Соло у сутінках. Пам’яті Миколи Данька

Холодного лютневого дня у 93-му ми – ні, не ховали його. Ми вручали Миколу сумській землі, щоб вона берегла і оберігала свого найкоханішого сина. Скільки видатних письменників народжувала Сумщина – один він не полишив її у дні бідувань, прийняв за неї катування і по смерті зостався з нею.

Соло у сутінках

(Стаття Геннадія Петрова у сумській газеті «Добрий день» від 24 травня 1996 року)

Пролунали останні прощальні слова – і оббита чорним крепом труна зникла в могилі, виритій у найдальшім кутку Баранівського кладовища. Так три роки тому завершився страдницький шлях ще одного українського поета – поета видатного, який в часи комуністичного всевладдя, гнаний, переслідуваний, цькований, витримав понадлюдський іспит на вірність українському слову і талантові, яким обдарувала його рідна земля. В Україні це було важко, майже неможливо. Микола сягнув за межу неможливого.

В інший світ він відійшов автором трьох збірок – „Зоряного вікна”, виданого 65-го року, „Червоного соло” (1967), яка без перебільшення є однією з видатних духовних пам’яток доби, та ,,Й сонця прихилив би!..” (1991). Як порівняти з багатьма київськими поетами, доробок скромний. І думка така існує: він довго жив із кляпом у роті і мимохіть згубив дар Божий. Це зовсім не так. Не таку він мав вдачу, щоб, свідомо ставши в середині 60-х на поєдинок із ворожими нації силами, опустити руки, доставити втіху кагебістському і обкомівському гурту.

1. Перед поєдинком

З тих, хто був присутній на похоронах, я, напевне, знав його найдовше. Пам’ятний досі вересень 54-го, коли розпочав навчання на факультеті журналістики Львівського університету. У гуртожитку на Пушкінській доля звела мене із земляком-четвертокурсником Миколою Даньком – випало жити в одній кімнаті. Він тоді вже друкувався як поет, клопотався про видання своєї збірки: не раз кудись поспішав із грубою текою передрукованих на машинці віршів. Дав і мені їх прочитати. Враження вони не справили ніякого – багато наслідувальності, риторики, голого моралізаторства.

Коли через десять літ з’явилося „Зоряне вікно”, воно нагадало про грубу теку на Пушкінській. Ця збірка по суті завершувала і підсумовувала період становлення.

Слава кожній професії,
Як для щастя вона.
Тільки серцем увесь ти їй
Віддавайся сповна.

Хто б міг припустити, що автор отаких анемічних рядків через два роки видасть збірку, яка матиме емоційну і змістову силу не меншу, ніж кращі вірші Василя Симоненка. І все ж усі 40 прожитих літ невпинно наближали його саме до „Червоного соло”. Жорстокі обставини заважали самореалізації. Він спромігся звестись над ними.

Народився Микола на Слобожанщині, у селі Славгороді, тоді Славгородського, а нині Краснопільського району. Славне воно Мільйонним мостом, Рівним лісом, Сорока ярками, Троїцьким храмом, що довкружною колонадою нагадує античні. На що не глянь – легенда і легенда. І люд тут гостро діткливий на національнім ґрунті. Не десь, а у Славгороді відкрили другий чи третій після Ромен пам’ятник Кобзареві на Сумщині.

Троїцький храм знаходився під омофором Української Автокефальної Православної Церкви, служили в нім українською мовою, в ньому й хрестили Миколу. Зі Славгорода родом близький друг Кобзаря, поет і художник Петро Соколов (Соколенко). Наділений хистом поета, Микола приречений був стати співцем України.

Антилюдяний режим, що утвердився на нашій землі, на початку 30-х здійснив першу спробу звести майбутнього поета зі світу. Коли Микола мав 6 літ, розбійницька зграя „активістів” налетіла на хату Миколиного батька, сільського коваля, вигребла зерно, забрала навіть вузлики з квасолею та бобом. Навесні 33-го Микола не міг ходити, повзав на городі, живлячись лободою, осотом, листям. І вижив. Спроба знищення виявилася невдалою.

