої Краснопільщини облюбували племена черняхівської культури. Хлібороби селились на декілька десятиліть, а їх поселення розташовувались на відстані декілька кілометрів одне від одного і мали чисельність населення в декілька десятків, рідко – сотень осіб. Про епідемії того часу нам не відомо, але якщо вони були, то проста мандрівка до родичів у сусіднє поселення або на ярмарок могла стати фатальною для усіх пов’язаних між собою людей.
У часи Київської Русі поселення ставали більші, розвивались транспортні зв’язки між ними, торгівля, родичання, що створювало добре підгрунтя і для легкого перенесення заразних хвороб. Знову таки – хоч наш край і належав до Переяславського князівства, проте заселений слов’янами був слабенько, що не давало змоги епідеміям розгулятись. Напевне, що чума 1092 р., описана у “Повісті врємєнних лєт”, котра у київській окрузі виморила близько 7000 людей, до нас не дійшла. Оговтавшись від монголо-татарської навали, колишні повіти Київської держави поступово ставали під прапор Великого Князівства Литовського. Зміцнювались зв’язки з Європою, де в середині XIV ст. лютувала “чорна смерть” – пандемія чуми, від котрої за 10 років вимерло не менше половини населення континенту. Як говорять літописи, у 1352 р. “в Глухове же ни одного человека не осталось – все измороша”.
У середині XVII ст., на “Дике поле” одна за одною пішли хвилі українських переселенців, котрі й заснували більшість сіл Краснопільщини. Найстрашнішою інфекційною хворобою, котру могли занести на Слобожанщину включно до XVIII ст., була все та ж чума. Фіксувалася пізно, збудники були невідомі, ліків від чуми не існувало. Смертність складала 75-100% від захворілих. Найбільше перевіреним рецептом “лікування від чуми” у населення було таке: почув про чуму – біжи подалі, якнайшвидше і не повертайся довго. Справжнім же єдиним способом вберегтися від чуми була ізоляція зараженої місцевості, що стало можливим у сильних, військово та адміністративно, країнах. Купців, що приїздили до України у пандемічні 1710-1720 рр., примушували на кордоні витримувати карантин у шість тижнів. Чумаки, при під’їзді до Криму, для профілактики обмазувались дьогтем, натирали тіло оцтом. У козаків поблизу Запорізької Січі був облаштований окремий курінь – “Микитин карантин”, де якийсь час мали перебувати купці та вояки, котрі поверталися в Січ через заражену місцевість. Чотири рази за добу козаччини – у 1688 р., 1701 р., 1718 р. та 1739 р. чума вирувала по всій Слобідщині. Померлих ховали на окремому кладовищі на глибину не менше сажня (2 м 13 см). Подвір’я небіжчика спалювалось, родичів виселяли подалі від здорових, до карантинних хуторів на відстані від села.
Причини одних хвороб були селянам зрозумілі, інших – незбагнені й тому вважались результатом дії нечистої сили або Божою карою. Що там говорити про простих смертних, якщо навіть російський імператор Петро Другий помер від віспи у 1730 р. Діяла маса забобонів, деякі з яких були досить раціональні і добре узгоджувалися з справжніми, науково обгрунтованими вимогами гігієни. Наприклад: треба закривати на ніч посуд з їжею, щоб туди не потрапив чорт; не можна всім їсти однією ложкою, а то посваритесь; розсипати сіль на підлогу – до біди; не можна мити посуд після заходу сонця та інші. Боротьба з пошесними хворобами суцільно проводилась і методами магічних дій та релігійних обрядів: молитви та пожертвування святим; хресні ходи навколо села, враженого епідемією; встановлення осикових хрестів біля дороги у село; “виливання”, “зняття порчі” з хворого знахарками – для тих, хто сприймав епідемію, як власну, а не загальнонаціональну трагедію. Цікаво, що у Великому Бобрику ходить легенда, згідно з якою це село повністю вимирало декілька разів від епідемій, але потім знову і знову поставало дякуючи людям, котрі врятувалися в урочищі “Образ”.
