ЩИРІСТЬ

Шевченко надзвичайно цінував щирість. Недаром слово «щирий» зринає в його творах дуже часто й у найрізноманітніших контекстах. Ось, наприклад, «щира любов», про яку поет говорить уже на початку балади «Причинна»:

«О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?..»

Ось та сама «щира любов», але потрактована вже на манір християнської «агапе» й допасована до самого себе: «А літа тихенько крались / І сльози сушили, / Сльози щирої любові…» А в листі до Віктора Закревського від 10 листопада 1843 року поет іронічно називає сам себе «щирим жерцем спиртуозностей»: «…Пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка».

Не раз і не два поет говорить про «щире серце», як-от у посланні «І мертвим, і живим…»: «Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…» До речі, слово «щирий», здається, найчастіше сусідить у Шевченка зі словом «чистосердечний». Згадаймо хоч би слова оповідача повісті «Прогулянка…»: «Я так щиро, так чистосердечно віддався моєму прекрасному минулому, що кілька разів починав плакати, мов дитя, в якого відібрали красиву іграшку». І трохи далі поет каже про свою героїню Олену Курнатовську, яка виходить заміж: «Вона щиро, чистосердечно прощалась зі своїми подругами, зі своєю бідною дівочою волею»…

Мені здається, Шевченко чудово розумів єство щирості. Ось як він, на приклад, у повісті «Капітанша» змальовує душевний стан старого солдата Тумана після того, як невідомо куди зникла його юна вихованка Варочка. Оповідач заходить до кімнати й бачить, як Туман сидить, підперши голову руками. Можна було подумати, що він спить, але він не спав — просто горе налягло на нього чимось схожим на летаргію. Оповідач хотів заговорити до Тумана, та зрозумів, що тепер вивести бідолаху із заціпеніння не можуть жодні слова розради, і мовчки вийшов. «А спитати б справді в психологів, — думає він, — як діє найщиріше співчуття на душу в такому страшному критичному стані, в якому перебувала тепер душа мого бідолашного Тумана. Про себе скажу: в напівгорі на мене благотворно впливало навіть не щире, а так, дружнє співчуття. Але під час справжнього горя, коли наша душа ховається в найтемніший закуток, куди не сміє проникнути навіть наша власна думка, о, тоді будь-яке, нехай і найніжніше, нехай і найщиріше співчуття перетворюється на люту-прелюту отруту». Щирість, яка гоїть душевні рани, поза межами болю стає отрутою…

А ось епізод із повісті «Художник». Оповідач, «друге я» Шевченка, іде вулицями вранішнього Санкт-Петербурга й не може надивуватись тій переміні, що з ним сталася: іще зовсім недавно він був звичайним собі замазурою, а тепер — вільна людина, належна до столичної мистецької богеми, заможна, модно вдягнена. Тепер, думає він, я навіть у театр іду вже не інакше «як у крісла та коли-не-коли в місця за кріслами, і йду дивитись не що завгодно, а намагаюсь потрапити або на бенефіс, або на повторення бенефісу». Правда, продовжує він, за все треба платити, і тепер я «вже втратив той непідробний сміх і щирі сльози, але мені їх майже не жаль». Може, оповідач натякає тут на те, що зворотним боком його теперішнього вільного богемного життя є маска, яка щораз сильніше прилипає до обличчя, а може, на те, що від надміру яскравих вражень він потроху втрачає здатність гостро їх відчувати. Так чи інакше, тут ідеться про зникання щирості…

А чи був наш поет щирим у житті? Більшість із тих, хто його знав, кажуть, що був. Лонгин Пантелєєв, який бачив Шевченка в останні роки його життя, взагалі казав, що на обличчі поета завжди світились «тиха задума й сердечна щирість». Таке саме враження справив він і на Тургенєва, коли читав «Садок вишневий коло хати…» Поет, каже Тургенєв, «прочитав його просто, щиро; сам був зворушений і зворушив усіх слухачів: уся українська задумливість, лагідність і сумирність, поетичний струмінь, що нуртував у ньому, тут ясно вийшли на поверхню».

Тим часом Костомарову здавалось, що в молодості Шевченко не дуже вірив у щирість, тому й сам був холодний, стриманий і обережний. Це, каже Костомаров, примітна риса українського характеру. Зрештою, «інакше не може й бути в народу, який надто часто бачить обман і криводушність». Та й Шевченкова улюблениця Наталя Ускова згодом стверджувала, що поет був «узагалі недовірливий до людей».

Може, і так. Зате якою щирістю пройнята його поезія! «Щирість, — писав Віктор Петров-Домонтович, маючи на думці цикл «В казематі», — найвищий неоціненний дар поета, який звичайну, цілком звичайну людину перетворює в генія. Легше написати добрий, літературно порядний, «грамотний» вірш, але далеко важкіше бути щирим. Цією здібністю бути щирим в поезії володів саме Шевченко. І саме це робило його геніальним поетом». Ясна річ. Недаром же сучасник Шевченка Карл Людвіг Берне казав: «Щирість — джерело всякої геніальності».

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 584-586)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /