СМЕРТЬ

Тема смерті не має ні кінця ні краю. Та я скажу тут лиш про те, що всіх людей можна поділити на тих, хто часто думає про смерть, і тих, хто, як я, не любить цього робити. Це стосується й геніїв. Наприклад, Ігор Стравінський терпіти не міг цвинтарів і розмов на тему смерті. А дехто не може відвести очей від «фантастичних узорів смерті», як-от мій земляк Гнат Михайличенко, цей «божевільний автор Заповіту Смерті», який думав про смерть повсякчас. Для нього навіть барвиста розкіш осені — чистої води смерть. Пам’ятаєте «Блакитний роман»? «Осінь — то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки»…

А можна уявляти смерть як тиху-тиху врочисту таїну, як у Довженковій «Землі». Помирає старий дід — і нічого у світі не змінилось: «не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом, ні бурі не повивертали з корінням могутніх столітніх дубів. На полудневому небі так як і було — ні хмаринки. Тиша навколо. Десь тільки яблуко впало м’яко в траву та й усе. Навіть соняшник ніде не похилився. Весь ясний соняшниковий світ стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя». Ось так живе перебігає в мертве…

А може, між смертю й життям не така вже й велика різниця? Писав же колись Рільке у своїй першій «Дуїнянській елегії»: «Роблять живі помилку, / смерть од життя відрізняючи надто сильно»…

Шевченко думав про смерть часто. Хто не знає хоч би його славетного, перекладеного на півтори сотні мов «Заповіту»!

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»

А ось куди менше знані рядки поеми «Сліпий»:

«…Минає
Неясний день мій, вже смеркає,
Над головою вже трясе
Косою смерть. І поховають,
А там і слід мій занесе
Холодний вітер. Все минає».

І вже зовсім мало хто знає, що невдовзі після того, як поет опинився в Орській фортеці, він якось вирізьбив із кістки череп, а внизу написав: «Мої думки. Т. Ш.». Він думав про смерть. Він думав про те, що життя — то не що інше, як наближення до смерті, річ проминальна, зникома, плинна, ледь не примарна. Це варіація на вічну тему Книги Екклезіаста: «Vanitas vanitatum et omnia vanitas»[1].

Т. Шевченко. Смерть Сократа. 1837. [С.-Петербург].

Поза сумнівом, ця думка не раз зринала в Шевченка й раніше. Інакше навіщо тоді він іще в юності так часто малював смерть? «Смерть Лукреції», «Смерть Олега…», «Смерть Віргінії», «Смерть Богдана Хмельницького», «Смерть Сократа»… Ціла галерея смертей. Навіщо, кажу, молодий художник так пильно вдивлявся в лице смерті? Данина класицистичній образності? Можливо. А може, то була спроба перебороти страх перед власним кінцем? Може, і так.

Т. Шевченко. Смерть Віргінії. 1836. [С.-Петербург].

Може, у цьому було навіть щось питомо українське. Згадаймо, що чернець-чужинець із роману Яновського «Чотири шаблі» каже маршалові Остюкові про його далеку Україну: «…У вас добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть… Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті»…

А вже коли поет опинився на засланні, він хотів намалювати запрестольний образ смерті Христа для храму Лоретанської Божої Матері в Оренбурзі… Праведна душа приймає смерть як даність. Більше того — вона жадає її. Пам’ятаєте звернені до Бога слова героя поеми «Тризна»?

«Благословлю мои страданья,
Отрадно смерти улыбнусь
И к вечной жизни с упованьем
К Тебе на небо вознесусь».

Смерть — це кінець земних страждань, «ліствиця Якова», що веде праведника на небо. Мабуть, Шевченко міг би сказати вслід за Сковородою: «Solum curo feliciter mori»[2]. А ще з дитинства він добре пам’ятав цитовані ним у повісті «Наймичка» слова 33-го псалма: «…Смерть грішників люта»…

Та й Шевченкові знайомі не раз говорили з ним про смерть. Наприклад, у вересні 1844 року княжна Рєпніна писала поетові: «О, якби не було майбутнього життя, як гірко було б отут! Але думка про те, що земне життя — це всього лиш двері до життя вічного, що смерть — це початок безконечного життя, примиряє душу з тугою і зміцнює хиткі серця!». А ось розмова-втішання княжни з поетом на початку березня 1848 року. «Коли вам стає надто сумно, — пише Рєпніна, — згадуйте про смерть. Якби ви знали, як ця думка пригнічує, та за нею йде думка про воскресіння, про життя нестаріюче, безгрішне — вічне!»