Холера – одна з найбільш небезпечних інфекційних хвороб, збудника котрої відносять до біологічної зброї. Вперше до нашого краю зайшла у 1831 р. Тоді у Російській імперії від неї померло 230 тис. чоловік, з них 27 тис. – в Україні. У Охтирському повіті поховали 1956 осіб, серед них у Краснопіллі – 90, Покровці – 56, Самотоївці – 30, Пушкарному – 30, Мезенівці – 23, Славгороді – 20, Виднівці – 15, Бранцівці – 12, Ясенку – 7, Тур’ї – 5 і в Успенці – 5. У сільській Україні холеру уявляли, як стару бабу в червоних чоботях, котра, зітхаючи, ходить по селу і проситься на ночівлю. У кого в хаті заночує – там жодного живого не лишиться. Досить популярним “способом боротьби” з холерою та віспою було… оборювання землі навколо села, причому обов’язково – не худобою, а запрягали у ярмо людей, та ще й жінок. Влада ж боролася з хворобою більш кардинально та науково – жорстко обмежували пересування з зон зараження, перекопували під’їзні дороги до заразного села, опрацьовували варіанти водопостачання та водовідведення, охорона завертала усіх, кому заманеться звідти втекти на “чисту землю”. Після спаду епідемії все піддавалось вогню та закопуванню. Пандемія холери повторилася у 1848 р., коли в Охтирському повіті померло від неї 2632 людини. Серед них у Краснопіллі – 92, Славгороді – 68, Самотоївці – 45, Угроїдах – 45, Рясному – 44, Пушкарному – 40, Злодіївці (Покровці) – 40, Гречанівці – 35, Виднівці – 20, Бранцівці – 20, Успенці – 14, Ясенку – 13, Тур’ї – 12. Наступна епідемія холери відбулася у 1872 р., але її наслідки стали менш тяжкими, хоча у Києві за два тижні померли 1151 мешканець міста. Потім ще пройшли епідемії скарлатини (1878 р.) та кору (1879 р.)
Звичайно, розповсюдженню епідемних хвороб у першу чергу сприяв вкрай низький рівень санітарно-медичного забезпечення населення. Про лікарні чи аптеки у нас ніхто тоді навіть не чув. Добре було, коли при масовому захворюванні поруч із селом знаходилось розташування військового постійного чи польового гарнізону, лікарі та санітари котрого могли надати населенню кваліфіковану допомогу чи, бодай, пораду. Селяни ж віками звикли підтримувати здоров’я самотужки, у крайньому випадку звертались до місцевих знахарок. Народні цілителі більш-менш справлялись з простими хронічними захворюваннями, лікуючи їх травами та природними процедурами, а от епідемії дуже заразних вірусних інфекцій подолати було їм не до снаги. Станом на 1859 р. на весь Охтирський повіт була тільки одна лікарня на 60 ліжок. Перші дві аптеки в Охтирському повіті з’явилися близько 1890 р. у самій Охтирці та одна – у Боромлі. У 1908 р. В.Т.Костюков відкриває аптеку у Краснопіллі, котра успішно працює до 1917 р.
Перед Першою світовою війною в Україні близько 1,4 млн. чоловік постраждали від епідемії корости, головною причиною поширення якої була низька санітарна культура населення та антигігієнічні умови побуту: відсутність звички регулярно мити руки і вживати мило, скупченість у житлах, недостатньо чисте водопостачання, загальне забруднення життєвого простору нечистотами, брак наявності лазень на селі. Можна сказати, що короста в Україні навіть не в період епідемії, а взагалі “по життю” була масовою, народною, соціально-побутовою хворобою.
Внаслідок подій Першої світової війни та буремних 1917 – 1919 рр., у 1919 р. Харківська губернія впала у вир безпрецедентної за масштабами пандемії висипного тифу (близько 65 000 хворих на губернію) та холери. Заразу занесли військові, військовополонені та численні біженці. У світі жертвами пандемії “іспанки” стали біля 30% населення. Окрім людей, тифозних вошей переносили полчища пацюків. В умовах тотальної руїни і голоду, катастрофічно не вистачало мила, одягу, білизни, населення не мало можливості дотримуватись елементарних правил гігієни. Лише третина селян мала постільні приналежності, решта ж спала серед ганчір’я, вкриваючись рядном, причому – усією сім’єю, на долівці, лавках чи печі. Під час санітарного обстеження у 80% селянських осель було виявлено блох, вошей, клопів, тарганів та інших паразитів. Героїчними зусиллями земств були влаштовані протихолерні та тифозні бараки, ізолятори, відремонтовані лікарні та притулки, встановлені дезінсекційні камери з гідропультами, здійснено санітарну обробку приміщень та осель хворих. Далека від дійсності офіційна статистика зареєструвала в Україні 2,4 млн. осіб, що перехворіли паразитарними тифами під час пандемії 1919-1922 рр. Померло не менше 750 000 з них. За свідченнями очевидців – на Краснопільщині рідкий двір тоді обійшовся без покійника. Крім тифу і холери, до 1925 р. “ходили” віспа, сап, короста, “сибірка”, трахома, грип, малярія, кір, коклюш, скарлатина.
У 1922 р. Всеукраїнський з’їзд бактеріологів, епідеміологів та санітарних лікарів затвердив “Положення про санітарну службу України”, яке встановило принципи, організаційні форми та методи побудови й діяльності санітарних служб республіки. 20-30-ті роки стали часом справжньої війни з антисанітарією, активної роботи по профілактиці та пропаганді здорового способу життя, фізкультури, оздоровчих процедур та гігієни. У кожному селі Краснопільщини, навіть не дуже великому, почали відкриватися лікарні або фельдшерські пункти, а також лазні, де селяни могли не тільки митися та пратися, а й проходили примусові заходи по дезінфекції, боротьбі з вошами та іншими паразитами. Агітаторами активно читались лекції, всі “червоні кутки” у колгоспах та на підприємствах були прикрашені яскравими плакатами з гаслами вести здоровий спосіб життя, займатися фізкультурою і спортом, дотримуватись правил особистої та колективної гігієни. Цікаво, що на санітарну грамотність значно впливала письменність населення. Так, серед неписьменних того часу санітарна грамотність становила 14,4% – проти 48,6% у тих, хто умів читати і писати. Воістину “ученьє – свєт, а нєученьє – тьма”. Вперше населення на власному досвіді відчуло і найсильніший засіб захисту від заразних хвороб і їх профілактики – вакцинацію.
Після Другої світової війни на Краснопільщині постійно то в одному, то в іншому місці реєструвалися спалахи висипного та черевного тифу, дизентерії, скарлатини, дифтерії, кору, малярії, туберкульозу. Для боротьби з такими епідеміями у 1944 р. були утворені дезінфекційна та протималярійна станції, туберкульозний кабінет, введена посада районного епідеміолога. За спогадами одного з керівників, “районний санітарний лікар був наділеним лише добре підвішеним язиком, а апаратурою для дослідів йому служили власні органи почуттів, транспортом – власні ноги” – у таких умовах довелось працювати фундаторам галузі. Пізніше з’явилася і повноцінна райсанепідемстанція. Працівники протималярійної станції часто виїздили в болотисті місцевості району травити малярійних комарів та їх личинок, вкривати водойми плівкою нафти. Безпосередньо у селах від населення вимагали білити хати вапном, окурювати погреби, засипати калюжі, вкривати колодязі кришками, хлорувати воду та інше. Повністю побороли малярію у середині ХХ ст., коли провели меліорацію в басейнах річок Сироватка та Рибиця і більшість боліт просто висушили.
