ЯНГОЛ
Янголи в Шевченка різні. Це може бути щось благовіщенське, як, скажімо, у старовинній українській колядці «Ой видить Бог», що зринає в драмі «Назар Стодоля»: «Бачить же Бог, бачить Творець, / Що мир погибає, / Архангола Гавриїла / В Назарет посилає…», — може бути згаданий у повісті «Княгиня» «херувим Рафаеля», яким він постає на знаменитій «Сікстинській Мадонні», а може бути навіяний романтичною поезією «янгол раю», як у поемі «Тризна»: «Он снова чистый ангел рая, / И на земле он всем чужой».
Шевченко уявляє в образі янгола свої надії та сподівання, як у поезії «Буває, іноді старий…»: «І стане ясно перед ним / Надія ангелом святим…», — та навіть власну Музу: «І я живу, і надо мною / Своєю Божою красою / Витаєш ти, мій херувим, / Золотокрилий серафим…».
Ясна річ, Шевченкові янголи, архангели, херувими й серафими — це не поетична ангелологія, як у його улюбленця Данте, а щонайперше метафори, зокрема втілення неземної чистоти й безплотності навіть у тому разі, коли мова заходить про любов чоловіка й жінки. Згадаймо, як змальовані закохані в поемі «Сотник»:
«Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге».
Чиста любов — це любов янголів до Бога, небесна безплотність, що її, може, найкраще передав Павло Грабовський словами «ангел ангела втіша», чи вже відсутність усього гріховного, як у Кирила Ставровецького, котрий описував любов у раю ось так: глянуть чоловік та жінка одне на одного, доторкнуться рученьками — і все. Янгол — це також пам’ять про людей, яких ти любиш і які люблять тебе. Недаром герой повісті «Варнак» у хвилини душевного сум’яття починає думати про двох найдорожчих на світі жінок: «Вони являлись мені, немов два янголи, і говорили зі мною так тихо, солодко, так приємно, що я приходив до тями цілком щасливою людиною». А звідси вже рукою подати до образу янгола-хранителя. Згадаймо хоч би ревну молитву матері за свою донечку в поемі «Слепая»: «Да не дерзает искуситель / В сердечну храмину войти, / И по терновому пути / Да волит ангелохранитель / На лоно рая привести».
Маю сказати, що для самого поета, як і для героя повісті «Варнак», янголи-охоронці мають жіночі обличчя. Ось, наприклад, поет звертається до Варвари Рєпніної:
«Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил».
А ще через кілька місяців, 29 листопада 1843 року, він надішле Рєпніній екзальтованого листа, завершивши його словами: «Господи! удесятери мої муки, та не відбирай надії на миттєвості й сльози, які Ти низпослав мені через свого янгола! О добрий янголе! молюсь і плачу перед тобою, ти дав мені віру в існування святих на землі!»
Ця екзальтованість стає ще більшою в Шевченковому листі до графині Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року, де явно відлунює чи то вже православний піснеспів «Богородице Діво, радуйся», чи латинська молитва «Ave Maria»: «Радуйся, незрівнянна, найблагородніша заступнице моя! Радуйся, сестро моя сердечна! Радуйся, як я тепер радуюсь, друже мій душевний! Радуйся, ти вивела з безодні відчаю мою малу, мою бідну душу! Ти помолилась Тому, Хто, крім добра, нічого не робив, ти помолилась Йому молитвою безплотних янголів».
Справді, «молитва янголів», як писав поет у листі до Броніслава Залеського від 10 лютого 1857 року, «зрозуміліша Богу». Але тут Шевченко каже про дитячу молитву. Та й загалом, найчастіше він асоціює янголів саме з дітьми. Для нього дитина — воплочений янгол. Певно, святий Августин заперечив би поетові, сказавши, що діти перебувають під владою диявола, бо наслідують первородний гріх. Але Шевченко так не думав. У листі до Залеського від кінця 1856 — початку 1857 року він прямо казав: «…Я так люблю дітей, що не можу надивитись на цей справжній образ янгола».
