(закінчення)

***
10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві Гренера. Хліборобів-демократів у складі делегації представляли М.Міхновський, С.Шемет, В.Совачів. Член делегації М.Міхновський заявив на зустрічі: «Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу…»[34]. Однак розуміння своєї позиції делегатам у Гренера добитися не вдалося. Він заявив, що в таких умовах змінювати уряд недоцільно. «…Для самостійності України бажання Німеччини допомогти Україні значно важливіше питання про те, чи буде призначений той чи інший міністр», – зазначив Гренер. М.Міхновський спробував перевести дискусію в іншу площину: «…Ми розуміємо самостійність України інакше, ніж німецький уряд. Ми розглядаємо самостійність України з точки зору національної, а не територіальної»[35], – сказав він.

Питання про характер Української держави було головним у дискусії М.Міхновського зі П.Скоропадським та його оточенням. Останній сприймав Україну через призму територіального, а не національного патріотизму. Звідси його кредо, сформульоване, правда, уже після описаних подій, в еміграції: «В национальном вопросе, – писав П.Скоропадський, – [я] считал, что нужно спасти этот богатейший край, выдвинув сильно украинский национализм, но не во вред русским культурным начинаниям и не воспитывая ненависти к России, а давая свободно развиваться здоровым начинаниям украинства. Возмущался теми великороссами, которые, не считаясь с жизнью, всё твердят своё старое и смотрят на Украину как на нечто, совсем не отличающееся от Тульской губернии»[36]. У передмові до «Спогадів» П.Скоропадського Я.Пеленський писав, що до України гетьман ставився «з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями «козаки», «українські козаки»[37].

Принципова різниця в поглядах на характер української держави унеможливила конструктивний діалог між гетьманом і УНДС. У свою чергу невдача спроб змінити курс гетьманського уряду визначила і долю УНДС. Організація розпалася, а на її місці утворився Український національний союз (УНС), контроль над яким опинився в руках українських есерів і есдеків. Хлібороби-демократи, а з ними і М.Міхновський, не брали участі у роботі цього об’єднання, хоча інколи виступали посередниками між ним і гетьманським режимом.

М.Міхновський залишався на вістрі подій. В умовах нестабільності режиму практично постійно стояло питання про зміну кабінету. М.Міхновський твердо добивався його формування з членів українських партій. В інтерв’ю львівській газеті «Діло», опублікованому 1 липня 1918 р., він зазначив, що українці можуть і повинні увійти до складу кабінету, але за умови, що вони становитимуть у ньому більшість – 6-7 місць. І весь час М.Міхновського розглядали як одного з можливих кандидатів від українських партій до нового складу уряду.

На початку липня в київській пресі і політичних колах обговорювалося цілих п’ять списків нового кабінету, один із яких мав очолювати М.Міхновський38. У щоденниковому записі від 20 липня Д.Донцов, констатуючи, що «криза кабінету знову актуальна», назвав М.Міхновського серед осіб, яких у колах українського політикуму вважають претендентами на міністерські портфелі[39]. Здається, що М.Міхновський був не проти. 27 липня відбулася нарада керівництва УДХП із представниками катеринославської, харківської та київської організацій партії, на якій мова йшла про нову аудієнцію до гетьмана. Ця аудієнція відбулася 28 липня і тривала 15 хвилин, але жодних результатів не дала[40].

Між тим, політика гетьманського уряду викликала загальне невдоволення в Україні. Різко ослабли позиції окупантів. На Західному фронті перевага військ Антанти ставала очевиднішою. В Україні почалися пошуки нових політичних комбінацій, до яких були втягнуті різні політичні партії. Відчувалося, що гетьман готовий іти на поступки. Знову розгорнулися переговори, у центрі яких залишався М.Міхновський. Наприкінці вересня 1918 р. зафіксовані його розмови із соціалістами-самостійниками, яких М.Міхновський намовляв вийти з УНС, а також візит до гетьмана П.Скоропадського[41].

Наприкінці вересня УНС узгодив список нового кабінету, прем’єром і більшістю міністрів (десяти із загальної кількості чотирнадцяти) пропонувалися члени українських партій. Передбачалося, що М.Міхновський займе посаду міністра культів[42].

На початку жовтня делегація УНС мала розмову із гетьманом, на якій обговорювала список членів майбутнього уряду. Про деталі зустрічі розповів А.Ніковський (її учасник) Є.Чикаленку, який і описав її у своєму «Щоденнику» (запис від 6 жовтня 1918 р.). У списку, як відомо, була кандидатура М.Міхновського. Показова реакція на цю кандидатуру гетьмана: «Далі, коли дійшов до Міхновського, то сказав: «Ну, на портфель ісповіданій вже дав згоду Лотоцький»[43].