Старше покоління має добре пам’ятати і спалахи ящуру, пов’язані з величезною кількістю великої рогатої худоби у районі. У 70-80-х рр. ХХ ст. у районі неодноразово перекривали пасажирський транспортний рух, проводили карантинні заходи з обмеженням пересування людей, дезінфікували шини всіх машин, а пасажирів примушували виходити з автобусів і чистити взуття на тирсовій доріжці. Школярі з віддалених малих сіл тимчасово жили у свої однокласників у селах, де знаходилась школа. У пізньо-радянський час спалахи епідемій давили досить швидко і ефективно, мало хто згадає, що у 1970 р. в Одесі була епідемія холери…
Таким чином, бачимо, що за 2000 років у епідемному досвіді людей змінилося мало. Так, сьогодні легко визначаємо збудників інфекцій та маємо розвинену медичну мережу. Але, перед загрозою пандемії у такому залюдненому та мобільному світі, немає кращого захисту, ніж перевірені часом прості прийоми дотримання елементарної санітарії та гігієни, самоізоляції від живого спілкування та виконання вимог епідеміологів по обмеженню пересування. Мудрості, терпіння та здоров’я нам усім.
Олександр Десятниченко
Газета “Перемога”, №14, 3 квітня 2020 року
“З історії перебігу епідемій страшних хвороб у нашому краї минулих часів”
Веб-джерело:
https://desalex.ru.gg/epidemii
Епідемії
…
До теми
Витяг з однієї з історично-оглядових статей про боротьбу з епідеміями на території України 100 років тому:
http://uamoderna.com/md/zhvanko-skoropadsky-pandemics
Тиф, холера, “іспанка”: заходи уряду Скоропадського з подолання епідемій
Опубліковано 20.03.2020
Любов Жванко
***
Протихолерні заходи
Ще однією умовою подолання холери було влаштування, так званих, “холерних” чи “епідемічних” бараків, які компенсували відсутність необхідної кількості місць в інфекційних лікарнях та відділеннях земських медичних закладів.
Так, згідно з кошторисом витрат Харківського губернського земства на боротьбу з холерою, надісланим до МНЗтаДО 27 липня 1918 р., з асигнованих державою 268100 крб. – 146500 крб., тобто близько 56 % йшло на побудову “холерних” бараків. З цієї суми – 80 тис. крб. було виділено на влаштування, а згодом і утримання у повітах Харківщини 10 бараків на 20 ліжок кожен. Як правило, в одному бараці працював один лікар, два фельдшери, дві сестри милосердя, п’ять санітарів, здебільшого колишніх ротних фельдшерів. На 44 тис. крб. були закуплені медикаменти та дезінфікуючі засоби [93].
Слід зауважити, що 8 серпня 1918 р. віце-директор санітарного департаменту МНЗтаДО В. Удовенко направив до губернських санітарних бюро та санітарних органів Одеси і Мозира телеграму, в якій пропонувалася необхідна кількість вапна для дезінфекції [94]. Отже, проблеми придбання нескладних дезінфікуючих засобів не було. Організацією ремонту дезінфікуючих камер інфекційних бараків займалися санітарні бюро. Так, протягом першої половини серпня 1918 р. на прохання Харківського губернського санітарного бюро “Артель Русских Инженеров” відремонтувала дезінфікуючі камери у медичних закладах Сумського, Ізюмського, Вовчанського повітів. Обладнання для епідемічних бараків постачалося з декількох джерел. Так, з дозволу МНЗтаДО Харківська губернія отримала таке обладнання зі складів колишнього Земського союзу. У кінці серпня 1918 р. епідемічні бараки Подільського губернського земства, а на початку вересня 1918 р. 16 земських бараків Київщини були забезпечені різним медичним обладнанням з розформованих колишніх військових шпиталів [95]. Три “холерні” бараки Волинської губернської земської управи були укомплектовані обладнанням, закупленим на кошти МНЗтаДО [96].
Заходи по подоланню холери проводилися за тісної співпраці повітових, губернських та урядових санітарних структур. Наприклад, у кінці липня 1918 р. у Суджанському повіті Харківської губернії виникла холера. Повітове земство, не маючи змоги власними силами організувати її ліквідацію, звернулося за допомогою до губернської земської управи [97]. І вже 27 липня 1918 р. губернське земство відрядило до повіту санітарний загін у складі трьох санітарних лікарів. У той же час виконуючий обов’язки Харківського губернського старости Л. Турчанинов направив телеграми до МВС та МНЗтаДО з проханням виділити 30 тис. крб. на потреби ліквідації холери у цьому повіті. 29 липня 1918 р. санітарний департамент МНЗтаДО, а 30 липня департамент місцевого самоврядування МВС перевели необхідні кошти на рахунок Суджанського повітового земства [98]. За їх рахунок губернська земська управа направила у повіт необхідну кількість медичного персоналу, дезінфікуючих засобів та ін.
