Анатолій Таран: Військовий ритуал (I)

Анатолій Таран
Військовий ритуал
Героїчна балада

ДІЙОВІ ОСОБИ

Вітчизна-мати
Вічний Солдат
Дід — Величко Тарас Григорович, рядовий, загинув восени 1941 року
Бабуся — Величко Тетяна Захарівна — його дружина, колгоспниця-пенсіонерка
Батько — Величко Володимир Тарасович, їхній син, інженер
Син — Величко Тарас Володимирович, рядовий Радянської Армії, ракетник
Бойовий побратим — Одігнало Іван Максимович, побратим Тараса Григоровича, колгоспний тесля, пенсіонер
Командир — Волошко Іван Григорович, Герой Радянського Союзу, генерал, колишній фронтовий командир взводу
Ветеран — Рева Федір Маркович, Герой Радянського Союзу
Фронтовик — Безпрозваний Федір Єпіфанович
Учасник війни — Шульга Юхим Йосипович, односелець Тараса Григоровича, восени 41-го сержант, тепер пенсіонер
Ракетник — Шурлаков Петро Панасович, полковник, начальник політвідділу зенітної ракетної частини, учасник війни
Партійний секретар — Корнієнко Анатолій Іванович, перший секретар міськкому партії
Вчений — Засенко Дмитро Васильович, астроном, академік
Дідусь — Засенко Карпо Володимирович, дід Дмитра Васильовича
Кар’єрист — Гопцаренко, працівник міськвиконкому
Воїн — Віталій, єфрейтор, друг Тараса-молодшого
Наречена — Оля, студентка, онука Шульги
Студентка — Ліда, подруга Олі
Комсорг — Сергій, секретар комсомольської організації комбінату
Ветерани Великої Вітчизняної війни, робітники комбінату, колгоспники, солдати й офіцери, піонери.

Дія відбувається напередодні і в день Свята Перемоги.

У присмерку тривожному, урочому ми чуєм Голос. То Вітчизна-мати:

Я просто мати. Мати матерів.
Я Вічна мати. Я Вітчизна-мати.
Хай скільки б світ не ріс і не старів,
я — щедре літо, я — природи свято,
я не старію, вічно я живу —
на всі, що є і будуть покоління.
Благословляю краплю дощову
і все плодюче на землі насіння.
Благословляю і любов, і труд,
повітря подих і води ковточок.
Благословляю весь я сущий люд
і поіменно всіх синів і дочок.
Моя ти земле, вічна наша Русь,
в цім суть життя — тебе у серці мати!
Своєму батькові за все я тут вклонюсь –
Вітчизни Батьку, Вічний наш Солдате!

І ніби голос криці, і вогню, і ласки вічної,
почувся мужній Голос:

Я Вічний Батько з долею солдата.
Солдат я Вічний з долею батьків.
За днями дні, за датою і дата —
гуркоче Час в неспокої Віків.
І я не знаю спокою й хвилини —
все стугонять мої в мільйон серця.
Беру в Вітчизни лагідно дитину
і їй гартую вірного бійця.
Бо є вогонь, є серце і слова є,
які міцніші криці у сто крат.
Мене Вітчизна батьком називає.
А я їй син — бо я її Солдат.
Я Вічний Батько. Хто мене не визна,
помре не від меча — від каяття.
Життя дає народові — Вітчизна.
Я Батько і Солдат — я бережу життя!
В людині кожній, в кожнім поколінні,
на полі Долі — перемог і втрат —
живу віки, щоб ми були нетлінні!
Я — Вічний Батько — Вічності Солдат!