Одночасно хлібороби-демократи наводять мости з групою полтавського поміщика Коваленка, одного з лідерів «хлеборобов-собственников», який став схилятися до платформи УДХП. Коваленко відвідав гетьмана, який обіцяв створити «національно-український кабінет без русофілів». На засіданні керівництва УДХП з участю М.Міхновського, яке відбулося 12 жовтня, було вирішено добиватися нової «аудієнції у гетьмана і німців»[44].

14 жовтня 1918 р. генерального консула Німеччини в Києві Тіля відвідала делегація УДХП на чолі з М.Міхновським, С.Шеметом і Д.Донцовим. Делегація виклала свій погляд на питання про вихід із кризи: «Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським, … усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно-української добровольчої армії»[45]. Результати розмови були невтішні. Д.Донцов зробив висновок: «Перед нами лишається тепер одна дорога – опозиція»[46].

Увечері 14 жовтня 1918 р. делегацію УДХП прийняв гетьман. Він запропонував членам делегації подати список її кандидатур. 16 жовтня цей список було подано. 17 жовтня 1918 р. М.Міхновський брав участь у вечірньому засіданні українських правих діячів, яке відбулося на запрошення графа Тишкевича. Збори обговорювали становище гетьманського режиму у зв’язку з поразками німецьких військ[47].

Результатом усіх цих переговорів став коаліційний кабінет, в якому більшість, як і раніше, залишалася за кадетами, але водночас включалися декілька членів Української партії соціалістів-федералістів. Хоча до складу уряду неодноразово рекомендувався і М.Міхновський, однак його кандидатура була відхилена. Неможливо сказати, хто у цьому відіграв основну роль – гетьман чи кадетська більшість уряду, яка не бажала бачити М.Міхновського у своєму середовищі.

26 жовтня, коли оновлений кабінет зібрався на перше засідання, УДХП відкрила свій черговий з’їзд. З’їзд працював під проводом М.Міхновського, С.Шемета і В.Совачова (племінника М.Міхновського). Постанови з’їзду мали суто самостійницький характер і підтверджували попередній курс партії. Зокрема УДХП черговий раз проголосила, що стоїть за незалежну самостійну українську державу з конституційним ладом. Передбачалося, що форми державного устрою «визначить сам народ на першому українському сеймі, що вийде з загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування». Партія проголошувала, що вона виступає «проти федерації з Росією», за створення «могутньої української армії і флоту», «за автокефалію і повну незалежність» української православної церкви. Передбачався примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність»[48]. Ця програма пропонувалася на розгляд новому уряду.

Важко сказати, чи сподівалися учасники з’їзду, що ця програма буде прийнята. Істотних змін у складі та політичній орієнтації гетьманського уряду не сталося. Газета «Нова рада» констатувала, що «українські діячі, які увійшли до складу кабінету, не могли розглядати на своїх засіданнях принципові питання про зміну курсу»[49]. Це визначило і ставлення до нового уряду УДХП – безумовне недовір’я.

Але від спроб порозумітися із гетьманом лідери хліборобів не відмовилися. Керівництво УНС 10-11 листопада ще погоджувалося на угоду зі П.Скоропадським, поставивши за вимогу повну українізацію кабінету і визнання гетьмана президентом до скликання парламенту (сейму). Посередниками між гетьманом і УНС виступили М.Міхновський, С.Шемет та інші хлібороби-демократи[50]. Однак гетьман і його оточення вже визначили свій новий курс і відмовлятися від нього не мали наміру. Коаліційний кабінет доживав останні дні. 14 листопада в умовах краху гетьманського режиму соціалісти-федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб великоросійської орієнтації. Того самого дня була опублікована грамота гетьмана, що була оцінена як остаточний розрив з українськими національними силами і його відкрита орієнтація на російську контрреволюцію. Цей новий курс був закамуфльований закликами до створення федеративної Росії. «В цій федерації, – ішлося у грамоті, – Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї йшов порядок і законність»[51]. Представники німецького командування ситуацію оцінювали дещо інакше. Характеризуючи політичні цілі нового уряду, вони дійшли висновку, що згадані цілі «більш-менш чітко спрямовані на возз’єднання з Великоросією, причому Україні у кращому випадку залишається деяка видимість автономії»[52].