Типовим можна вважати і інший випадок. З початку серпня 1918 р. серйозним джерелом холери було визнане село Вороніно Путивльського повіту Чернігівської губернії. З 9 серпня 1918 р. захворіло від 37 до 57 осіб, з яких померло від 18 до 25 мешканців. Повітова влада не мала в своєму розпорядженні дезінфікуючих засобів, медикаментів, персоналу, вакцини. У зв’язку з цим все необхідне негайно було надіслано туди губернським земством [99]. Харківська губернська земська управа, виконуючи ухвалу міністерської наради від 8 липня 1918 р., відкрила у прикордонних місцевостях три лікарсько-спостережні пункти та пункти харчування для хворих на холеру, серед яких були і біженці – в Гостищеві, Білгороді та Валуйках [100]. Загалом, на середину жовтня 1918 р. завдяки злагодженим діям усіх залучених в губернії до подолання холери інституцій вдалося домогтися спаду епідемії [101].
Не залишилися осторонь боротьби з холерою і міські самоврядування. Серед вжитих ними заходів слід виділити запровадження контролю за якістю води, проведення нагляду за регулярним вивозом сміття та нечистот з громадських місць, поливання базарних майданів та вулиць. Як і в повітах України, у містах були влаштовані додаткові інфекційні бараки, залучені медичні працівники та ін. [102]. Харківська міська управа встановила обов’язкову видачу для бідного населення безкоштовних квитків у лазні [103].
Протиепідемічні заходи на транспорті та кордонах
Проте ліквідація холери, у порівнянні з епідеміями тифу і віспи, була дещо ускладнена певними об’єктивними причинами. Справа в тому, що із середини літа 1918 р. розпочалася евакуація українських військовополонених та реевакуація біженців. Тому залізниці, порти, шосейні дороги, де вони скупчувалися, стали одним з осередків розповсюдження холери та інших інфекційних хвороб.
МНЗтаДО, визнавши у другій половині серпня 1918 р. епідемічну ситуацію на українських залізницях як небезпечну, почало локалізацію цих спалахів холери. З цією метою при санітарному департаменті було створено кілька комісій. У цей час МНЗтаДО добилося закриття руху по Катеринославській залізниці. Під загрозою припинення перевезень перебувала Слобідська дорога [104].
У зв’язку з критичною ситуацією управління Слобідської залізниці скликало спеціальну нараду з питань боротьби з холерою. В результаті обговорення доповіді представника лікарсько-санітарного управління дороги ухвалили відкрити на кордоні з Росією шість обсерваційних пунктів, на яких проходили б огляд та лікування хворі на холеру. На ці потреби з Державної скарбниці було асигновано 119382 крб. [105]. Загалом на проведення протихолерних заходів на транспортних артеріях України з Державної скарбниці через санітарний департамент МНЗтаДО було виділено 1 млн. 85821 крб. (див. табл. 1). Відповідні суми отримали управління Лівобережної, Подільської, Правобережної, Запорізької залізниць, Санітарна управа Міністерства шляхів, Київська Округа шосейних доріг.
Справою попередження подальшого розповсюдження епідемій займалася і Головна Військово-Санітарна управа Військового міністерства, яка планувала влаштувати на залізничних станціях 27 протихолерних пунктів. Це були невеликі інфекційні лікарні, де занедужалі мандрівники отримували медичну допомогу. Вони діяли переважно у південно-східному та західному регіонах України, де скупчилась значна кількість полонених та біженців [106].
У першій половині листопада 1918 р. Міністерство закордонних справ Української держави виділило для організації та утримання протиепідемічних закладів на рахунок МНЗтаДО 500 тис. крб. [107]. Завдяки цьому були влаштовані ще шість пунктів: у Полоші, Знам’янці, Новоукраїнці, Вапнярці, Бирзулі та Гришино [108].
…
Біженці перед лицем епідемій
На біженців, які поверталися до своїх домівок, чекали знищені житла, голод, епідемія тифу. Про загальну ситуацію на Волині “Бюлетень інформбюро” МНЗтаДО у другій половині серпня 1918 р. повідомляв: “Біженці живуть … в окопах, та по лісах, бо хати їх спалені. Хвороби десятирують нещасних, допомога од держави конче треба” [113].
…
Біженців, які прибували з Росії, першочергово розміщували на станції Коренево Харківської губернії. Після проходження там карантину та отримання проїзних документів вони могли рухатись далі. Для тимчасового перебування на станції діяв спеціальний табір для тимчасового проживання біженців, розрахований на 2 тис. осіб. Санітарний департамент МНЗтаДО за власні кошти організував на станції Коренево два невеликі пункти харчування. Цей департамент взяв на себе і надання медико-санітарної допомоги біженцям. Для цього його представники влаштували два шпиталі, потяг-лазню, лабораторію. Сюди ж прибув загін для проведення щеплення від холери [115]. Загалом, проведення протиепідемічних заходів серед біженців ускладнювалося постійним їх рухом, протидією німецької окупаційної влади та іншими негативними чинниками.
Санітарна просвіта
Органи охорони здоров’я та місцевого самоврядування провели низку профілактичних заходів, з метою попередження поширення інфекційних захворювань. Місцева преса друкувала статті профілактичного характеру. Такими, наприклад, були дописи земських лікарів П. Граціанова “В очікуванні холери”, І. Липи “Холера”, ряд анонімних – “Епідемія і санітарія”, “Холера в Харкові” та ін. [116]. Міські управи Харкова, Києва, Одеси. організували публічне читання лекцій. Відповідну роботу провели також земства. Так, 31 липня 1918 р. Київська губернська земська управа направила до МНЗтаДО прохання, щоб “…з боку Української та німецької влади не було перешкод у справі проведення під керівництвом губернського земства дільничними та санітарними лікарями “читанок” серед населення” [117]. 1 серпня 1918 р. за підписом начальника санітарно-епідемічного відділу санітарного департаменту І. Ільницького до управи надійшла відповідь, в якій висловлювалось запевнення у сприянні протиепідемічним заходам земства.
…
Епідемія «іспанки» та боротьба з нею
Другою, за часом появи в Україні, смертельно небезпечною хворобою стала епідемія “іспанки”. За своїми симптомами вона нагадувала грип і вражала дихальні шляхи людини. Перші випадки хвороби було зафіксовано в окремих повітах Херсонської губернії вже в середині липня 1918 р. [120]. З другої половини серпня 1918 р. хвороба охопила Катеринославську, Полтавську, а трохи згодом і Київську, Харківську, Чернігівську та Волинську губернії. Вже протягом вересня – початку жовтня 1919 р. вона набула розмірів епідемії [121].
Так, санітарні лікарні Полтавщини, подаючи до губернської земської управи дані про кількість випадків хвороби станом на 1 жовтня 1918 р., констатували той факт, що у частині повітів “іспанкою” було уражено до 50% населення. Загалом, з моменту появи епідемії і до початку жовтня 1918 р. у Полтавській губернії від неї померло 25 150 осіб [122]. Подібний рівень захворювання було зафіксовано і на Київщині. У Харківській губернії за перший тиждень жовтня 1918 р. у Вовчанському повіті захворіли 3 тис. осіб, з них 493 померли, в Охтирському – відповідно 4166 та 149 осіб. У Сумському повіті тільки за офіційними даними за цей період були вражені 10 тис. громадян. Санітарні лікарі вважали реальну цифру значно вищою [123]. Досить високий рівень смертності був у Куп’янському та Старобільському повітах Харківщини, на Волині [124]. На початку листопада 1918 р. “іспанка” охопила населення Холмщини та частини Подільської губернії [125].
…
***