Він іде до школи, Славгородської семирічки. Тільки що це? Школа – українська, оточення українське, а школяр, в якому пробуджується поет, пише вірші мовою, яку взяла на озброєння чума, що недавно косила Україну. У період Миколиного перебування в початкових класах замовк голос 223 українських письменників. Лютують репресії. Україна потребує, щоб хтось став на місце винищених. Чи стануть?

В юності інша ворожа сила в інший спосіб намагається позбавитись його. Над Україною запалав вогонь війни. Закінчивши Харківську радіошколу, Микола в батальйоні зв’язку з боями проходить Угорщину, Австрію, Чехословаччину. Скільки там полягло його ровесників! Він – уцілів. Але ж як далеко від України потім закидає його доля. Ще цілих 4 роки він змушений служити на Сахаліні. І лише тоді, демобілізований, повертається на рідну землю, щоб врешті зайнятись тим, до чого лежить душа. Він прагне освіти, знань. Рік попрацювавши бурильником на Пустомитівському вапнярському заводі під Львовом, у вечірній школі здобуває середню освіту – і, не барячись, вступає до Львівського університету, спершу – на філфак, потім переводиться на факультет журналістики. Після закінчення вузу львівський період протривав ще два роки – він влаштувався літпрацівником молодіжної газети „Ленінська молодь”. Влітку 58-го несподівано я зустрів його в Сумах.

– Ти як тут? – запитав.

– Перебрався до Сум, в обласній газеті працюю. А живу ось – заходь!

На двох із журналістом Леонідом Панфіленком їм дали кімнату у новому двоповерховому будинку на вулиці Горького. Виглядів Микола повним сил, здоров’я, настрій мав бадьорий. Ввечері прогулялися парком. Кілька разів зайшов до нього на роботу. Редакція знаходилася на Кузнечній, 2 – другий поверх. Я вперше побачив, який він жадібний до книги, який неосяжний обсяг його зацікавлень. А як вигострилося його мислення! Відчувалося: Микола напружено працює над собою. Я прочитав його нові вірші – вони мало чим відрізнялися від львівських. Про його тривалі російськомовні спроби я дізнався пізніше. Коли познайомився з ним, він писав українською. Тільки це був пересічний соцреалістичний рівень. 62-го року видано збірник творів літераторів Сумщини „Світанок”. Там вміщено Миколин вірш „Ленінське слово”. Він і таке дозволяв собі писати і друкувати. Словесний потік компартійних лжеістин від малку намагався проникнути в душу кожного. Рятуватись у тім потоці було важко. Вивергнути потім із себе облудні словеса – ще важче.

2. Переполох в елітних колах

Я назвав середину 60-х рубежем, коли він усвідомив себе поетом, спроможним стати на поєдинок із ворогом, що загрожував існуванню нації, стати – і не зламатись. Якщо не помиляюсь, пізно восени 65-го в Палаці культури ім. Фрунзе проходила зустріч сумчан із Олесем Гончарем. Зал був виповнений до краю. Олесь Гончар, почавши виступ, привітав Миколу із першою збіркою і запросив на сцену сісти поряд з ним. Микола пройшов через зал і опинився на долоні сцени перед зором усіх присутніх. Для мене цей епізод набрав символічного значення.

Тогорічні серпневі арешти української інтелігенції задемонстрували рішимість влади витоптати паростки нового українського відродження, які пробилися на світ крізь бетон тиранії під час „відлиги”. На час арештів я знаходився у Києві. Зайшов до академічного інституту літератури, хотів побачитись з Іваном Світличним. У двох кабінетах, куди заглянув, на мене подивились великими очима і сказали:

– Не знаємо.