Спроба чергового «возз’єднання» України з Росією робилася під час загальнонаціонального повстання, в умовах якого відбувалася консолідація національних сил різних політичних орієнтацій. Уночі проти 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією, на таємному засіданні УНС була обрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою «відновлення республіканського ладу на Україні».

Не довіряючи соціалістам, М.Міхновський, як і УДХП у цілому, не підтримав ідею антигетьманського повстання як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж повстання стало неминучим, представники УДХП виступили з ініціативою примирення сторін і створення національно-демократичного уряду при збереженні гетьманату. Трапилося це в день оголошення гетьманської грамоти про федерацію з Росією, коли до Києва на Національний конгрес, запланований на 17 листопада, з’їхалися делегати УНС. Довідавшись, що гетьманський уряд заборонив конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана, лідери УДХП доручили М.Міхновському підготувати меморіал, з яким до представників союзного командування в Одесі поїхали С.Шемет і Є.Любарський-Письменний. Очікувалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. У меморіалі, надрукованому французькою мовою, зокрема, мовилося: «Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьману зайняти його пост, сподівалися, що він вестиме українську державницьку політику. У цих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку…»[53]. Але місія С.Шемета не мала наслідків.

Очевидно, на позитивні результати не дуже-то розраховували й самі хлібороби. Адже одночасно до Харкова, де перебував один із найкращих корпусів української армії, на який сподівалися повстанці, – Запорізький, виїхав М.Міхновський[54]. Там він увійшов у контакт із командуванням, переконуючи його не брати участі в повстанні. Мабуть, унаслідок цього Запорізький корпус у розпал повстання виступив із пропозицією примирити повстанців із гетьманом. Принаймні, так вважає С.Шемет[55].

Поки М.Міхновський і С.Шемет були у від’їзді, у Києві УДХП пішла на останній крок: її делегація з’явилася в німецькому посольстві, щоб запропонувати своє посередництво в переговорах між гетьманом і повстанцями. Делегати висловили думку, що коли гетьман наважиться сформувати національний український кабінет, то С.Петлюра і його прибічники погодяться скласти зброю»[56]. Це був акт відчаю. Спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення і Директорія не мала намірів іти на компроміс.

Таким чином, складні і суперечливі стосунки між П.Скоропадським і М.Міхновським яскраво віддзеркалюють різні політичні лінії в національно-державному будівництві, які конкурували в українському політикумі 1918 р. Спроби М.Міхновського і його прихильників не допустити ліквідації Центральної Ради і реформувати її у відповідності з потребами часу не зустріли підтримки П.Скоропадського і його оточення. Коли ж генерал прийшов до влади, М.Міхновському не вдалося вплинути на політичний курс гетьманського уряду, надати йому більш-менш чіткої національної спрямованості. Відмова уряду П.Скоропадського йти на конструктивний діалог з українськими політиками є додатковим аргументом для ідентифікації його соціально-політичної природи.

—
34 Крах германской оккупации на Украине (По материалам оккупантов). – Москва, 1936. – С.28.
35 Там же.
36 Скоропадський П. Спогади. – С.132.
37 Там само. – С.14.
38 Чикаленко Є. Щоденник. – Ч.ІІ. – С.70.
39 Там само. – С.73.
40 Там само. – С.77.
41 Там само. – С.99-100.
42 Там само
43 Там само. – С.133.
44 Донцов Д. Рік 1918. – К.; Торонто, 1954. – С.105.
45 Крах германской оккупации на Украине. – С.141.
46 Донцов Д. Вказ. праця. – С. 106.
47 Там само. – С.107-108.
48 Шемет С. До історії української демократично-хліборобської партії. – С.73-74.
49 Нова рада. – 1918. – 16 листопада.
50 Стахів Є. Україна в добі Директорії. – Т.1: Власними силами. – Торонто, 1962. – С.54.
51 Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т.ІІІ. – С.121-122.
52 Документы о разгроме германских оккупантов на Украине. – Б.м., 1942. – С.193.
53 Андрієвський В. Микола Міхновський. – С.610-611.
54 Шемет С. Микола Міхновський. – С.26.
55 Там само.
56 Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов). – С.28.

Турченко Федір Григорович – д-р. іст. наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.

Джерело:
Федір Турченко П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p.: дві моделі державного будівництва. – Український історичний журнал. – К.: «Дієз продукт», 2008. – Вип. 4, (№481). – 240 с.

Веб-джерело (pdf-файл):
https://shron1.chtyvo.org.ua/Turchenko_Fedir/PSkoropadskyi_i_MMikhnovskyi_1918_p_dvi_modeli_derzhavnoho_budivnytstva.pdf?