ДІЯ ПЕРША

Квітує місто на Вкраїні. Весна буяє.
Травень — зелен-гай. Зелений шум дерев.
Вогонь барвистий — квіти. Мов гра оркестр,
а в ньому — скрипки вишень, органи яблуневих всіх садів.
Йде, припливає Свято Перемоги. І ветерани йдуть.
Війни Великої великі ветерани. Костюми невійськові.
Ордени. Медалі на цивільних їх костюмах. Медалі бойові.
Ще — ювілейні. Та не значки у них, а нагороди.
Що не купують їх і не дарують.
Бо їм ціна — чи кров, а чи життя…
Звучить їх пісня — пісня ветеранів.

Ми йдемо в солов’ї,
в давні спогади йдем незаснулі.
Ми пройшли крізь бої —
там, де кулі, і кулі, і кулі.
Вічна ніжність долонь —
ні броні, ані міцності скелі…
Ми пройшли крізь вогонь
у тоненькій солдатській шинелі.
Груди рвались край скель
у вогненнім тротиловім герці…
І тоненька шинель…
Під шинелею — серце. Там — серце…
Знову спогад війнув
полинами — гіркими димами.
Ми пройшли крізь війну,
крізь вогні і крізь кулі — серцями.
Крізь вогненні вали,
крізь вогненну війни сніговицю
ми серцями пройшли,
що живі, не закуті у крицю…
Переможні вогні.
І парад у селі і столиці…
І серця по війні
в нас були, ніби викуті з криці.

Одігнало:
Питаєте мене, що я несу?

Безпрозваний:
Так, так, Максимовичу,
що це за бандура
замотана у тебе в рушнику?

Одігнало:
Бандуру і згадали…
Давно не бачивсь з вами, хлопці, я. Давно…
Все канцелярія Шульги не дозволяла…
А я хотів про неї запитати,
про ту бандуру.
Чи то видіння так мені було,
чи марення?
А ніби кобзаря в окопи привели до нас між
битви на передову.
Сліпого бандуриста мала онука тихо привела.
Вона сама як святість України.
І дід сумний,
у чорному був дід.
Як скорб землі.
Дівчатко ж у вінкові
із квітів польових.

Замисливсь Одігнало. І ветерани вмовкли.
І навкруг притих весь світ: дерева, квіти, птахи.
Лиш строгі обриси військової частини.
Суворий натяк грому і ракет.
Лише священне вогнище, як пам’ять.
Вогонь жертовний, як і благодатний,
тривожним полум’ям ізбоку пробивався,
поміж землею й небом — між людьми.
І там за грізним і рожево-сірим задимленим туманом
постає те фронтове видіння. Випливає, як з глибини часу.
І світла-світла дівчина в вінку. А поряд і кобзар —
могутній він, а ще — скелясто-вічний, але він і живий,
як дерево століть. Мелодія скорботна проростає повільно в гнівну,
і ось уже звучить та давня незборима наша дума — про боротьбу вона,
про перемогу. І слухають ту думу ветерани, мов слухають тут спогади
свої у кобзі тій. І відплива із піснею кобзар у далину з дівчам ясним.
Стихає слово думи і переходить із заклику у гнів,
а з гніву — в сум, у смуток, у задуму.

Одігнало:
І не зразу.
А може, через день. А може, й два. Пішли в атаку.
Гуркіт, свист і крики —
то землетрус, то пекло — кратер бою.
А в мене десь отам — усередині,
чи у душі, чи в серці там, чи що,
а тільки кобза, пісня — наша дума.
Ні гуркіт той, ні хаос дикий крику —
ніщо не заглушило те в мені.
Аж до Берліна. Дотепер. Навіки.
Вже скільки літ над нами прогуло,
а знов і знов
кобзар отой, дівчатко і пісня в сон приходять.
Й не збагну,
чи то мені наснилось,
чи то видіння між вогню було?
Отож і думав я: поїду, запитаю
вас, хлопці,
чи було таке?

Безпрозваний:
Було, Максимовичу.
Справді те було,
а я ще пам’ятаю,
як отоді, після тієї кобзи,
зі мною поряд, у одній траншеї,
таджик Саїдалі Мамуров враз заплакав.
Щось промовляв і шепотів своє,
незрозуміле, але також рідне.

