У статті робиться порівняльний аналіз поглядів П.Скоропадського і М.Міхновського на питання національно-державного будівництва в Україні 1918 р. Аналізується складна суспільно-політична ситуація, у контексті якої М.Міхновський і його прихильники прагнули змінити політичний курс гетьманського уряду, надати йому чіткої національної спрямованості.
Одним із найважливіших завдань історіографії Української Держави 1918 р. є оцінка тієї моделі національно-державного будівництва, на яку орієнтувався П.Скоропадський. Вивчення цієї багатопланової проблеми продовжується багато десятиліть, але говорити про конкретні результати, які були б сприйняті дослідницьким загалом, ще рано. На наш погляд, результативність аналізу значно підсилило б розширення поля дослідницьких інтересів за рахунок порівняльного аналізу поглядів П.Скоропадського, з одного боку, та його сучасників із різних політичних таборів, з іншого. Пропонуємо почати розгляд цієї проблеми через призму політичної дискусії, яка в період підготовки гетьманського перевороту і після його здійснення відбувалася між П.Скоропадським і М.Міхновським.
В українських політичних колах про генерала П.Скоропадського стало відомо лише у липні-серпні 1917 р., коли він прилучився до українізації армії, ставши на чолі 1-го Українського корпусу, який у листопаді 1917 р. зупинив наступ на Київ збільшовизованих військ. У жовтні 1917 р. генерал був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва. Про чіткі політичні погляди П.Скоропадського на момент перевороту говорити немає підстав. Мова може йти лише про певні політичні настрої, які до того ж проявлялися в загальних рисах. Така невизначеність ставила у глухий кут навіть сучасників генерала з національного табору, які в залежності від ситуації оцінювали його то як українського патріота, то як зрадника. Усі погоджувалися, що П.Скоропадський був у соціально-економічних питаннях консерватором. Він очолював Українську народну громаду, що стала осердям сил, навколо яких формувалися противники республіканського режиму Центральної Ради, які готували переворот. Але немає жодних підстав вважати П.Скоропадського переконаним самостійником. У березні 1918 р., зважаючи на можливість стати на чолі України, його «дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, щоб там не було…»[1]. Водночас, відносити його до прихильників відновлення Російської імперії також не можна.
Микола Міхновський – професійний адвокат, видатний діяч українського визвольного руху, теоретик національного самостійництва, автор брошури «Самостійна Україна», лідер Української народної партії, член Української Центральної Ради і Українського генерального військового комітету. Закликав до проголошення незалежності України і робив кроки на шляху до цього. На початку липня 1917 р. виявився причетним до збройного виступу українізованого полку ім. П.Полуботка з метою проголошення незалежності й у вересні був висланий із Києва на Румунський фронт, де перебував до глибокої осені 1917 р. Після повернення з фронту перебував на Полтавщині, де прилучився до організації консервативної за своїми соціально-економічними принципами і самостійницької за політичною спрямованістю Української хліборобсько-демократичної партії. 6 березня 1918 р. у Лубнах зібрався з’їзд цієї партії, який заявив, що «Селян-хліборобів не задовольняє нинішній уряд… Тільки за умови, коли селяни будуть обробляти 20-100 десятин, тільки тоді можна буде завести культурне господарство, при якому земля буде давати 100 і більше пудів із десятини»[2]. 31 березня 1918 р. М.Міхновському виповнилося 45 років. Він був ровесником П.Скоропадського, який народився на початку травня 1873 р. і на момент проголошення гетьманом України наближався до свого 45-річчя.
Дискусія між двома цими особистостями цікава тим, що один з її учасників – М.Міхновський – був добре знаний як ветеран суспільно-політичного руху України і людина з чіткими, можна навіть сказати, викристалізованими політичними поглядами, а П.Скоропадський – новачок в історії і людина, погляди на політику якої перебували у стадії формування. Стабільність і визначеність оцінок першого можуть служити своєрідним дослідницьким маркером для аналізу позиції другого. Матеріали про цю дискусію (часто вона відбувалася заочно) історик може почерпнути з багатьох джерел, але головними є спогади П.Скоропадського, мемуарні свідчення інших учасників подій, матеріали окупаційного командування.
