Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВОСКРЕСІННЯ

ВОСКРЕСІННЯ

Про воскресіння Шевченко говорив доволі часто. Це могла бути, наприклад, згадка про молитву Чесному Хресту «Да воскреснет Бог», яка є в повістях «Наймичка», «Близнята», «Прогулянка…». А могла бути всього лиш грайлива «гіпотетична модальність»: «якби воскрес…». Так, у повісті «Прогулянка…» Шевченко каже: наші народні думи такі піднесено-прості й прекрасні, що якби раптом воскрес Гомер «та послухав би хоч одну з них від такого ж, як і сам він, сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вдрузки свій козуб, званий лірою, і найнявся б за міхоношу до нашого найубогішого лірника, привселюдно обізвавши себе старим дурнем».

Те саме й у листі до Андрія Лизогуба від 29 грудня 1849 року, де поет говорить про те, що на засланні в Богом забутому краї він не може продати свої картини навіть за безцінь. «Мені здається, — каже поет, — що якби сам Рафаель отут воскрес, то через тиждень помер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти». А ще поет трактує «воскресіння» як душевну віднову. Пам’ятаєте, як оповідач повісті «Прогулянка…» згадував щасливі роки свого навчання в Академії мистецтв? «Я так щиро, так чистосердечно віддався моєму прекрасному минулому, що кілька разів починав плакати, мов дитя, у якого відібрали красиву іграшку. І ці благодатні сльози обновили, воскресили мене. Я раптом відчув ту свіжу, живу силу духу, котра одна-єдина здатна здійснити чудо в нашій уяві. Переді мною постав прекрасний, дивовижний світ найчарівніших, найграційніших марень. Я бачив, я відчував ці чарівні образи, я чув цю небесну гармонію, словом, я був у полоні воскреслого духу живої святої поезії».

Ось так яскраво поет змальовує явище «елеосу», слізного зворушення, годного перебігати в поетичне натхнення. Це ті сльози, про які писав колись Дмитро Туптало у своєму «Руні орошенному»: «Чорне полотно не можна зробити білим без води, не можна змити й гріхів без теплих сліз. А от сльози навіть ефіопа зроблять білим»…

Джованні Белліні. Воскресіння Христа. 1475-1479.

Та найчастіше, ясна річ, Шевченко пов’язує воскресіння з Великоднем. Інколи поет просто описує цей світлий празник. Наприклад, у повісті «Художник» він згадує про те, як у 1839 році вони з Брюлловим «дуже оригінально зустріли празник Воскресіння Христового». Напередодні вони домовились сходити на заутреню в Казанський собор, щоб подивитися на хресну ходу. О десятій вечора випили чаю, потім Брюллов закурив сигару, приліг на кушетку й почав уголос читати «The Fair Maid of Perth»[1] Вальтера Скотта. Шевченко слухав. Вони часто читали так один одному. Та на цей раз обоє й незчулись, як заснули. Поета розбудив уже на зорі святковий артилерійський салют. Брюллов спокійно собі спав. Тоді Шевченко потихеньку вмився, вдягнувся й рушив на вулицю. Люди вже йшли з церков зі свяченими пасками. Гріх казати, продовжує поет, але мене тоді цікавив не так празник, як мій новенький лискучий непромокальний плащ. Дивлячись на нього, я думав: Господи, чи ж давно я навіть мріяти не міг про таку розкіш! «А тепер! Сто карбованців викидаю за який-небудь плащ. Просто Овідієве перетворення»…

Костянтин Трутовський. Великдень в Україні. 1883 р.

А ось щоденникова нотатка за 23 березня 1858 року. У ній ідеться про те, як святкували Великдень у родині Щепкіна: «Христос воскрес! У родині Михайла Семеновича урочистого обряду та певної години для розговин не встановлено. Кому коли зручно. Республіка. Гірше, — анархія! Ще гірше, — кощунство! Відкинути віками освячений звичай обжиратись і обпиватись зі сходом сонця. Та це ж просто наруга над святинею!». Уже сама грайливо-іронічна стилістика цієї нотатки свідчить про те, що на душі в поета панувала радість, бо Великдень — це радість.

