ДУША
Наші письменники, починаючи ще десь від знаменитої «Притчі про людську душу та тіло» Кирила Турівського, весь час міркували над загадкою людської душі. Одні, як, наприклад, Петро Могила в добре знаному Шевченком «Требнику», казали, що «розумна людська душа — це створений Богом і посланий у людське тіло безсмертний дух, який не від сімені людського народжений, не з чотирьох стихій складений і не вмирає, вийшовши з тіла».
Інші, як-от Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу», стверджували в дусі схоластичної філософії, що «душа — це актуальний стан органічного фізичного тіла, яке має здатність до життя».
Ще інші, як, наприклад, Григорій Сковорода в діалозі «Кільце», підкреслювали її самодостатній рух, кажучи: «Душа є mobile perpetuum — безугавна рухомість»…
Зрештою, були й нігілістичні заяви доби «культурної революції», на зразок репліки одного з персонажів оповідання Лева Скрипника «Маленька степова рудня»: «Ніякої душі нема… То її видумали ті, яким нічого було робити… Так за цяцьку вона й пішла в них… Як що тільки трапиться — крий на душу все… Ні, ти, хлопче, плюнь на все, та без неї проживи…».
Але як же ж людині прожити без душі? Для Шевченка це питання риторичне. Я не кажу тут навіть про його поетичні декларації, наприклад ту, що зринає на початку поеми «Тризна», у присвяті княжні Рєпніній:
«Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать», — де «душа» й «людина» — одне й те саме.
Це десь так, як у Сковороди, який словом «душа» перекладав колись Ціцеронове «tu ipse»[1]. Досить лиш поглянути на ту довжелезну вервечку окреслень, які Шевченко допасовує до слова «душа»: «безгрішна», «безпристрасна», «бідна», «благородна», «благочестива», «брудна», «вдячна», «велика», «висока», «вогненна», «вольна», «вразлива», «гидка», «грішна», «дитяча», «дрібна», «жива», «журлива», «задумлива», «замерзла», «запекла», «клята», «лагідна», «летюча», «любляча», «маленька», «мертва», «милостива», «молода», «мученицька», «невинна», «незаймана», «незлобива», «непорочна», «ніжна», «обрана», «одинока», «падаюча», «праведна», «пристрасна», «проклята», «проста», «розбурхана», «самотня», «свята», «скорботна», «слабка», «смиренна», «співчутлива», «стара», «стражденна», «убога», «хрещена», «черства», «чесна», «чиста», «щира»…
І за кожним із цих окреслень — цілий світ ідей, почуттів, образів. Ось, наприклад, «вогненна душа», про яку каже оповідач повісті «Художник»: «Любов — це животворний вогонь у душі людини. І все, створене людиною під впливом цього божественного почуття, позначене печаттю життя й поезії. Усе це прекрасно, та тільки ось що. Ці, як називає їх Лібельт, вогненні душі напрочуд нерозбірливі в справі любові. І часто буває так, що істинному й найпалкішому шанувальникові краси випадає на долю такий морально бридкий ідол, що йому годився б тільки дим кухонного вогнища, а той простак запалює перед ним найчистіший фіміам. Надто вже небагато цих вогненних душ супроводжувала гармонія».
«Вогненні душі» — це душі геніальних митців. Шевченко сам указує на джерело цього образу, яким є трактат улюбленого учня Гегеля, польського філософа Кароля Фридерика Лібельта «Estetyka czyli umnictwo piękne»[2], точніше, параграф під назвою «Dusze ogniste»[3]. І в ньому Лібельт розглядає єство геніальності, спираючись на поняття «фантазія». «Предметна фантазія, або фантазія у власному безсиллі, — пише він, — поєднана з духовним розумом, дає нам геній жіночий; репродуктивна фантазія, чи фантазія у своїй силі, сполучена з тим самим елементом мислення, відкриває нам новий розряд геніїв, котрий ми називаємо вогненними душами».
Требник Петра Могили. 1646 рік
Отака от морфологія Шевченкового образу «вогненна душа». Тим часом його образ «живої душі» навряд чи надається до розуміння без біблійного контексту — недаром він зринає в переспіві 93-го псалма: «Якби не Бог поміг мені, / То душа б живая / Во тьмі ада потонула…». А Шевченків образ «мертвої душі», закорінений ще в богослів’ї святих отців[4], очевидно, має безпосереднім джерелом поему Гоголя «Мертві душі». Є в Шевченка й зроду платонівський образ тіла як в’язниці душі[5], і образ душі-мікрокосму…[6]
Та, загалом, Шевченко трактував душу як щось бездонно глибоке, таємниче, незбагненне. Ось міркування з повісті «Капітанша»: «…Під час справжнього горя, коли наша душа ховається в найтемніший закуток, куди не сміє проникнути навіть наша власна думка, о, тоді будь-яке, нехай і найніжніше, нехай і найщиріше співчуття перетворюється на люту-прелюту отруту». А ось лист до Якова Кухаренка: «…окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш…».
Словом, поет дуже тонко відчував найскладніші душевні порухи — нехай це буде любов чоловіка до жінки, змальована в образі гарячої могутньої хвилі, що раптом заливає весь світ: «В ее очах, в ее томленье / И ум, и душу утопить, / И сердце в сердце растопить, / И утонуть в самозабвенье», — чи холод меркантильності, про який він писав у листі до Михайла Щепкіна за 6 грудня 1858 року: «Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду».
1 «Ти сам» (лат.)
2 «Естетика, або Наука про прекрасне» (пол.).
3 «Вогненні душі» (пол.)
4 Згадаймо, як за дві з гаком сотні років до Шевченка Мелетій Смотрицький, уживши його у своєму «Казанні на погреб Леонтія Карповича», прямо покликався на Августина: «Чимало є таких, каже, що в живих тілах носять мертві душі».
5 Він зринає в комедії «Сон»: «За що мені муки? / Кому я що заподіяв? / Чиї тяжкі руки / В тілі душу закували…»
6 Його бачимо в поемі «Гайдамаки»: «Як небо блакитне — нема йому краю, / Так душі почину і краю немає».
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 167-169)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