Слід зазначити, що безпосередні контакти між П.Скоропадським і М.Міхновським почалися уже навесні 1918 р., як тільки вони потрапили у поле зору німецьких окупаційних властей, котрі все більше переконувалися, що Центральна Рада не може забезпечити їх економічні і воєнно-стратегічні інтереси в Україні. Прізвища М.Міхновського і П.Скоропадського (поряд із прізвищами І.Луценка, Є.Чикаленка та ін.) різні німецькі служби називали як можливих кандидатів на керівні посади нової влади в Україні, котра має змінити республіканський режим Центральної Ради[3].
Усі особи, наведені у німецьких джерелах, репрезентували ті верстви українського суспільства, які стояли в опозиції до Центральної Ради. П.Скоропадського і М.Міхновського можна назвати консерваторами. Є.Чикаленко більше тяжів до ліберальної течії. І.Луценко був членом Української партії соціалістів-самостійників, яка обстоювала тверду національну владу і серед соціалістичних сил вважалася «правою». Усі відкидали радикальні соціальні експерименти Центральної Ради і були зацікавлені у збереженні принципу приватної власності, зокрема, на землю. При цьому вони декларувати готовність до аграрної реформи при збереженні певного максимуму землеволодіння, стояли за тверду владу.
Але бачення майбутнього України у цих діячів не у всьому збігалося. Питання, наскільки Україна буде самостійною і «українською» уявлялося кожним із претендентів на керівництво державою по-різному.
Євген Чикаленко – поміщик і меценат, визначний український громадський і політичний діяч, один з організаторів і активних членів Загальної української організації, Української демократичної партії, Української демократично-радикальної партії, Товариства українських поступовців, член УЦР від Союзу українських автономістів-федералістів. Був українським лібералом. Коли навесні 1917 р. відбувався процес реорганізації Української демократично-радикальної партії в «лівішу» Українську партію соціалістів-федералістів – він відмовився стати її членом. Є.Чикаленко у своїх політичних поглядах під впливом зовнішніх обставин еволюціонізував у бік самостійності України, хоча до IV Універсалу, як і більшість представників українського політикуму, відстоював ідею федерації з демократичною, небільшовицькою Росією.
Іван Луценко – лікар, активний учасник українського визвольного руху з кінця ХІХ ст., один із лідерів Української народної партії (із грудня 1917 р. – Української партії самостійників-соціалістів). Його діяльність була тісно пов’язана з Півднем України, де він користувався особливим авторитетом. Член УЦР від Одеси, член Генеральної військової ради. Був одним із організаторів проголошення наприкінці жовтня 1917 р. в Одесі влади Центральної Ради. Переконаний самостійник.
Які мотиви були вирішальними при остаточному виборі кандидатури на диктатора? Напевне, очікувана ефективність. Серед усіх генерал П.Скоропадський, як людина військова, недавній фронтовик, імпонував прагматичним німецьким офіцерам найбільше. Саме він мав найбільше шансів стати на чолі України, хоча прагнення до цього проявляли й усі решта. Саме зі П.С.Скоропадським німці вели напряму переговори про майбутнє України.
Трапилося так, що з ветеранів українського національного руху стійкі контакти із П.Скоропадським мав лише М.Міхновський. Про М.Міхновського генерал П.Скоропадський уперше дізнався в Меджибожі, куди наприкінці липня 1917 р. був переведений його корпус. До нього на прийом прийшли офіцери Богданівського українізованого полку В.Павелко і Г.Лук’янов. П.Скоропадський називає їх помічниками М.Міхновського. Вони боготворили свого шефа і називали його майбутнім українським Бісмарком[4]. Генералу це запам’яталося. Пізніше, навесні 1918 р. в Києві, де П.Скоропадський став шукати прибічників, він згадав про М.Міхновського і почав збирати про нього інформацію. Оточення генерала, у тому числі й земляки М.Міхновського, характеризували його негативно, говорили, що «этот человек страшно неуживчивый, обладающий громадным самомнением, желающий во что бы то ни стало играть роль, фактически не обладая для этого соответствующими качествами»[5].