Мабуть, християнська засада «Memento mori!»[3] давала поетові спокій, хоч навряд чи так бувало завжди. Принаймні інколи йому здавалось, що життя — то й не життя, а якась «жива смерть», щось таке, що тривожно озветься пізніше в рядках Михайля Семенка: «Я не умру від смерті — / я умру від життя». «Жива смерть»… Цей похмурий оксиморон зринає в поетовому листі до Гулака-Артемовського від 30 червня 1856 року: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»…

А в якому образі поет уявляв собі смерть? Найперше, звісно, так, як здавна уявляли її українці, — в образі жіночого кістяка з косою. Згадаймо Шевченків офорт 1844 року «Казка»[4]: смерть — «бабуся»-кістяк із великою замашною косою, вбрана в український національний костюм, тільки що без сорочки. Мабуть, саме ця «бабуся» стоїть у кожного за плечима, як стояла вона хоч би в героїв поеми «Наймичка»: «Та діточок у їх бігма, / А смерть з косою за плечима». У цих рядках відлунює не лише казка «Солдат і смерть», а й народні приповідки на зразок: «Думка за горами, а смерть за плечима» — або й прикінцеві рядки псальми Сковороди «Всякому городу нрав і права»: «Смерте страшна! замашная косо! / Ти не щадиш і царських волосов, / Ти не глядиш, де мужик, а де цар, / Все жереш так, як солому пожар»…

А «танці смерті»? Звісно, і «танці смерті». Недаром же оповідачеві повісті «Музикант» сниться бал, та «замість звичайного вальсу» ні з того ні з сього зринає «Totentanz» Ганса Гольбейна Молодшого — серія малюнків на один і той самий сюжет: смерть неждано-негадано приходить до різних людей, які клопочуться своїми буденними справами. Ось король обідає за розкішним столом (смерть йому прислуговує); ось герцогиня лягає спати у своє пишне ліжко (смерть стягує з неї ковдру); ось суддя розглядає тяжбу, а проповідник виступає перед своїми слухачами (смерть стоїть в обох за плечима); ось селянин оре поле (смерть у нього за погонича)… Алегорія марноти людського життя… Цей танець можна уявляти й так, як уже на початку ХХІ століття уявив його Олександр Гнилицький у своїй дивовижно динамічній композиції «Танець зі смертю».

Але є в Шевченка й чоловічий образ смерті. Пам’ятаєте моторошну 11-у поезію циклу «У казематі» «Косар»?

«Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне».

Що за образ гойдається на цих нервових перебивчастих ритмах? Ясна річ, «Grim Reaper» — Немилосердний Жнець, той образ смерті, що його асоціюють передовсім із західною, зокрема англійською, традицією, де він цілком природний хоч би тому, що англійське «death» — чоловічого роду. Тим часом українське слово «смерть» — жіночого роду. То що, у нашій традиції немає чоловічого образу смерті? Ні, є. Пригадаймо хоч би те, як іще в 1717 році Никодим Зубрицький зобразив на одній зі своїх гравюр четвертого вершника Апокаліпсису, того, що на чалому коні: «І я глянув, — і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть…»[5]. Лицар-кістяк, озброєний величезною косою. Може, саме його й мав на думці Шевченко, пишучи свого «Косаря». А ще одним джерелом Шевченкового образу Немилосердного Женця міг бути Кронос-Сатурн — бог часу, незворушний «дід Сатурн», про якого писав поет у своєму щоденнику, нехай він і тримає в руках не косу, а серп. Той серп — серп смерті.

1 «Марнота марнот — усе марнота» (лат.)
2 «Дбаю тільки про те, щоб щасливо померти» (лат.)
3 «Пам’ятай про смерть!» (лат.)
4 «Солдат і смерть».
5 Апокаліпсис 6: 8.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 454-457)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /