Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. БОГ

Бог Творець, ескіз розпису Володимирського собору в Києві, Віктор Васнецов, 1885 – 1893

БОГ

Бога не можна знати. Можна лиш відчувати Його присутність у світі. У палкого шанувальника Шевченка Райнера Марії Рільке є поезія «Da trat ich als ein Pilger ein»[1]. І в ній він каже, що прийшов до Києва як паломник. Степ, могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ з його Софією та лаврою — ось те, що дозволило Рільке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, — писав колись Євген Юлій Пеленський, — могла розвинутися містична концепція Рільке про Бога-дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі — це краї-народи»…

Людина вірить у Бога. Пам’ятаєте «Символ віри» Володимира Самійленка? «Вірю в єдиного Бога: крім Бога нічого немає, / Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його. / І що свідомість моя єсть око єдиного Духа, / Котрим себе озира втілене в космос Буття»… Словом, найбільша загадка — загадка Абсолютного. Ніхто не в силі її розгадати, хоч кожен і розгадує. Взяти хоч би мого улюбленця Сковороду, добре знаного в колі кирило-мефодіївських братчиків (недаром Іван Посяда називав його «великим філософом»). «Весь світ, — писав він, — складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура називається твориво, а невидима — Бог. Оця невидима натура, чи Бог, пронизує і тримає все твориво, скрізь і завжди була, є й буде. Наприклад, ми бачимо людське тіло, але розуму, що пронизує і тримає його, не видно. Тому колись давно Бога називали Всесвітнім Розумом. Були й інші Його імена, скажімо, Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна тощо. А в християн найповажніші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Два останні, мабуть, природніші за інші, тому що Розум геть безплотний, а Істина своїм буттям цілком не схожа на плинну матерію».

Створення Адама, фреска Мікеланджело Буонарроті на стелі Сикстинської капели (Ватикан), близько 1511-1512 рр.

Ну, ось вони, «дві натури»: Бог (natura naturans) і твориво (natura naturata), такі звичні для українських поетів старої доби й такі забуті перегодом — хіба що Михайль Семенко закінчить свою «Поему майбутнього» трохи загадковою фразою: «в інтуїтивнім єднанні / збіглись в неминучій точці / natura naturata й natura naturans» — та ще Володимир Державин вигадає свій не менш загадковий афоризм: «Natura naturans (природа природодайна) стосується до natura naturata (до природи природоємної) як два кути до визначуваного ними трикутника. Цей стосунок ніяк не каузальний і не еманаційний поготів»…

Бог, продовжує Сковорода, — це все в усьому, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» І ти годен сприймати Його як якусь «таємну економію тієї вічної сили, котра скрізь має свій центр, чи середню найголовнішу точку, а обводу свого не має ніде, мов куля». І що ж воно таке, оця дивовижна куля, центр котрої скрізь, а обводу нема ніде? Бог. Так було окреслене Його єство ще в знаменитому герметичному трактаті ХІІ століття «Turba Philosophorum»[2], де сказано: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam»[3]. Куди не кинь, Усесвіт гармонійний і прекрасний — долоня Творця помітна в кожній билині й комашиніА той, хто не бачить цієї долоні й каже, мов, усе постало само собою, — безумець, бо це те саме, що, підкинувши вгору купу літер, сподіватися, що вони впадуть на стіл Гомеровою «Іліадою». Може, для цього потрібне всього лиш відчуття краси. Писав же колись Шевченко: «Без належного розуміння краси людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини». А може, досить усього лиш послухати, як б’ється твоє серце. Так чи інакше, Шевченків світ сповнений Абсолютного. Якщо я не помилився в підрахунках, то слово «Бог» (у всіх відмінках, включно з кличною формою «Боже») зринає у творах поета 1306 разів.

Бог Творець, вітраж Станіслава Виспянського в костелі Святого Франциска (Краків, Польща), 1904

А як же все-таки осягнути Його єство? Можна йти двома шляхами. Один — шлях негативний (via negationis). Про нього ще на початку XVII століття Кирило Ставровецький казав: «нерозумінням розумію незрозумілого Бога». Ось такий потрійний оксиморон. А другий — шлях позитивний (via eminentiae), безконечна дорога Божих імен, адже Бог, як писала Віра Вовк у мініатюрі 1980 року «Поет», — «тисячойменний»: «Тисячойменний велів / двигнути власну творчість / і стати подібним до риби / солоних глибин, / на яку налягли / тисячі тонн води / і яку рознесла б / власна природа, / якби не верхня вага». А задовго-задовго до неї мандрівний чернець Климентій Зиновіїв склав поезію «Про Божі імена». Ніхто не може назвати всіх Божих імен, — каже він, — та найперше я називаю такі: Владика, Вседержитель, Господь, Ізбавитель, Людинолюбець, Творець, Спаситель, Христос, Цар…

А якими іменами називав Бога Шевченко? Їх чимало. Я спробував віднотувати бодай основні. Ось вони, подані за абеткою: Благий, Великий, Верхотворець, Визволитель, Владика, Всевидящеє око, Всевишній, Вседержитель, Всемилосердий, Всемогущий, Всещедрий, Всюдисущий, Господь, Держитель, Довготерпеливий, Єдиний, Живий, Життєдавець, Заступник, Істина, Людинолюбець, Милосердий, Милосердний, Милостивий, Невмолимий, Податель, Правдивий, Праведний, Саваоф, Святий, Серцезнавець, Сивий, Сильний, Спаситель, Суддя, Творець, Успокоїтель, Утішитель, Цар, Щедрий… А ще, ясна річ, Христос. І за кожним із цих імен криється якась галузка Божої економії, тобто зовнішніх проявів Абсолютного, іншими словами, Тройця, пізнавана в її стосунку до всього безконечного творива, в осередді якого — людина. Що означає, скажімо, дивне окреслення «Сивий»? Не що інше, як біблійне «ветхий деньми». А що значить «Милосердний»? Те, що Бог — наша вічна надія. Пам’ятаєте, як поет писав наприкінці свого десятилітнього заслання? «Милосердний Бог — моя нетлінна надія». А що означає «Людинолюбець»? Та хоч би те, що наша рідна Україна — то справжній земний рай. «О мої милі, непорочні земляки мої!.. — вигукує оповідач повісті «Прогулянка… » — Земля ваша як рай, як сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця».

І коли я це кажу, то ні на мить не забуваю слів Липинського: «…Україна це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей»… Зрештою, це означає також те, що Бог — Живий, а всі людські мудрування щодо Його єства насправді важать не так уже й багато. «Теологія без живого Бога, — сказав якось поет одному набридливому співрозмовникові, — не в силі створити навіть ось оцього липового листочка». Поет зірвав з гілки зелений запашний листочок і показав йому. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі.

1 «Тут ступив я, як паломник» (нім.).
2 «Книга двадцяти чотирьох філософів» (лат.).
3 «Бог — це нескінченна куля, що її осереддя повсюди, а обводу нема ніде» (лат.).

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 74-77)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.