Особисто П.Скоропадський познайомився з М.Міхновським, коли генерал готував переворот, а М.Міхновський був одним із лідерів Української демократично-хліборобської партії, яка також була незадоволена Центральною Радою і готувала проти неї протестні акції. Як свідчить П.Скоропадський, тоді між ними відбулася відверта розмова. М.Міхновський справив на нього приємне враження. Описуючи зустріч, на це він указав двічі, причому другий раз із певним роздратуванням на адресу необ’єктивних інформаторів: «Повторяю, я в Михновском ничего скверного не видел и не мог понять, почему к нему относятся так отрицательно». Значною мірою, така оцінка генералом М.Міхновського була пов’язана з його позитивним ставленням до соціально-економічної платформи УДХП: «В социальном … отношении и он, и его партия всегда были мне по душе. Эта партия … демократична, никаких социалистических крайностей в ней нет, собственность признаёт, вместе с тем проникнута не теоретическими лозунгами, а стремится приступить к делу». Генерал згадав, що УДХП відіграла завдяки своїй згуртованості велику роль у справі ліквідації Ради. Вона перша завдала їй серйозного удару[6]. Водночас, генерал виявився незадоволеним тим, як М.Міхновський оцінює національне питання, його, як пише П.Скоропадський, «крайне шовинистического украинского направления, которое всё ему портило»[7].
Читаючи мемуари П.Скоропадського, важливо враховувати не лише те, що він згадує, але й те, про що замовчує, хоча, без сумніву, пам’ятає. Генерал, зокрема, не пише, що у хліборобів-демократів був власний політичний проект, який істотно відрізнявся від намірів П.Скоропадського і його найближчого оточення. Про цей проект генерал, без сумніву, знав, бо про нього було добре відомо в політичних колах Києва. Він істотно відрізнявся від плану генерала. Якщо П.Скоропадський орієнтувався на ліквідацію Центральної Ради, то М.Міхновський – на її радикальну реорганізацію з участю УДХП. Така реорганізація обіцяла забезпечити продовження державотворчої традиції в Україні і зберегти її національний характер. Напевне, цей проект обговорювався на зустрічі П.Скоропадського з М.Міхновським.
Для реалізації цього проекту, за переконанням М.Міхновського, партія вже мала необхідний потенціал. Після приходу німців УДХП швидко посилювала свій вплив у суспільстві. Постать М.Міхновського була у цій партії однією з головних. Він був обраний секретарем київського губернського осередку. Якщо до революції з особою М.Міхновського ототожнювалася діяльність УНП, то тепер він значною мірою визначав політичний курс УДХП. Д.Донцов, повернувшись у березні 1918 р. з еміграції та ставши членом УДХП, називав її «партією консервативною, а крім того, ворожою до соціалізму і політики ЦР. Її самостійницький характер забезпечувала особа М.Міхновського, якого «Самостійна Україна» на мене, ще молодого студента, зробила не затертий вплив»[8]. Саме УДХП першою виступила проти курсу Центральної Ради, але її дії стали частиною широкої кампанії, частково скоординованої, частково стихійної, у якій брали участь різні, а подекуди й протилежні за характером політичні сили.
З’їзд УДХП, який зібрався 6 березня 1918 р. в Лубнах, вислав до Києва делегацію з 205 чол. на чолі з С.Шеметом, які мали викласти Раді свої вимоги: покінчити із соціалістичними експериментами, поділитися владою з хліборобами-демократами[9]. П.Мірчук у своєму біографічному нарисі стверджує, що ініціатором делегування хліборобів-демократів до Ради був М.Міхновський[10].
Це було не перше подібне звернення хліборобів-демократів до Центральної Ради. Ще влітку 1917 р., коли партія перебувала у зародковій стадії свого формування, її полтавські представники звернулися до М.Грушевського і В.Винниченка з проханням включити до Ради членів цієї партії. Тоді соціалістичні керівники УЦР відхилили пропозицію[11]. Тепер, після досвіду більшовицької окупації, центральний провід УДХП сподівався на більшу гнучкість соціалістів. Але ці сподівання не виправдалися. Рада відмовилася від співпраці з хліборобами-демократами і цього разу. Відмова надала рішучості членам партії, які продовжували посилювати тиск на Раду: на 27 квітня 1918 р. було вирішено скликати в Києві з’їзд хліборобських організацій.
П.Скоропадський намагався переконати М.Міхновського у необхідності спільних дій УДХП і «Союза земельных собственников». Особливо посилилося це бажання після появи в Києві у березні 1918 р. селянської депутації УДХП. «Я понял, что именно в этом классе народа заложены здоровые гражданские начинания»[12], – зробив висновок П.Скоропадський. У своїх «Спогадах» він пише про декілька зустрічей із М.Міхновським, С.Шеметом та іншими лідерами УДХП із метою залучити їх до спільних дій проти Центральної Ради[13]. Але, виявилося, така співпраця для М.Міхновського та його однодумців була неможлива. За переконанням членів УДХП «Союзы земельных собственников» стояли на позиціях відновлення «єдиної і неділимої» Росії та не сприймали ідею суверенітету України. М.Міхновський був переконаний, що «земельные собственники» добивалися не лише знищення Центральної Ради, але й української державності взагалі. Що ж стосується УДХП, то ця партія прагнула лише зміни політичного курсу і реорганізації Центральної Ради, а не її ліквідації. Важко сказати, до чого схилявся тоді П.Скоропадський. Про свою позицію гетьман уже в еміграції писав, що «партия хлеборобов-демократов была… чрезвычайно полезная партия, которую нужно было поддерживать»[14]. Водночас, він зауважував, що мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим «Союзом».
Критикуючи соціалістичну Центральну Раду, М.Міхновський не підтримував ідею знищення республіканського ладу і встановлення правоконсервативного режиму з опорою на «Союзы земельных собственников». Довідавшись про підготовку перевороту, він звернувся до соціалістів-самостійників із пропозицією виробити спільні вимоги до лідерів УПСР з метою провести реконструкцію уряду і таким чином ліквідувати кризу. Зокрема, передбачалося розпустити Центральну Раду і передати владу спеціальному комітетові з 30 осіб, в якому соціалістів повинно бути не більше 20%, скасувати закон про соціалізацію землі, скласти новий кабінет і вибрати диктатора, а через 6 місяців обрати парламент, якому передати владу. М.Міхновський у розмові з Є.Чикаленком сказав, що соціалісти-революціонери були не проти такої реконструкції, «але ніяк не могли помиритися на особі диктатора, тим паче, що вони ніяк не вірили в те, що їх німці скинуть…»[15].
Як тільки ця ідея зазнала краху, М.Міхновський змушений був знову звернути увагу на особу П.Скоропадського і піти з ним на контакти.
(продовження буде)
1 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.; Філадельфія, 1995. – С.23, 132.
2 Нова рада. – 1918. – 11 квітня.
3 Полонська-Василенко Н. Історія України. – Мюнхен, 1976. – Т.ІІ. – С.489; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ України). – Ф.1064. – Оп.2. – Спр.1. – Арк.174; Оп.3. – Спр.10. – Арк.167; Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С.516.
4 Скоропадський П. Спогади. – С.128.
5 Там само.
6 Там само.
7 Там само.
8 Донцов Д. Рік 1918. – К., 2002. – С.6.
9 Нова рада. – 1917. – 13 квітня; Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року: 1917-1923. – К., 2002. – С.17.
10 Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності. – Філадельфія, 1960.- С.105.
11 Див.: Андрієвський В. З минулого. 1917 рік на Полтавщині. – Берлін, 1925. – 4.1. – С.64-65.
12 Скоропадський П. Спогади. – С.137.
13 Там само.
14 Там само.
15 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.ІІ. – С.51.
Турченко Федір Григорович – д-р. іст. наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.
Джерело:
Федір Турченко П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p.: дві моделі державного будівництва. – Український історичний журнал. – К.: «Дієз продукт», 2008. – Вип. 4, (№481). – 240 с.
Веб-джерело (pdf-файл):
https://shron1.chtyvo.org.ua/…/PSkoropadskyi_i_MMikhnovskyi_1918_p_dvi_modeli_derzhavnoho_budivnytstva.pdf?
