Було це десь у кінці 50-х років. До Кривого Рога тоді приїздили Олесь Лупій, Василь Діденко і ще хтось. Зустріч з місцевими любителями поезії відбулася, здається, в колишньому тісному приміщенні редакції міської газети по вулиці Карла Маркса.

В ті часи в Кривий Ріг часто навідувалися у творчі відрядження київські літератори. Вони, як правило, розповідали про літературний процес в Україні, читали свої твори. Того разу молодих поетів представляв руданівцям керівник їхньої групи, хтось із когорти письменників старшого покоління. Та до того ми вже встигли перезнайомитися. Приємне враження справляє Олесь Лупій, скромний, стриманий, чемний у поводженні, спокійний у рухах. Статуру мав незавидну – тонкий, мов зелений пагінець, худорлявий до блідості. У великих очах – прихована задума.

Василь Діденко зовнішністю «не тягнув» на поета-лірика. Чуприна – жорсткий «їжачок». Іскристі вогники у веселих очах, притягальна посмішка і водночас задерикуватий погляд видавали нестриманість натури, бунтівний темперамент. Молода енергія так і струменіла, хлюпала через край цієї непересічної натури. За вільну розважливість і необразливу пустотливість на Василеву голову іноді сипалися легкі докори керівника групи. Відчувалося: якби той не стримував свого підопічного, Василь тут же міг би викинути якогось коника. Здавалося, був він заряджений якоюсь нестримною енергією, що нуртувала в його неспокійній душі. Можливо, тому і вкарбувався його образ в пам’яті глибше і закріпився там міцніше, ніж чийсь інший.

Вірші свої Василь читав без ніякого натиску і апломбу, спокійно, ніби ніжним дотиком чутливих пальців торкався співучих струн чарівної арфи. І звуки виходили, ніби народжуючись із серця, хвилюючі, заворожливі. І зрозумілі, сповнені щирих почувань, строфи, без усяких карколомних словесних викрутасів і манірничання, без голої патетики і декларатизму несли в собі прості, дохідливі образи.

Напевне, я мав вигляд якогось дивака, коли, прикипівши поглядом до дещо приземкуватої постаті хлопця з Гуляй-Поля, не міг збагнути, чи й справді те, що він декламував, – власне його творіння. Ми стояли віч-на-віч. Я спантеличений розмаїттям поетичних фарб його віршів, він – подивований моєю оторопілістю, не відвів свого погляду. Здавалося, прочитав мої думки-сумніви. Не розгубився. «Який же ти чудний! А чиє ж би то я читав?» – ніби говорив усім своїм видом, і на його обличчі ще виразніше спалахувала щаслива, ота щира, непідроблена посмішка, яка й через роки не раз сяятиме поруч з його публікаціями. Саме так він посміхався тоді, хоча я достовірно не можу сказати, яких років той знімок!

Зізнаюсь, кожного з прочитаних ним віршів тоді не запам’ятав повністю, але в мені ще довго жило відлуння їх музики, бриніло живе звучання чарівливої мелодії. А перед зором маячило різнобарв’я знайомих кольорів, марився манливий і загадковий світ поезії. У тому світі природно, невимушено звучав голос його пісенної душі. Він настроював серце на ліричний лад.

Ішли роки. Я стежив за творчим зростанням знайомих поетів, які час від часу приїздили на Криворіжжя. Одна за одною у видавництвах столиці виходили й Діденкові книжки. Але вони мені не потрапляли до рук. Причина зрозуміла – мізерні тиражі.

Маючи в душі «іскру божу», колишній хлопчина з коротким «їжачком» на голові виходив на широкі поетичні обрії. Та критика не спішила аналізувати ним написане. Хіба що в періодиці промайне якась його поетична добірочка і вріжеться в пам’ять щось діденківське:

Вітре – віхол отамане!
Стежки не завій,
Де, одягшись у мамине,
О порі нічній
Зогрівала вона мене
Зорями з-під вій.

Або таке, з присвяти пам’яті брата Івана:

Весна шуміла водами,
Як тисяча приток…
В ярочку за городами
Робили ми ставок.
Гукали: «Гулі-гуленьки»,
Співали до ладу.
І роки нам зозуленька
Лічила у саду…

Як же мало вона, зозуленька, налічила років-печалей поетові Василеві Діденку…

Пушкін сказав: «Всякий талант неизъясним». Незбагненним, очевидно, був і талант Василя Діденка. Можливо, як і його схильний до невлаштованості, мандрівництва, характер. У декого він викликав різні несприйняття, зневагу.

Осягаючи своїм вразливим, ніжним серцем поета красу і глибінь української мови, поет дарував її згустки людям у вигляді витончених, відшліфованих строф-картинок його пісенних віршів.

Хіба вони не працювали на духовне зростання, самоусвідомлення нації? Хіба краса його віршів була непотрібна людям? Хіба так уже й помилявся Достоєвський, коли говорив, що краса врятує світ?

Так чому ж суспільство поставилося так жорстоко і немилосердно до долі одного з творців Краси? (Хіба лиш до одного?) А, може, це не суспільство, а лиш невелика його частка, до кісток вражена кастовим егоїзмом? Такі напрошуються питання.

Джерело:
https://zounb.zp.ua/sites/default/files/pdf/2020/06_08_20/fedyna.pdf
Василь Діденко, Коли туман розтав…: Вибрані поезії. Спогади сучасників / Упоряд. О. М. Ємець, В. Я. Федина. – Запоріжжя: Дике Поле, 2017. (сс. 237–240)
Володимир БРЮХАНОВ
МОЇ СПОМИНКИ ПРО ВАСИЛЯ ДІДЕНКА