КІНЕЦЬ

Улітку 1853 року Шевченко заходився вивчати гальванопластику, тобто техніку електролітичного копіювання. І от у зв’язку із цим 11 червня в листі до Семена Гулака-Артемовського він робить одне іронічне й прецікаве зауваження щодо самого себе: «Не думаю, щоб із цього щось вийшло, тому що я від природи вийшов якийсь незакінчений: учився живопису й недовчився, пробував писати — і вийшов з мене солдат, та ще який солдат!» Що може означати оце «незакінчений»? Очевидно, усе залежить від того, як розуміти, що таке «кінець».

А це питання цікавило поета змалечку. Пам’ятаєте, як одного разу, коли йому було років шість, він надумав піти туди, де «кінець світу», тобто туди, де «небо впирається в землю»? І пішов із Кирилівки битим шляхом — проминув сусіднє село версти за чотири, лісок, вийшов на чумацький шлях, а «кінця світу» все не було й не було. Добре, що їхали назустріч чумаки. Вони й привезли назад до батьків малого шукача «кінця світу»…

Мабуть, уже тоді оця безконечність світу породила в його маленькому серці відчуття своєї власної конечності. Згадаймо поему «Тризна», в якій Шевченко каже про себе малого:

«А где край света, край небес,
Концы земли?..» И вздох глубокий,
Недетский вздох, он испустил;
Как будто в сердце одиноком
Надежду он похоронил».

Мені здається, Шевченкові роздуми про кінець і безконечність завжди мають якусь похмуру тональність, так, наче це варіації на тему Екклезіаста: «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно». Ось, наприклад, початок «Гайдамаків»:

«Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає…»

А ось містерія «Сон»:

«І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!»

Зрештою, людська душа так само «незакінчена», бо вона — немов те небо: «Як небо блакитне — нема йому краю, / Так душі почину і краю немає». Та, в усякому разі, «кінець» і в його опозиції до «початку», і в його опозиції до «безконечності» — це реалія не так часово-просторова, як психічна. Коли Шевченкові герої хочуть іти «на край світу», як, наприклад, Ярема, котрий каже Залізнякові:

«Ходім, ходім, отамане,
Батьку ти мій, брате,
Мій єдиний! На край світу
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край світу, пане…
На край світу…», — то це, звісно ж, волюнтаристський порив у безмір.

«Край», тобто «кінець», означає тут те, чого нема. «Кінець» — метафора ніщоти, нульовий рівень буття. А ще він може означати якусь граничну межу-вичерпаність, за якою певне явище перестає існувати, наприклад боротьба, як у посланні «І мертвим, і живим…» («Доборолась Україна / До самого краю»), відданість коханню, як у поемі «Титарівна» («Догодилась титарівна / До самого краю»), материнське страждання, як у поемі «Неофіти» («Ти сльози матері до краю, / До каплі вилила!»)… І знов-таки «край»-«кінець» тут не що інше, як маска ніщоти.

Та, з другого боку, ніщота може опинитись і по цей бік існування, і тоді надія вбирає «кінець» у привабливі шати «початку» чогось справжнього. Це той «кінець», який у молитвах називають «благим». Та й сам поет у поемі «Марія» звертався до Богородиці з молитвою за страждальців: «Вонми їх стону і пошли / Благий конець, о Всеблагая!» Мабуть, він молився і за самого себе, бо інколи бувало так, що надія не мала сили прикрасити «кінець» своїми квітами й поступалася місцем відчаю.

Зліва направо – Броніслав Залеський, Людвік Турно, Тарас Шевченко. Робота Тараса Шевченка. Кольоровий папір, сепія, китайське білило. Липень-серпень 1851 року.

«Чи віриш, — писав поет 10 лютого 1855 року Броніславу Залеському, — мені інколи здається, що я й кістки свої тут складу, інколи на мене находить просто одур, такий жагучий, отруйний сердечний біль, що я собі ніде місця не знаходжу, і чим далі, тим сильнішою стає ця огидна хвороба… Я й справді втрачаю надію побачити коли-небудь кінець моїм жорстоким випробуванням»…

Можливо, надія не зникає остаточно якраз тому, що не в людських силах збагнути мерехтіння «кінця»… Інколи те, що здається щасливим «кінцем», виявляється жахливим «початком». Пригадаймо слова героя повісті «Музикант»: «Я думав: ось коли настав кінець моїм стражданням. А страждання тільки-но починались». Але ж коли це так, то може бути й навпаки!

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.251-253)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /