Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПРАВДА

ПРАВДА

Певна річ, правда є наріжним каменем Шевченкового світогляду. Так само, як на персні кирило-мефодіївських братчиків був вирізьблений вірш з Євангелії від Іоана: «…і пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить!»[1] — Шевченко міг би взяти ці слова за епіграф до своєї поезії. Таким епіграфом могла стати й народна приказка: «Всяка річ минуща, одна невмируща — свята правда», — та сама, що її пристрасний шанувальник Шевченка Панас Мирний хотів узяти за епіграф до свого знаменитого роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Шевченко ставить правду так високо, що ніколи в житті не сказав би чогось схожого на слова Гелена — героя драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Тоненька смужка / брехню від правди ділить у минулім, / але в прийдешньому нема вже й смужки». А його звернені до Кассандри слова: «Ти думаєш, що правда родить мову? / Я думаю, що мова родить правду» — взагалі видалися б Шевченкові чимось несусвітенним.

І що ж таке правда для нашого поета? Послухаймо спершу ось ці рядки послання «До Основ’яненка»: «…Бо все гине — / Слава не поляже; / Не поляже, а розкаже, / Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти». Як на мене, тут явно відлунюють слова народної пісні «Зібралися всі бурлаки…»: «Що діється тепер на світі, / Да чиї ж ми діти!». Але це не головне. Головне — той мотив, що його Шевченко вплітає в цей народнопісенний разок образів: Правда і Кривда. Ще виразніше мотив борні Правди з Кривдою зазвучить у поемі «Гайдамаки»:

«Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…».

І що ж це за мотив? Мені здається, тут варто звернутись до «Казки про Правду та Кривду» вже згаданого Панаса Мирного. Ця казка спирається на народну космогонію. Сам Мирний у листі до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 року писав: «Якийсь-то учений (я десь читав, та не пам’ятаю де) розбирав литвинську легенду про Сонце й Місяця, у якій повідувалось про їх як про чоловіка і жінку (чоловік — Місяць, жінка — Сонце), та, на лихо, чоловік придався дуже вабливий до дівчат (зірок), а найбільше до Вечірньої Зорі. От одного разу, як Місяць з Зорею женихалися собі, Сонце вискочило з мечем та від ревності як рубоне Місяця мечем, так його й перерубало надвоє!.. Одна половина упала за гору, а друга зосталася на небі. Той учений, що висліджував цю легенду, знаходив, що вона була відома не тільки литвинам, а й другим народам. Про це ясує і наша пісня (він здавався і на пісню) про місяця-перекроя, тобто про перерубаного, перекраяного, про половинку місяця, а не про повного».

Поза сумнівом, Панас Мирний переказує тут космогонічний сюжет із першого тому книги Олександра Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу»[2]. Так ось, на підставі цього сюжету Мирний і створює свою казку. У фольклорних текстах дітьми Місяця та Сонця є тільки зорі. Тим часом Мирний робить їхніми дітьми ще й двох дівчаток-близнят: Правду та Кривду. Одного разу світова Темнота пустила на них черв’ячок-сум, що кусав їх за серце. У серці Правди від того народилась Журба, і ця дівчина стала нарікати на свою матусю Сонце за те, що вона так жорстоко (не по правді) повелась із батьком-Місяцем. У відповідь на це Сонце скинуло Правду та Кривду на порожню землю, щоб вони «володіли нею». Самі сестри створили тут усяку живність, причому твориво Кривди поїдало траву й дерева, тож дуже скоро їсти стало нічого. Тоді Кривда порадила їсти одне одного. «І от кинулися пташки ловити метеликів та дзюбати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий — хто кого здолав, а той винуватий — що подався». Словом, Правді немає місця на землі. Востаннє вона спробувала утвердитись тут через людину. Тільки-но з’явився Чоловік, Правда взяла його до себе. «…Лукава сестро, — сказала вона Кривді, — все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов’ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє». Та Кривда зуміла підступитись і до Чоловіка «і через його вже опанувала всім світом».

Прикінцевий розділ казки подає картину всеосяжної влади Кривди: «З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкоренилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав’я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, божі люди, згадують її в своїх важких піснях: «Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…». Ну, ось вона — старовинна лірницька псальма «Про Правду та Кривду», яка вразила колись Рільке так сильно, що він потрактував її співця як самого Господа Бога. Ось він — старовинний мотив «гнаної Правди», що бере свій початок ще в «Явищах» давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню правди Астраю, яка правила світом за «золотого віку», а коли людьми опанували облуда, віроломство, чвари, насилля і жадоба, останньою серед богів полинула на небо, писатимуть улюбленець Шевченка Овідій у «Метаморфозах»[3] та Вергілій у «Георгіках»[4]. Цей мотив був добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов’янських письменників: Яна Амоса Коменського («Labyrint světa a ráj srdce»[5]), Натанела Воднянського («Theatrum mundi minoris»[6]), Матея Конечного («Theatrum divinus»[7]), у казаннях Дмитра Туптала й Стефана Яворського, у притчі Сковороди «Убогий Жайворонок» та в його ж таки візії «Сон» — аж до «Легенды о Великом Инквизиторе» Федора Достоєвського.