Згадаймо, як трохи раніше він писав графині Толстій: «Христос воскресе! Ваш благородний лист від 20 лютого я одержав 15 квітня й одержав так доречно, як ще ніколи не одержував (у день світлого Христового Воскресіння) такого щирого сердечного листа і в такий день». А далі, пройнятий цим святковим настроєм, поет пише вже про самого себе: «Я ожив, я воскрес! і решту днів празника я проводжу ніби в рідному сімействі…»

Григорович Василь Іванович (1786 – 1865) — український і російський мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар і професор Академії мистецтв (Петербург).

Звісно, навряд чи кожен Великдень був для поета таким радісним. Про це красномовно свідчить, зокрема, лист до Василя Григоровича від 12 квітня 1855 року: «Христос воскресе, мій незабутній благодійнику. Ось уже дев’ятий раз я зустрічаю цей світлий урочистий празник далеко від усіх, хто милий моєму серцю, у киргизькій пустелі, в самотині й у найжалюгіднішому, безрадісному становищі». Більше того, може, якраз на Великдень поет відчував інколи якусь особливу печаль, так, як романтичний герой поеми «Тризна»:

«Везде один… Тоска, томленье!..
И светлый праздник Воскресенья
Тоску сторичную несет»…

Та як би там не було, Великдень завжди навертав поета на роздуми про «наслідування Христа». Не сумніваюсь, що в цей день він багато міркував про те, про що писали йому вірні друзі, найперше Варвара Рєпніна й Андрій Лизогуб. Ось рядки з листа княжни Рєпніної від 19 березня 1848 року: «Хай воскресне Христос у душі вашій, мій добрий Тарасе Григоровичу, хай освятить Він душу вашу; хай засяє у вас свята благодать!»

Лизогуб Андрій Іванович (1804 – 1864) — поміщик містечка Седнева Чернігівського повіту. Нащадок козацької старшини. Великий прихильник мистецтва, художник-аматор. Друг Тараса Шевченка.

А невдовзі потому Лизогуб напише Шевченкові: «Христос воскресе! Наші діди добре вигадали, що з сим празником поздравляють; сей найбільший празник християнам, не даром казано: великдень. Далебі що так: цей день — закінчаньє жизні чоловіка-Христа, початок Бога; за сим днем уся жизнь Спаса нашого на землі лежить тропою і нам грішним; цею тропою і нам треба шкандибати, щоб у царство небесноє попасти; кажу шкандибати, бо з нашими немощами хоч би дошкандибать до Бога; що ж маємо робити? — Те саме, що робив Спаситель наш на землі: прощай ворогам, добро роби діющим тобі напасть, молись за лютих, не жени бідних, не одвертайся от просящих».

Старі-престарі христологічні «воскресенські» мотиви… Вони були близькі серцю Шевченка. Навіть його міркування про своє призначення як поета — це варіації на теми христології. Принаймні коли ми читаємо славетні рядки: «Возвеличу / Малих отих рабов німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово», — то не слід забувати, що це «Подражаніє 11 псалму» і що їм передують ось такі слова:

«Воскресну я! — той пан вам скаже, —
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих…»

Це — «префігурація» Христа, містичний знак Його майбутнього пришестя. Так само коли поет у вірші «Осія. Глава XIV», звертаючись до України, кличе: «Воскресни, мамо!» — це теж, як сказав би Тичина, «христовоскресний» образ. Пам’ятаєте костомарівські «Книги битія українського народу»? «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Славянщину на свободу і братство, розійшовся по світу славянському… І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх славян, і почують крик її, і встане Славянщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа»… Ось вона — «христовоскресність» як sancta sanctorum[2] історії України.

1 «Пертська красуня» (англ.)
2 Святе святих (лат.)

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 110-113)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.