24 травня 2021 р. до 90-річчя з дня народження видатного вченого генетика-конопляра Миколи Дмитровича Мигаля відкрито меморіальну дошку.
Захід організовано ініціативною групою колишніх аспірантів Миколи Дмитровича, яку очолив кандидат сільськогосподарських наук Рухленко Віктор Миколайович. Continue reading
95 років служіння рідному краю сумського поета-журналіста Миколи Данька
У його трудовій книжці рівно 30 записів. Перший датовано 20 серпня 1950 року, коли прийняли різноробочим на завод №10 Глино-Наварійського заводоуправління на Львівщині, останній — 2 вересня 1991-го, коли звільнили з посади позаштатного літконсультанта відділу культури і освіти сумської обласної газети «Ленінська правда».
Ідеться не про якогось літуна, який у пошуках кращого місця і вищих заробітків міняв роботу. Річ в іншому: для нього обставини часто складали (саме складали, а не складалися) так, що був змушений звільнятися з одного місця і переходити на інше, бо не вписувався (точніше, совість не дозволяла) в межі тогочасної нормованої ідеології, яка регламентувала погляди, думки, переконання, змушувала підлаштовуватися під когось чи під щось, не терпіла вільнодумства. Continue reading
Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Бориса Павловича Грабовського – талановитого винахідника, першовідкривача повністю електронної системи телебачення, сина нашого видатного земляка – великого українського поета, перекладача, борця з російським самодержавством Павла Арсеновича Грабовського.
Пропонуємо цікаву статтю Надії Шаповал (м. Чернігів) з ексклюзивними фактами про життя Бориса Грабовського і його родини: Continue reading
МУЖНЄ Й ДОВЕРШЕНЕ СЛОВО МИКОЛИ ДАНЬКА
/ закінчення /
…
Тиск розпочався. Не бажаючи бути «краплею в калюжі»[43], Микола Данько «за власним бажанням» 30 квітня 1968 р. звільнився з редакції «Ленінської правди» й вирушив до Києва з надією розчинитися в людській гущавині. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу «Початкова школа». Оселився спершу в однокімнатному помешканні М. Лукаша, а пізніше перебрався до Гр. Тютюнника. Отримавши гонорар за видрукуваний переклад «Декамерона» М. Лукаш, запропонував ці гроші Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не міг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно виклав: «Більше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене»[44]. Continue reading
МУЖНЄ Й ДОВЕРШЕНЕ СЛОВО МИКОЛИ ДАНЬКА
/ продовження /
…
Безперечно, у свободі власного формування та становлення, у виборі орієнтацій і життєвих цінностей, у постановці перед собою мети й завдань, які й привели до створення цілісної особистості Миколи Данька, – неабияку роль відіграли як Львівщина загалом, так і Львівський університет ім. І. Франка.
У час, коли він навчався, в університеті працювали такі визначні вчені, як М. Возняк, М. Рудницький, I. Ковалик, Т. Франко, Ю. Мушак, Є. Лазаренко, а також фундатор і організатор факультету журналістики, його декан та завідувач кафедри журналістики В. Дмитрук, інша висока професура. Вони на своїх заняттях формували підвалини освіченості. Освіченості не лише в плані знань, а й уміння брати знання, засвоювати отриману інформацію, трансформуючи її в пошук незвіданого. Звідси – стремління, жадібність Миколи Данька до знань. Continue reading
24 травня виповнюється 95 років від дня народження Миколи Михайловича Данька (1926–1993) – нашого видатного земляка, уродженця Славгорода, самобутнього поета, письменника, журналіста, перекладача, одного з лідерів українського дисидентського руху – шістдесятництва на Сумщині 1960–1980-х років.