Ясна річ, для християнських авторів боротьба Правди з Кривдою — то боротьба Христа й Антихриста. Правда тут — Бог. У пісні «Про Правду та Кривду» прямо сказано: «Бо сам Господь — Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню». Те саме писав і Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі» («сам Бог є правда»), і Лазар Баранович в «Аполлоновій лютні» («Христос є правда»). Та навіщо ходити аж так далеко? Ось лист Варвари Рєпніної до Шевченка за 22 лютого 1845 року: «Правда осяває совість, навчає, який шлях обирати, яку болячку лікувати, від чого відмовитись і до чого пристати. Правда — Бог! Нехай буде Він у душах наших». Те саме й у Шевченка. Згадаймо хоч би «Неофіти»: «Тойді вже сходила зоря / Над Віфлеємом. Правди слово, / Святої правди і любові / Зоря всесвітняя зійшла!». І далі: «Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі…».

Та чи є ж та «правда на землі»? Хтозна. Відчуття всеосяжності Кривди в Шевченка надзвичайно сильне. Його Правда завжди наче як по той бік реальності, по той бік історії. Згадаймо фінал поезії «Чигрине, Чигрине…»: «Спи, Чигрине, нехай гинуть / У ворога діти. / Спи, гетьмане, поки встане / Правда на сім світі», — або ось ці рядки з «комедії» «Сон»: «Заворушилася пустиня. / Мов із тісної домовини / На той остатній Страшний суд / Мертвці за правдою встають». Та, може, найкраще це видно в Шевченковому переспіві 35-ої глави Книги пророка Ісаї: «Тойді, як, Господи, святая / На землю правда прилетить / Хоч на годиночку спочить, / Незрячі прозрять, а кривиє, / Мов сарна з гаю, помайнують. / Німим отверзуться уста; / Прорветься слово, як вода…». Я б сказав, що ця картина нагадує Орігенів «апокатастазис пантон» — усеосяжну віднову Божого творива.

І коли ж то все буде? Ніхто не зна. Пам’ятаєте, як наприкінці мирнівської «Казки про Правду та Кривду» один з дітлахів питає бабусю: «Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати?.. Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько схилила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася».

Що ж означає ця мовчанка? Відчуття трансцендентності Правди, відчуття тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок — світлу Парусії. Принаймні апофеоз містерії Мирного «Спокуса» звучить так: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа мати, а з другого — стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: «Слава Богові в високостях! / На землі — спокій, / А над людьми Божа ласка!». Картина Віфлеємського вертепу, яку вивершує янгольська небесна пісня[8], може означати тільки одне: письменник, услід за «народною філософією», вірить у перемогу Правди над Кривдою, але Правда та — невідсьогосвітня, бо то Правда-Христос. І на цьому засновується наша есхатологія. Що б не взяти — численні апокрифи на зразок «Епістолії небесної» чи «Пророцтва Ісаї про останні дні», духовні вірші «Про Страшний суд» або «Плач землі», богословські[9], філософські[10] та учительні[11] книжки, іконографію Страшного суду, — скрізь перемога Правди над Кривдою перебуває по той бік земної історії. Наприклад, на іконі Страшного суду є така сцена: «Да тут же Правда Кривду стріляє, і Кривда впала зі страхом».

Не сумніваюсь, що так думав і Шевченко. Але не раз і не два все його єство гостро проймала якась метафізична нетерплячка, і тоді місце Правди-Христа заступала людська «правда-мста» — так, як у переспіві 14-ої глави Книги пророка Осії з пересторогою «лукавим чадам»: «…не втечете / І не сховаєтеся; всюди / Вас найде правда-мста…», — чи в поезії «О люди! люди небораки!..» з пересторогою царям: «Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить».

1 Євангелія від святого Іоана 8: 32.
2 До речі, Шевченко міг читати про місяця-перекроя в «Естетиці» Кароля Лібельта.
3 Метаморфози І, 89—150.
4 Георгіки ІІ, 473—474.
5 «Лабіринт світу й рай серця» (чеськ.).
6 «Театр малого світу» (лат.).
7 «Божественний театр» (лат.).
8 Пор.: Євангелія від святого Луки 2: 14.
9 Див., наприклад: «Казаньє святого Кирила, патріархи {єрусалимського, о антихристі и знаках єго» Стефана Зизанія чи «Знаменія пришествія антихристова и кончини віка» Стефана Яворського.
10 Хоч би «Потоп зміїний» Сковороди.
11 Скажімо, «Діоптру» Віталія Дубенського або «Перло многоцінноє» Кирила Ставровецького.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 448-450)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/…dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/…samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.