З книги Л. Дідоренка “Голодомор 1932-1933 років на Краснопільщині”

Ось що розповідає Анастасія Йосипівна Горбунко, 1916 року народження, котра в 1933 році проживала в Грязному: “У селі було двоє братів. Один з них, Йосип, ходив по хатах і все забирав у тих, хто не хотів у колгосп. З ним були і Федько, Микола, Яким і Павло. Йосип був найстарший. Ми його найдужче боялися. Він як заходить у хату, з порога кричить: “Де ти хліб дів?” – і відразу своїм шпунтом штурляв скрізь.

“Отут закопано, давай лопату!” А я кажу: “Тут мазати прийдеться”. А батько каже: “Не копай. Хліба немає – не закопував”.

Приходив Йосип часто. Власть же! А коли приходив, діставав із печі парне молоко і все випивав. Із сундука все забирав. Раз прийшов – то вже з чимось піде. Забрав ручну швейну машинку – собі забрав. Як не стидно було! У батька кожух був хороший. Йосип і його забрав. Сам у ньому ходив. Ми як побачимо його на вулиці і кричимо: “Скинь батьків кожух! Скинь батьків кожух!” Його так і звали – “кожушник”. Осталась у нас корова у дворі. Йосип взяв, залигав її і повів. Ми просимо: “Дайте хоч подіймо…”

“Знаєш, Йосипе, зараз мене розстріляй, а я тобі кажу: не копай. Я зараз заберу лопату і вб’ю тебе. Я тебе подужаю. Не копай – немає хліба”, – казав батько.

Леонід Дідоренко

І Йосип не копав. Все відтягував розправу. “Ладно, – каже, – другий раз я не сам прийду”. А ще Яшкові, братику моєму, пошили нові чоботи. Йосип побачив і каже: “Скидай чоботи” – “Не скину”. А батько: “Тікай, синку”. Яшко побіг, а один чобіт у Йосипа остався. Йосип і питає: “Один забрати?” А батько просить: “Тут залиш. Навіщо тобі один чобіт?”

Батько так і не пішов у колгосп – і його забрали. Тітка Марина, батькова сестра, каже: “Переказував батько, щоб принесли табаку і піджак, їх кудись будуть далі відправляти. Пішла я вранці, а його вже з Краснопілля відправили. Я з Яшком, старшим братом, за піджак, за махорку і в Краснопілля. “Приходимо, а його вже немає – далі відправили. Плачемо – батька немає. Додому йдемо і плачемо, і дома плачемо. Мати рано померла, сиротами осталися. Брат усього на два роки старший. А ще Ванько – молодший брат був.

А в 33-му зовсім нічого їсти було. Люди на ходу падали. Упав – лежить. У бур’янах лежали. Виділили коня й людину, щоб мертвих забирати. То був Юхим, брат того Йосипа, старший віком він був. Одну яму на всіх викопували! Юхим одного діда забирав, а баба ще жива була. Та він і її кинув на воза і каже: “Ти скоро помреш”. Яма вже чимало була заповнена, от баба і вилізла. Ухопилась за якусь бур’янину. Додому приповзла. Ще довго тоді жила. А Юхим її живою в яму перекинув з воза.

А ще була у Грязному бабка, вона померла, її рідня одну ховала – як слід, в гробу. Моя рідна тітка, материна сестра, попросила їх, щоб в одну яму і Ваньку закопали, щоб не в спільній ямі. Я спала дві ночі біля Ваньки – свого мертвого молодшого брата. Знайшлося у нас ряденце старе, в оте рядно вмотали, обшили кругом, щоб не розмоталось. Тітка попросила в ямі стінку підкопати, і положили Ваню рядом з бабою. На той час Яшки не було, кудись послали. Він приїжджає і питає: “А Ванька де?” – “Вмер”, – кажу. “Як? Хто поховав? Юхим забрав?” – “Бабка Субдиха вмерла…” – “Якби я дома був, труну зробили б. Стайню розібрали б”.

Прокляття пало на цих двох братів. У Йосипа скоро жінка помирає, а тоді й син. Сам Йосип з війни не прийшов. А Юхим утопився в ставку, їхав з поля повз ставок, захотів скупатися – й утопився. Цих двох братів Лихолітами прозвали.

А я так голодувала – страшно згадувати. “Тобі що, щоб наїстися, картоплі чи хліба?”, – брат менший питав. А тут хоч би лушпиночку найти. У заводі була столова, а там – мусорний ящик. Ми в ньому лушпиння й шукали. Цілий день риємось, і нічого не попадається. Тоді сусідський хлопець каже: “Насте, там, коло лісу є скирта соломи з гороху, ми вже трусили, горошини попадаються…”. Міняли, куди їздили – не знаю, а сусідський хлопець зве, бо привезли пшона, картоплі: “Іди, Насте, мати привезла”. У колгоспі коні дохли, їх закопували, а ті, що голодували, відкопували. Батько сусідського хлопця відкопав коня: “Насте, о, ціле плечико приніс! Чавун наварили, ходім до нас”. Ми й горобців їли. Клуня на городі була, а в ній полова гречана. Я дірку продирявлю у стрісі і вткну туди ятір – ним рибу ловили. Підніму галас – горобці із полови та в сітку. Цілий чугунець назбираєш. Потрошили й варили. А замість приправи – будь-який бур’янець. Лободу давно вже поїли. Діти лазили по буртах, пхали в рота, та й помирали. А я така пухла була, крий Боже! Ноги як склянки поробилися. Водянки лопалися. Ноги я обмотувала ганчірками. А тоді – щось чешеться. Що там таке? Розмотала – а в ранах білі черви. Стала водою промивати… Брат уже на заводі робив. Там був жом сухий – скотині давали. Брат додому приносив, варили. Чорною патокою й рани поливала. Та хіба ж міг мене отой жом урятувати? Ноги ставали ще гірші. Брат каже: “Йди в лікарню”. А я не могла вже ходити. Брат посадив мене на плечі й поніс. А в лікарні хворих людей повним повно. Брат убалакав лікаря, щоб мене взяли. Поклали мене у коридорі на полу. І десь тижнів за два ноги загоїлися. Там затірку робили, муку варили. Галушка кому попаде, а кому й ні. Хліба трохи давали, десь з 50 грам. Ото я й поправилась, додому прийшла. А тоді черви в радгоспі збирали, вони на листі були – буряк вже зійшов. За це гроші платили й хліба давали. Чи по 200 грамів, чи скільки там. Одщипнеш хлібця, та й про вечір подумаєш. А на наряд мене не завжди брали. Тоді йдеш додому й плачеш: на роботу не взяли.

Я так плакала, так плакала, що, бувало, зжалювалися і роботу давали.

Джерело:
Дідоренко Л. Голодомор 1932-1933 років на Краснопільщині. Суми. – 2007.

Текст наведений згідно з друкованим джерелом:
Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Сумська область. – Суми: Собор, 2008. – 920 с. (сс.825-826)

Джерело у веб:
http://history.sumy.ua/research/books/179-natsionalna-kniga-pamyati-zhertv-golodomoru-1932-1933-rokiv-v-ukrajini-sumska-oblast.html
Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Сумська область