З третього кабінету вийшла молода працівниця і тихо сказала:

– Світличного арештовано… І Богдана Гориня, і Михайла Осадчого арештовано… Ідіть звідси негайно!

Богдана і Михайла Микола добре знав по університету. З Богданом востаннє я й Микола стрічались у Сумах влітку 64-го. Неважко уявити, як сприйняв Микола чорну вість. Сутінки над Україною згустилися. Брежнєвський режим активно взявся за анігіляцію духу і душі українського народу. Що найболючіше – в лавах чільних поетів-шестидесятників узяв гору інстинкт самозбереження. Йдеться не про одного Віталія Коротича. Микола живе в задушливій атмосфері провінції, де відсутнє відповідне інтелектуальне і духовне оточення, де ритуал вірнопідданської лояльності – в особливій шані. Він до певної міри – в самотині. І відважується стати на двобій із системою, струснувши з себе… А втім, про це він краще скаже сам:

Така полегкість… врешті скинув руб’я
Морального жебрацтва, що ряхтіло
Підробним словом…
…Складав жертвоприношення чужим богам
На пагубу своїй царівні.

Хай хтось мімікрує, йде на компроміс із сатаною! У нього нема страху бути собою – страху, від якого нещирість, безбарвність слова, від якого гине одухотворене людське начало.

Коли через два роки я читав „Червоне соло” – це був Данько, раніше не знаний. Правдива, пронизана глибоко національними почуваннями збірка сприймалася, як свято. На той час Микола не показував і ніколи не читав новонаписаних віршів. На неодноразові прохання на обласному літоб’єднанні прочитати свої твори відповідав відмовою. Збірку виношував, як мати кохане дитя. Єдиний вірш із неї до появи друком прозвучав у філармонії на якомусь концерті у виконанні Олександра Білодіда:

Повдягали чорти
Овечі шкури.
О Всевишній, чи й ти
Хвалу їм куриш?

Дехто в залі крутив носом.

Цю збірку, я впевнений, досі належно не поціновано і не проаналізовано. У дні повальних гонінь на мову, її приниження, витіснення з дитсадків, шкіл, вузів, з конференцій, нарад, з’їздів в Україні, здавалось, умиротвореній арештами, прогриміло слово любові до неї з одночасним прокляттям її мордувальникам:

О як яскраво світиш, слово,
З тобою сонячно й смерком!
(Коли я чую рідну мову,
Душа – мов скрипка під смичком…)
Ми не дамо вершечку всохнуть,
Ми тіло щепимо своє…
(Тополю, синю і високу,
Дводзьобий птах вночі клює…)

Так міг писати тільки великий поет, поет високої віри в свій народ. Як стояла домовина в його убогій кімнаті, де одні книжки і нічого, крім книжок, літні жінки із сусідніх квартир, що обмивали Миколине тіло і готували до покладання в гріб, запитали:

– За що так не любила його влада?

Я тоді прочитав цей вірш. Вони знову запитали:

– А що ж там поганого?

Я відповів:

– Він любив мову, якою ви говорите і яка, на думку влади, повинна згинути.

Віршів, достойних прикрасити хрестоматії і антології, у „Червоному соло” багато.

Цураєтесь свого, глузуєте із нього?
О Боже мій, яка ганьба!
І терпить вас земля? І вам не всохли ноги,
Перевертні і вилупки раба?

Це з полум’яної інвективи на адресу тих, хто підняв руку на найсвятіше, глумиться з нього.

Містить збірка і щемливі медитації про короткочасність людського життя, і карбовані рядки про мужність слухати правду, і малюнки життєвих миттєвостей, що нагадують кращі зразки японської чи китайської лірики. Як шедевр, я сприймаю вірш „Муко моя! Радість моя!”, де озивається пронизливо-ніжна і трагічно-безутішна поетова душа. Формальна вправність, органічне засвоєння ним українського і світового версифікаційного досвіду колись діждуться пильного і вдячного дослідника.

