Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. РАЙ

РАЙ

Пам’ятаєте, як одного разу Шевченко, коли йому було років шість, надумав піти туди, де кінчається світ, а «небо впирається в землю»? Він хотів глянути чи то вже на залізні стовпи, що підпирають небо, чи то на те, як це там «жінки кладуть на небо прачі».

Марія Примаченко. Пастушки. 1959.

Певно, хлопець почув від когось старовинну пісеньку про земний рай, де сонце на печі спочиває, де зірки лежать скрізь, мов дині, де горобці в срібних панчохах, а земля близько-близько до неба, так близько, що жінки, коли перуть, то кладуть праники на небо.

З раннього дитинства Шевченко знав і те, як описаний рай у Біблії та як уявляли його наші високочолі богослови, наприклад Дмитро Туптало у своїй знаменитій «Книзі житій святих»: вічний сад по обидва боки прекрасної ріки, з високими-превисокими зеленими деревами, обтяженими рясним плодом, синє небо, легенький вітрець десь у вишині, тихий прекрасний шум дерев, радісні праведники в білій одежі з плодами в руках… Або розгорнімо супрасльську книжку «Альфа й Омега» й прочитаймо: у Божому раю немає «ні хвороб, ні спраги, ні голоду, ні смерті, а вічне безугавне світло, безконечний день, спокій, радість і веселощі».

Рай. Картина Якопо Тінторетто з палацу Дожів у Венеції. 1548.

Зрештою, рай-сад — то тільки один образ раю. Поруч із ним є образ раю-неба. Про нього писав у Другому посланні до коринтян апостол Павло: «Я знаю чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому — чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог — був узятий до третього неба»[1]. А Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу» каже: третє небо, про яке згадує апостол Павло, — то не що інше, як рай.

Нарешті, богослови уявляли рай в образі «небесного Єрусалима», тобто невимовно прекрасного міста, в якому, як казав Антоній Радивиловський у «Квітнику Марії Богородиці», «не тільки будинки зведені з чистого коштовного каміння, але навіть підмурівки ним прикрашені». Отже, рай-сад, рай-небо, рай-місто — три основні старовинні образи раю.

А як уявляв собі рай Шевченко? Найперше — як рай-сад. Недаром у нього так часто зринає рима «рай :: гай». Згадаймо хоч би пісню юної Богородиці з поеми «Марія»: «Раю! раю! / Темний гаю! / Чи я, молодая, / Милий Боже, в твоїм раї / Чи я погуляю…?». Ну ось він — земний рай-сад. Що це таке? Мені здається, це передовсім «маленький рай», тобто рай-домівка: хата в темному садочку, а в хаті — щаслива сім’я. Ось хоч би сцена з тієї-таки «Марії». Йосип підходить до Богородиці. «Ходімо, — каже, — у свій гай, / У свій маленький тихий рай! / Ходім додомоньку, дитино».

Про цей «маленький рай» Шевченко, згадуючи своє дитинство, писав і в поезії «Якби ви знали, паничі…»: «За що, не знаю, називають / Хатину в гаї тихим раєм». І далі: «В тім гаю, / У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло…». Ясна річ, люди зуміли перетворити земний рай на пекло, та все ж таки це рай. Може, поет навіть хотів би залишитись у ньому на все життя. Питав же він з болем у поезії «N. N. — Мені тринадцятий минало…»: «Чому Господь не дав дожить / Малого віку в тім раю»?

Та це ще далеко не все. Образ «маленького раю» огорнутий у Шевченка, мов лялечка, образом раю-України. «Земля ваша, — каже оповідач повісті «Прогулянка…», звертаючись до братів-українців, — як рай, як сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця»…

Але й це ще не все. Весь безконечний космос, усе Боже твориво — то не що інше, як «сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця». Про це Шевченко прямо казав у поемі «Тризна»: «Планета наша, / Прекрасный мир наш, рай земной…». Боже твориво таке прекрасне, що в поезії «N. N. — Така, як ти, колись лілея…» Шевченко навіть молив Творця за юну дівчину: «Та не бери її весною / В свій рай небесний, не бери…» Ось тут і зринає образ раю-неба. З одного боку, він у поета простий: це наче як перенесений на той світ земний рай-сад — «маленький рай» і рай-Україна. Згадаймо його передсмертну поезію «Чи не покинуть нам, небого…», де поет каже про те, що він буде робити на тому світі:

«Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу…»

Певна річ, у цьому образі «предвічного гаю» відлунюють і Біблія, і «Книга житій святих» Туптала, і народні уявлення про рай-небо. Недаром же 20 травня 1857 року наш поет писав Михайлові Лазаревському: «Попроси Семена[2], нехай він коли-небудь розкаже вам, як, замиравши, Явдоха була на тім світі і що вона там бачила. У Куліша записане тілько пекло[3], а раю нема, опріч тих двох діточок, що перед Матір-Божою золоті клубочки держать, а вона панчішечку плете». А ще через місяць, 29 червня, він нотує в щоденнику: «Широкий битий шлях із раю, а в рай узенька стежечка, та й та колючим терном поросла», — говорила мені, ще дитині, одна стара, яка замирала. І вона говорила істину. Істину, смисл якої я тепер тільки цілком розгадав».

Та все ж таки яка дивна «географія» цього Шевченкового «предвічного гаю»! Чому він розлігся над берегами Флегетону й Стіксу? Хіба це небо? Ні. Це пекло. Флегетон (Піріфлегетон) і Стікс — ріки світу мертвих, змальовані, зокрема, у Дантовій «Комедії», яку так любив Шевченко. Пам’ятаєте: «І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні / Тече цим долом, де мерцям тюрма…»[4]? Навряд чи береги цих рік схожі на такі любі серцю поета Дніпрові кручі.

К. Трутовський. Тарас Шевченко з кобзою над Дніпром. 1875 р. Національний музей Тараса Шевченка в Києві.

Тоді що це? Відлуння сповнених болю рядків поезії «Не завидуй багатому…»: «Нема раю на всій землі, / Та нема й на небі»? Не думаю. Просто Шевченко не може уявити собі рай без Дніпра, а про небесні ріки ми нічого не знаємо. То нехай уже будуть хоч підземні! Зрештою, хіба не на берегах Флегетону шукають добру стару Україну герої повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»? «І я переступив з Галочкою пороги незбагненого. За ними смілись з’яви Пікассо, витівки каварняного дозвілля, сумбур сучасності — ми вступили в прохолодь синього присмерку над Флегетоном»…

А от третього традиційного образу раю — раю-міста — у Шевченка нема. Натомість у нього є образ «раю серця»… І рай, і пекло — у нашому серці. Про це писали і Августин, і Бернард Клервоський, чию сентенцію з «Третього слова на Воскресіння Господнє»: «Tolle propriam voluntatem, et non erit іnfernus» — цитував у своєму «Саді пісень» Сковорода, переклавши її так: «Знищ свою волю, і зникне пекло»…

Про це ж таки прохав Творця і Шевченко у своїй «Молитві»:

«Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!»

1  Друге послання святого апостола Павла до коринтян 12: 2.
2  Гулака-Артемовського.
3  Поет має на думці перший том «Записок о Южной Руси», де є розділ «Странствованіє по тому світу».
4  Пекло XIV, 115—116. Переклад Євгена Дроб’язка.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 408-410)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.