«Янгол Божий», «янгол небесний», «янгелятко», «янгеляточко», «херувим» — це ті слова, що ними Шевченко називає дітей у своїх творах. Ось поема «Марія»:
«Отож і спить собі дитина,
Мов янгеляточко в раю.
І на єдиную свою
Та Мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо; ангел спить…»
А ось повість «Прогулянка…», чий оповідач каже: «У моєї прекрасної кузини росте найпрекрасніше дитя, дівчинка років чотирьох чи близько того, жвава, мила, справжній херувим, який злетів із неба…» Що підкреслює наш поет, називаючи дітей янголами? Красу, незлобивість, незайманість, безгрішність, зрештою — невідсьогосвітність. І саме ця остання риса дозволяє йому називати янголами і геніальних митців: «За що ж, питається, цим утіленим янголам, цим представникам живої чесноти на землі, випадає майже завжди така сумна, така гірка доля? Мабуть, за те, що вони воплочені янголи». Саме так. Великі поети й художники, продовжує Шевченко свою думку вже в повісті «Прогулянка…», — «наші брати по плоті, та, натхненні згори, уподібнюються до янголів Божих, уподібнюються до Бога. І тільки їх стосуються слова пророка, тільки їх Він створив на Свій образ і подобу, а ми — нікчемна юрба, і нічого більше!»
Словом, Шевченкові янголи — добрі, прекрасні, неземні. Це ті янголи, що їх так шанувала стара Україна. Згадаймо Сковороду: «А янгол Божий — той, хто нехтує земним, / Хто лине в небеса, той справді янгол Божий. / А янгол Божий — той, хто ланці плотські рве; / Хто чистий від гріхів, той справді янгол Божий». Це ті янголи, про яких буде писати молодий Тичина: «Кладусь я спать. / Три янголи в головах стоять. / Один янгол — все бачить, / Другий янгол — все чує. / Третій янгол — все знає». Шевченко ніколи б не повторив услід за своїм шанувальником Рільке: «Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну? / Хай би якийсь і почув, і притис би мене / раптом до серця, — я згину тоді, бо сильніший / він є від мене. Адже ж красота — не що інше, / як початок Жахливого. Ми іще терпим його / і дивуємось дуже, чому красота не воліє / знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий»[1].
Ні-ні, Шевченкові янголи не схожі на янголів «Дуїнянських елегій». Не схожі вони й на грізних янголів Юрія Клена, тих, що гойдають на руках наш невидимий світ:
«Правдивий світ, — не той, для ока зримий, —
Крилами розтинаючи вогонь,
Гойдають тихо грізні серафими
На терезах своїх долонь»…
Вони схожі на самого поета. Та вони і є поетами! Пам’ятаєте початковий розділ повісті Віктора Петрова-Домонтовича «Франсуа Війон», що має промовисту назву «Янголи й поети»? «Досі янголи сходили з неба на землю, і в руках у них були лілії. Безплотні янголи сходили з неба, щоб тут на землі стати поетами. Поезія говорила про Боже. Поети уподібнювали себе янголам. Ніщо земне не зв’язувало їх з землею. Вони славили Божу Матір, чудеса святих і серце найсолодшого Ісуса. Вони жили в садах за стінами монастирів… Вони не знали, що таке сумнів, гріх, блюзнірство, вигнання з вітчизни, батіг ката, людська нікчемна плоть, хисткий двоїстий розум… І все це одійшло в непам’ять… Поет забув про свою добірність; він забув про своє покликання стати янголом. Він тинявся по шинках і тавернах. Пиячив. Щоб пиячити й жити, крав. Тремтів од гарячкової надмірності свого кохання, кохання до незнаної. І кохав зганьблених вуличних повій. Жив у бруді й смороді. Мерз. І не було в нього затишної хати, в хаті печі, щоб до теплих кахлів притулити розкриті долоні застиглих рук». Словом, «янголи зникли зі світу. За нового часу їх заступили поети».
1 Переклад Миколи Бажана.
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 599-601)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