Основний пафос збірки – в опорі системі поневолення, її домаганням знищити саму субстанцію людини, її національну духовну сферу. У прекрасній драматичній поемі „Перед боєм” опришко Олекса Довбуш каже малому Олексику:

Збагнеш колись, напевно,
Що діється у рідному краю:
Тут чужоземці кубляться щосили,
Коріння, мов гадюччя, запускають
У наші душі… Ми, як в павутинні,
Що в’ється, мов курмей…
І з кожним роком
Все грубше путо наоколо шиї,
А люди тільки ляпають вухами…

Голос Данька лунав із майбутнього. То промовляв не Данько – промовляла сила майбутнього. У повоєнний час жодна інша видана підцензурно в Україні поетична збірка не виражала так сконденсовано національний біль. Поряд з Даньком я бачив передусім двох Василів – Симоненка і Стуса і Миколу Холодного.

Владу обійняв переполох. Тільки-но побачивши світ, „Червоне соло”, жирно покреслене олівцем, лежало на столі сірого кардинала ЦК КПУ Андрія Скаби. Забігала, засуєтилася антиукраїнська нечисть у Києві, Харкові, Сумах. Зухвальця, що зважився кинути виклик всемогутній бюрократії, чекала розправа. Двічі зла сила хотіла його знищити, морячи голодом чи палячи вогнем ненависну їй людську масу. Утретє завдала удару по ньому особисто як виразнику волінь цієї маси. В умовах „розвинутого” тоталітарного суспільства фортеця індивідуальної душі – остання фортеця опору. На очах тисяч сумчан Микола приймає бій на терені своєї душі.

Передчуття незвичайного супроводжувало розмови про підготовку в Харкові нової збірки Данька. Бозна-коли було, щоб ось так жив автор у Сумах і видав одну книжку, а тепер ще й другу. У квітні 67-го про її завезення у Суми сповістив мене мій колега по роботі в редакції Сумської райгазети, відомий тоді в Сумах поет Віктор Баранкін. Другого дня він показав і саму книжку – тільки на якусь мить, бо належало негайно повернути в облспоживспілку: з такою умовою взяв. У наступному номері райгазети я вмістив замітку „Червоне соло” Миколи Данька”. Через день чи два заглянув у відділ культури обласної газети, де знаходився Миколин стіл. Редакція „Ленінської правди” переїхала в інше приміщення, а відділ залишався у старому. Миколи не було, але на столі лежала його книжка. Почав читати і не відірвався, поки не дочитав до кінця. З’явився нарешті Микола.

– От добре, що ти тут, – сказав. – Я тобі хочу подарувати книжку.

Зробив дарчий напис і дав ще п’ ять примірників:

– Роздай друзям.

Не знав я, що Микола, дізнавшись у Києві на нараді молодих письменників про реакцію ЦК на його книжку, негайно повернувся в Суми і на базі чи облспоживспілки, чи райспоживспілки взяв собі сто примірників і роздаровував їх колегам та знайомим, щоб врятувати від передбачуваного знищення хоч частину тиража. Перестрашене грізним дзвінком із Києва харківське видавництво „Прапор” надіслало в Суми представників, щоб забрати назад завезені сюди 2000 примірників. Кинулись і до Миколи: 20 примірників, що зоставались із взятих ста, вилучили. Вимагали, щоб усі, хто має книжку, віддав її. Микола казав пізніше: на його очах, не соромлячись, деякі колеги поспішали розлучитись із подарованою книжкою.

3. 20 літ моральних катувань

Довголітні гони розпочалися. Їх належало витримати. Силу для стійкості дав у дитинстві Славгород, помножило місто над Пслом.

Згідно спущеної директиви збори з осудом провів колектив „Ленінської правди”. Не забарилося взяти поета під щільну опіку КДБ. Через півтора місяця на пленумі обкому партії намагався зітерти книжку в порох сам перший секретар Борис Вольтовський:

„У харківському видавництві „Прапор” вийшла з друку друга збірка поезії члена обласного літоб’єднання Миколи Данька. Цілий ряд віршів цієї збірки показує ідейну незрілість автора, вузькість його світогляду. Автор не помічає чудесних перетворень в житті нашої країни, здійснених за роки Радянської влади, не оспівує людей праці, робітників, колгоспників”.

Круки з себе вдають прометеїв,
Демагогія підла – їх стиль, –

сутність демагогів Микола знав як ніхто.

До масованої обробки свідомості населення приступив легіон партактивістів: Данько, мовляв, заклятий буржуазний націоналіст – „і в нас, в області, існують такі”. Навіть у грудні 86-го, уже в час перебудови, на курсах підвищення кваліфікації я чув виступи працівників КДБ і „Ленінської правди”, які продовжували топтатись на імені Данька.

Миколі не давали спокійно дихати. Постійні виклики, обшуки, погрози… Раз увечері хтось поламав ребра – про це він писав у однім вірші. Раз прийшли і забрали 28 папок з його творами, машинку для друкування, „добытые преступным путем” книги – кілька томів Володимира Винниченка, видані, між іншим, в 20-і роки в СРСР, та інші.

Йому не давали заробити копійку. Змушений був звільнитись з „Ленінської правди”. Влаштувався в Києві, у новозаснованому журналі „Початкова школа”, – викликало київське КДБ, наказало повернутись у Суми. У Сумах вдруге мусить залишити „Ленінську правду”. Не утримується в театрі ім. Щепкіна, в клубі кінолюбителів. Іде сторожем, вантажником на залізничну станцію. І знов безробіття. А з міліції враз нагадування: „ведете паразитический образ жизни”. Часом змушений розпродувати свою унікальну бібліотеку – ні в кого із сумчан кращого книгозібрання я не бачив. Однак любов до книги мав непереборну – і як обзаводився карбованцем-другим, поспішав до книгарні придбати нову книжку.

Журналіст заробляє на хліб пером. У радянській пресі тоді незрідка писали про заборону на професії в країнах капіталу. Журналіст Данько наче жив у країні, де подібної заборони не існує, а от навіть під псевдонімом не міг надрукувати куцої замітки. Після „Червоного соло” заборонено друкувати його як письменника. А незабаром – і як журналіста. У січні 87-го один колега з „Ленінської правди” попрохав обкомівське начальство дати дозвіл виступати Даньку під псевдонімом. Йому в грубку просичали:

– А вы можете обходиться без его статеек?..

Під час гонінь у 79-му вдруге робить спробу перебратись у Київ. Уже знайшов у столиці і бажаючого обмінятися з ним квартирами. Не дали! Сумській ораві хотілося самій доцькувати його, загнати з гріб. Це ж яка насолода для садиста – бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться біля ніг. Через 15 літ після „Червоного соло” вони запрагли його каяття.

Але ж йому ні в чому каятись. Починається викручування рук. Йому допомагають і друкують в „Ленінській правді” по суті сфабриковане покаяння. Гидотно, що у фабрикації беруть участь ті, кого він у боях з гітлерівцями захистив, хто, можливо, завдяки йому вижив.

За 15 літ не роздавили його душу – думали: хоч так роздавлять.

Не вдалось.

Хто б витримав подібне? Василь Стус добре сказав: „Сказитись легше, аніж буть собою”. У Сумах Миколу часом бачили, як іде у заношенім одязі, обшарпаний.

– І все одно у ньому постійно відчувалися гідність і інтелігентність, – зауважила, коли писав цей нарис у міській бібліотеці, бібліотекарка Ольга Мірошниченко.

„Звіром вити, горілку пити”. Було і це. Був і хмільним. Хоча коли його хитало, то часто не від хмелю.

Би бачили, як був хмільним.
А як голодним – бачили?

Хто знав голод, підтвердить: від голоду хитає теж. Ситим цього не зрозуміти.

4. Незнана 10-томна спадщина

Найдивовижніше – Микола при цьому жив напруженим творчим життям. Коли після смерті переглядали його бібліотеку, – а в ній 5 тисяч книг, не менше, – кожна містила сліди уважного читання. Історію української літератури він вивчав за першодруками – чимало їх мав. Я завдяки його бібліотеці збагнув, якого велетня маємо в особі Панька Куліша. Де подівся шеститомний Куліш, якого він показував, невідомо. Він схилявся перед неокласиками, їх прижиттєві видання теж містила його книгозбірня. 62-го року я, діставши „Історію української літератури” Олександра Дорошкевича, заговорив з ним про Тодося Осьмачку, про якого прочитав кілька рядків. Микола про Осьмачку міг читати лекцію. Літературознавство, мистецтвознавство, філософія, історія – українська і світова, словникарство, політологія, психологія – ніщо його не обходило, до всього мав жагучий інтерес. За освіченістю із нинішніх українських письменників мало кого можна поставити поряд з ним. Жаль, що не укладено і не надруковано каталогу його бібліотеки – це не прийнято зараз. А такий каталог – завжди важливий показник інтелектуальної, духовної сили народу на певному етапі історії.

Так же, як багато читав, Микола багато писав. 28 папок з його писаннями, які вилучили стражі правопорядку у 83-му, – не все. Він продовжував писати іще 10 літ. Працював натхненно, любив працювати. І не три збірки лишились по нім – цілий масив першокласної поезії і прози.

Деякі із підготовлених поетичних збірок повернули з видавництв, деякі – віддруковував на машинці і складав у кімнаті без надії пробитись до читача. Чекають видавця (і коли дочекаються?) Данькові збірки: „Під попелом в степу”, „Над усі перлини”, „Літоросль”, „Мрію коли”, „Пробачення”. А ще – „На меридіанах душі”, „Ласкавість”, „Жереб кинуто”… Збірка „Й сонця прихилив би!..” не дає достатнього уявлення про масштаб його постаті в останній період життя. Не знаю, як вона формувалася, навіщо було включати туди вірші, раніш друковані, деколи в гірших варіантах. На кінець 80-х Данькова поезія знаходилася на злеті, яким назавжди закріплено його ім’я серед найкращих поетів України. Розробку провідних мотивів „Червоного соло” він істотно поглибив. Проблему поневоленого життя нації поет розглядав на матеріалі світової історії, зокрема античної: античність знав подібно до професора-фахівця. Сотні його віршів створюють розгорнуту панораму зради і лакейства, підлості і ницості, якими переповнилося українське життя в комуністичну добу. Значними творами є поема „Тірадентіс”, легенда про кохання „Арслан і Алтанун”, поема-опера „Югурта”, героїчна балада „Дельтоплан”.

Нам зовсім невідомий Данько як прозаїк. Прозаїком же був плідним і своєрідним. Після нього залишилося, крім оповідань, десяток надрукованих повістей. Називаю їх – „Дзеркало еліти”, „Шабаї”, „На фронт, на фронт!”, „Рідкісний птах, як чорний лебідь”, „Совість навиворіт”, „На невидимому хресті”, „Чебрецева соната”, „Бурса”… Матеріал для них дало власне життя – служба на Сахаліні, навчання в Харківській радіошколі, праця в театрі, а також спостереження над довколишнім життям-буттям: у „Дзеркалі еліти”, приміром, порушено тему соціальної аморальності радянської верхівки. Окремо стоїть повість про поета Павла Грабовського.

При виданні зібрання Данькових творів воно складатиме принаймні 10 томів. Коли то станеться? Очевидно-таки, у XXI столітті. На наше надій не покладаю.

На додаток слід згадати, що Микола виявив себе і як талановитий журналіст- нарисовець, перекладач, літературний критик, кіносценарист, краєзнавець. Він ще й майстер епістолярного жанру. Людям, яких шанував, любив писати листи. Мені академік Федір Овчаренко переслав два Миколині листи до нього: скільки в них думок і почуття! Треба, поки не пізно, зібрати його листування. У протоколі обшуку, який я бачив, фігурує вилучений представником прокуратури щоденник. Яка подальша доля щоденника – невідомо.

Під кінець 80-х поет з полегшенням зіткнув: дозволено друкуватись. І коли журнал „Україна” вмістив кілька його поезій, бібліотекар Сумської обласної бібліотеки при заповненні картки для краєзнавчої бібліографії занотувала: „Автор – давно забутий поет із Слобожанщини”. Підросло покоління, яке не знало імені Данька. Поет був наче живцем похований.

Михайло Осадчий

Знало і цінувало Миколу вузьке коло друзів-однодумців. У скрутні моменти життя його можна було зустріти серед сумських художників у майстерні скульптора Анатолія Івченка. Там він деколи й ночував. Схилявся перед краєзнавцем Павлом Сапухіним – і мене з ним познайомив. Теплі стосунки підтримував із літературознавцем і мистецтвознавцем Юрієм Ступаком. Дружив з Михайлом Осадчим. Коли Михайло після першої відсидки заїхав з Півночі у рідні Курмани на Недригайлівщині, Микола, сам голий, як бубон, накупив сумку дарунків із продовольчого магазину і поспішив провідати друга. Знаю про це, бо перед від’їздом сиділи з ним у кафе, чекаючи відправки його автобуса. Із вдячністю вимовляв ім’я академіка-земляка Федора Овчаренка. Як заїздив у Харків, неодмінно відвідував поета Василя Бондаря. Бондар та редактор „Червоного соло” Євгенія Кокорєва найбільше зробили, аби друга збірка вийшла друком. Стосунки з літературним оточенням у Сумах складалися непросто. У 85-му дійшло нарешті до створення Сумської письменницької організації.

Коли проходило установче засідання, зустрів Миколу на Соборній, сказав:

– О, там створюють письменницьку організацію, а найвизначніший письменник тут ходить.

– А що? – сказав Микола. – Так воно і є.

До свого кола Спілка письменників допустила його лише в січні 90-го.

Переможець
(Замість епілогу)

Я й сам не відаю, коли
Умить до правди прилучився.
Казала мати: – Чи сказився?
Партійці взують в постоли!..

У серпні 91-го відродилася незалежна Українська держава. Старенька поетова матір уже покоїлася на Славгородському цвинтарі. Не відала вона: переможцем став її син; колишні переслідувачі поспіль почали клястися у вірності й любові до України, за що перед тим так допекли Миколі.

Під кінець життя він виглядів, наче довго тримав на своїх плечах неймовірної ваги тягар.

Холодного лютневого дня у 93-му ми – ні, не ховали його. Ми вручали Миколу сумській землі, щоб вона берегла і оберігала свого найкоханішого сина. Скільки видатних письменників народжувала Сумщина – один він не полишив її у дні бідувань, прийняв за неї катування і по смерті зостався з нею.

Геннадій Петров

Добрий день. – 1996. – 24 травня. – С. 4-5.

Джерело:
Петров Геннадій. Щоденники. Нариси. Статті.
Матеріали другої науково-практичної конференції дослідників „Петровські читання”/ Упорядники: Покидченко Л. А. (відп. упоряд.) та ін.; Під редакцією Л. А. Покидченко. – Суми, 2016. – 977 с.

Соло у сутінках
До 70-річчя від дня народження Миколи Данька
(сс. 899 – 907)

Веб-адреса електронної версії цього видання:
https://daso.archives.gov.ua/wp-content/home/info/nashi-vydannya/21_petrov.pdf

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.