Рева:
І загинув…
Ховав його я там, біля Дніпра.
В могилі братській.

Зазвучала кобза.

Позаторік був там.
Отак, як це сьогодні.
І молодий поет прибув із Душанбе.
Привіз чинари.
П’ять тисяч кілометрів
мчав літаком,
щоби біля Дніпра,
біля могил таджиків посадить їх.

Одігнало:
Чи ж приживуться ті чинари в нас?
Щоб не замерзли…
Це ж вам не тополя.
І не калина, явір — а чинара.
Те дерево, як пам’ятник. І пам’ять…

Безпрозваний:
А скільки літ живе оця чинара?

Шурлаков:
Дві тисячі років.

Безпрозваний:
Чимало. Довго…

Одігнало:
Отак би й пам’ять.
Щоб ані морози, ні спека.
Ніщо вовік не мало сили й влади.
Чинара…

Рева:
А хвороби?
На корінь, крону?..

Безпрозваний:
Ще ж і сівозміни…

Одігнало:
Перепланування?
й корчуй тоді. І пам’ять. Як дерева?

Шурлаков:
А пам’ять, як солдат.
Вже стільки літ я —
все життя в погонах.
Вже новобранців скільки поколінь
пройшло повз мене і зі мною поряд.
Я призивавсь із роком двадцять шостим,
а зараз в армію приходять вже які?
Оновлення уже котрий десяток.
Я став солдатом-дідом,
а, як і всі,
солдатом-внуком службу починав.

Рева:
Як рік — новий солдат.
І зброя — з рук у руки.
Не естафетна палочка — а зброя!
Тепер уже ракети, літаки.
А чи вони гвинтівку пам’ятають?

Одігнало:
А чи «максим», наш кулемет? А нас?
А всіх полеглих?

Шурлаков:
Пам’ятають. Так.
Я дуже часто думаю про пам’ять.
Бо це воно не просто так: людське…
Бо класове. Бо ідеологічне.
Бо ставленням до тих, що полягли,
перевіряєм ставлення до сущих.
До всіх живих —
в цім пам’яті ціна…

Могутньо входить генерал Волошко.
І підскоком, і підскоком — Шульга.

Шульга:
А ми вже думали, так думали, гадали,
що, може, й не приїдете ви вже…

Волошко:
Така урочистість, така велика святість,
і не приїхать?!
Однополчанам пам’ятник відкрить?!
Схилить життя до пам’яті полеглих!
Зустріти бойових товаришів.
Давно не бачились. З тобою ось, Юхиме
Йосиповичу. Бач,
уже який ти.
Орел! Все молодієш.
Все більше нагород.
Уже не груди, а іконостас!
Мов ти і зараз служиш,
все воюєш і подвиги вершиш —
все більше нагород.

Шульга:
Так точно, нагороди бойові
за мирний час, товариш генерал!
Держава і громадськість
вручають ці відзнаки
за виховну роботу. Так би мовить,
ми на стороні стоїмо нравственності
морально-бойової.

Волошко:
Все зрозуміло. Ясно все, Юхиме…
Хіба ж я проти?

Шульга:
Так точно! Вірно все, товариш генерал!
Ви, дякую,— не проти. Вам — спасибі!

Волошко:
То і служи…

Шульга:
Радий старатися, товариш генерал!
Дозвольте…

Рева:
Не муч людину!

Шульга:
Застебнути вам ґудзика,
товариш генерал!

Волошко:
Юхиме Йосиповичу…

Рева:
Кинь! Не в’юнсь! Шульга!

(продовження буде)

Джерело:
Анатолій Таран.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.

Вперше у всесвітній Web-мережі розміщено на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (krasnews.at.ua) з 29.04.2012 по 04.05.2012.

Адреса сторінки Анатолія Тарана у WebArchive сайту krasnews.at.ua:
http://web.archive.org/web/20171229160458/http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/26

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.