З цієї нагоди пропонуємо статтю Володимира Садівничого – передмову до бібліографічного збірника “Творчість Миколи Данька (1926-1993)”, який побачив світ у видавництві Сумського державного університету. Continue reading
«Через надмірне використання пестицидів все частіше звучить інформація про масову загибель бджоли. Таке безглузде ставлення до природи завдає надзвичайно руйнівних наслідків. Адже недарма вчені вважають найважливішими комахами на планеті Земля саме бджіл. Про їх надзвичайну важливість для існування усього живого на нашій планеті розповідати можна багато. Палеонтологи довели, що бджоли мешкали на Землі ще 40 млн років тому.
А ліс завжди був чудовим місцем для життя цих крилатих трудівниць, бо саме він створює майже безперервний ланцюжок медоносів, забезпечуючи гарний медозбір. Оселялися комахи найчастіше в дуплах, або ущелинах дерев. При поселенні очищали стінки нової домівки від гнилі та обробляли прополісом, запобігаючи утворенню гнилі. Бджоли охоче заселяли сосну, оскільки запах хвойної живиці сприяв активному роїнню, а дерево, маючи порохно, служило додатковим утепленням взимку. До речі, дерево, де живуть бджоли, може жити дуже довго», – говорить лісничий Велико-Бобрицького лісництва Краснопільського лісгоспу Ігор Козловський. Continue reading
«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
/ закінчення /
***
А крім спогадів, Шевченко часто жив мріями про своє майбутнє вільне життя. Іншими словами, його пером на сторінках щоденника водить надія – ця чи вже «нянька-любовниця», чи «прекрасна ошуканка»… 26 червня 1857 року поет сидів собі на самоті в Новопетровському форті. Він думав про волю, і його фантазія малювала «найвигадливіші арабески» того, як він буде жити, коли повернеться до «північної Пальміри». Аж раптом у пам’яті поета зринув рядок із Ґетевого «Фауста» (ІІ, 58) в російському перекладі Едуарда Губера. І він нотує в щоденнику таке: «Надеждою живут ничтожные умы», – сказав покійник Ґете. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам. Це наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянька-любовниця. Вона, прекрасна, і всемогутньому цареві, і світовому мудрецю, і бідному хліборобу, і мені, мізерному, повсякчас леліє довірливу уяву й заколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, яким кожен із нас так охоче вірить. Я не кажу – несвідомо. Той дійсно нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не вірити мені, що я хоч би до зими, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж… почую чарівницю оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє. Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, у цю чарівну надію». Continue reading
«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
12 червня 1857 року. Надворі спекотне азійське літо. Новопетровський форт, немов ластівчине гніздо, приліпився на стрімчастому північному березі Каспійського моря. Цього дня великий український поет і художник Тарас Шевченко, на ту пору рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, який із нетерпінням чекав на наказ про звільнення зі служби, дістав у ротного писаря шість аркушів сіруватого паперу й рушив у свою улюблену альтанку на комендантський город. Там він зшив собі зошит, акуратно обрізав його – правда, не без пригод, бо зламав просто безцінний у цій пустелі кишеньковий ножик, – і почав вести щоденник. Перша записана подія – саме про те, як він зламав ножик… Continue reading
До 145-річчя від дня народження
***
/ закінчення /
Віддавши близько двадцяти років свого життя роботі в Полтавському музеї, К.В.Мощенко болісно переживав розлуку з ним. І хоч без роботи не залишився – читав лекції з архітектури в Полтавському індустріальному технікумі – відчутного задоволення вона не приносила [29]. Добре, що на допомогу прийшли друзі – М.Я.Рудинський, який з 1925 р. став вченим секретарем Всеукраїнського археологічного комітету при ВУАН, відомий мистецтвознавець, співробітник Всеукраїнського історичного музею імені Т.Г.Шевченка в Києві Д.М.Щербаківський, з яким Костянтин Васильович познайомився ще в 1905 р. За їх пропозицією К.В.Мощенко в травні 1925 р. переїхав до Києва, де отримав змогу продовжити роботу в музейних закладах [30]. Continue reading
