Християни розуміють митарства як перепони, крізь які має пройти душа на шляху до Божого престолу, тобто як випробування душі небіжчика до остаточного вирішення її долі на Страшному суді. Православні уявляють їх в образі таких собі східців, що здіймаються від землі до неба. Цими східцями двійко янголів ведуть душу, а обабіч примостились біси, які неодмінно скинуть цю душу вниз, якщо тільки її гріхи будуть важчими за добрі справи. Усього митарств двадцять: пустослів’я, брехні, осуду, обжерливості, ліні, крадіжки, сріблолюбства, здирництва, неправди, заздрощів, гордощів, гніву, злопам’ятства, вбивства, чаклунства, розпусти, перелюбу, содомського гріха, єресей, немилосердя.
Сандро Боттічеллі. Карта пекла. (між 1480 і 1490 рр.)
А для католиків митарства — не що інше, як чистилище, змальоване, зокрема, Шевченковим улюбленцем Данте в його «Божественній комедії». Пам’ятаєте Дантову територію потойбіччя? Спершу пекло — величезна конічна яма, що звужується до центру землі. А на другому боці земної кулі височіє облита сонцем гігантська гора. Це і є чистилище. Воно складається з передсінку й сімох кругів, котрі звужуються вбік виходу, закінчуючись теренами земного раю. Так ось, українські католики ототожнюють чистилище з митарствами. Наприклад, Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу», виданому в Кракові 1625 року, писав, що між раєм та пеклом неодмінно має існувати «третє місце», що його «латиняни називають purgatorium, поляки czystcem, а ми, слов’яни, — митарствами».
Хіба ж ні, коли ми споконвіку «молимось за померлих, приносимо за них жертви, відправляємо літургії»? За які ж душі ми молимось? Ясна річ, не за ті, «які на небесах, бо за них уже не треба молитись, навпаки, ми самі повинні закликати їх на допомогу». Та й не за тих, які приречені на вічні муки, «бо їм уже нічого не поможе». А це означає, що «мусить бути третє місце, в якому душі затримуються тимчасово й після наших молитов та пожертв отут, на землі, з нього виходять». Ніхто напевно не зна, продовжує Сакович, чи є на митарствах муки й страждання душ. Одні кажуть, що є, інші заперечують. Але, швидше за все, таки є, недаром же в нашій щоденній опівнічній молитві за померлих ми просимо Господа, щоб він переніс їхні душі «в міста світла, прохладна, покойна, отнюдуже отбіже всяка печаль, болізнь і воздиханіє». Це означає, що ті душі перебувають у місцях темних, гарячих, що вони аж ніяк не спокійні, а сповнені смутку, хвороби й нудьги. Згодом автори почаївської книжки 1765 року «Слово до католицького народу» прямо ототожнять митарство й чистилище, зауваживши, що одну з чотирьох місцин «преісподнього» світу називають «митарство», або «чистець», куди йдуть душі, послані на дочасну муку».
А от Інокентій Винницький розрізняв митарства й чистилище. Мовляв, душі померлих «ідуть на митарства, що їх Східна Церква воліє бачити в повітрі, де духи злоби піднебесні, тобто дияволи, ці душі турбують, бентежать і мучать. А Західна Церква називає чистилищем і каже, що воно перебуває в якійсь частині землі, де душі чистяться вогнем…».
Ясна річ, Шевченко змалечку знав обидва ці образи митарств — і католицький (не забуваймо, що малого Тараса навіть хрестив отець-василіянин), і православний (хоч би із житія преподобного Василія Нового, яке є в «Книзі житій святих» Дмитра Туптала, або з відповідних лубочних картинок). Правда, важко сказати, який саме образ митарств зринав у свідомості Шевченкових героїв, коли вони говорили про них. Наприклад, у містерії «Великий льох» третя пташечка — душа немовляти, яке посміхнулось до Катерини ІІ, каже: «От за що, мої сестриці, / Я тепер караюсь, / За що мене на митарство / Й досі не пускають». А в повісті «Наймичка» є така сцена. Помирає стара Марта, а Яким, її чоловік, дуже горює за нею й просить свого названого сина Марка читати над її могилою Псалтир: «Щосуботи з ранку до обіду читав він Псалтир над могилою Марти. А Яким, стоячи коло нього, молився й плакав, а плачучи, шепотів інколи: — Хто ж би за твою душу тепер Псалтир почитав, якби ми його не віддавали в школу? Читай, сину! Читай, моя дитино! Вона з того світу почує й спасибі тобі скаже. Душа її праведна по митарствах тепер ходить. — І старий знов заливався сльозами».
Але це слова героїв. Тим часом сам поет розумів митарства, скорше за все, як метафору. Це міг бути, скажімо, образ житейських випробувань, які випадають на долю кожної людини, як на початку поеми «Тризна»: «Без малодушной укоризны / Пройти мытарства трудной жизни…» А міг бути й образ рукотворного земного пекла, як у містерії «Сон». Душа поета летить уві сні над миколаївською імперією й бачить свою рідну розтерзану Україну, а потім Сибір, де мучаться праведники — борці за свободу. Вона вщерть сповнена болю й питає, не знати вже кого: «Чи ще митарство? чи вже буде? / Буде, буде, бо холодно, / Мороз розум будить». Павло Зайцев писав, що в «комедії» «Сон» поет на зразок Данте змалював «образ митарств своєї змученої національною трагедією душі».
Отже, Шевченкові митарства — метафора мук і випробувань? Мабуть. Судячи з усього, поет розумів їх так само, як і його попередник Сковорода. «Чи ти чув про митарства? — писав філософ у трактаті «Лотова дружина», коли мова зайшла про безлад у людській душі, спричинений нерозумінням природи речей. — Так оце ж бо вони і є! А все інше, що про них кажуть, — небилиця».
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 310-312)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /