МУЖНЄ Й ДОВЕРШЕНЕ СЛОВО МИКОЛИ ДАНЬКА

/ закінчення /

…

Тиск розпочався. Не бажаючи бути «краплею в калюжі»[43], Микола Данько «за власним бажанням» 30 квітня 1968 р. звільнився з редакції «Ленінської правди» й вирушив до Києва з надією розчинитися в людській гущавині. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу «Початкова школа». Оселився спершу в однокімнатному помешканні М. Лукаша, а пізніше перебрався до Гр. Тютюнника. Отримавши гонорар за видрукуваний переклад «Декамерона» М. Лукаш, запропонував ці гроші Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не міг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно виклав: «Більше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене»[44].

Лукаш Микола Олексійович (1919 – 1988) — український перекладач, мовознавець, поліглот, літературознавець, лексикограф.

Після того Микола Данько кілька місяців ще помикався Києвом, намагаючись знайти роботу, та й змушений був, як сам розповідав, «після попередження та мутузування службістів КДБ» повернутися до Сум. У київський період ще були ходіння по земляках-письменниках, лауреатах різних премій, із проханням дати рекомендацію до Спілки письменників (одну написав В. Бондар). Ніхто не відмовляв, та й рекомендації не давав – кожен не хотів бути першим.

Овчаренко Федір Данилович (1913 – 1996) — український вчений у галузі колоїдної хімії, академік (1961).

На щастя Миколи Данька, поневіряння в Сумах не були довгими. У верхніх ешелонах влади відбулися кардинальні зміни – місце секретаря ЦК КПУ з ідеології замість А. Скаби з подання Ю. Шелеста вже обіймав академік, учений-хімік, уродженець с. Василівка Білопільського р-ну Ф. Овчаренко. У листі академік так згадував той період: «Як тільки мені стало відомо про переслідування Миколи Михайловича за його сміливі й по-справжньому хороші вірші, я просив О. Іщенка (на той час першого секретаря Сумського обкому КП України – В. С.) не цькувати Данька, а також цікавився його влаштуванням на роботу за фахом. Вони мене запевнили, що поета Миколу Данька влаштували на роботу в пресі. Але з листів, які я одержував від нього, я бачив, що статті в газеті він підписував під іншим прізвищем (Дмитро Гедзь, Славгородський М., Михайленко М., Михайлович М., Станченко І. – В. С.). Видно, політична атмосфера на Сумщині, створена навколо Данька, не дозволяла керівництву обкому популяризувати його ім’я»[45].

Та й ця ситуація згодом змінилася, адже після «першого покосу» інакодумців розпочинався новий період політичних репресій, названий «генеральним погромом». Розгорнулася нова діяльність у Сумах і проти Миколи Данька. Тим паче, що окрім столичної, позбувся хоч якоїсь підтримки й тут – знято з посади лояльно настроєного до поета секретаря обкому партії П. Козирєва.

Поновилося «підтягування дисципліни» в колективі обласної газети «Ленінська правда»: із завідувача відділу переведений на посаду старшого літпрацівника, звільнений «за власним бажанням», «за згодою сторін» звільнений із посади завідувача літературної частини Сумського обласного музично-драматичного театру ім. М. Щепкіна, звільнений з посади робітника ІІ розряду Сумського пивзаводу, звільнений з посади режисера І категорії обласного кіноклубу. Після чергового звільнення довго взагалі не міг улаштуватися на роботу: не встигав ступити на поріг, а на столі начальника лунав дзвінок, і телефонна трубка «просто рекомендувала» не брати. До всього ж одного пізнього вечора «невідомі» побили. Прагнув зробити ще одну спробу переїхати до Києва: 1979 р. знайшов бажаючого помінятися квартирами на бульварі Дружби народів у Києві – не дозволили. Напрочуд влучно з цього приводу висловився журналіст і краєзнавець Г. Петров: «Сумській ораві хотілося самій доцькувати його, загнати в гріб. Це ж яка насолода для садиста – бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться біля ніг»[46].

Геннадій Петров

Усе ж і тоді знаходилися люди, які матеріально та морально підтримували Миколу Данька: хімік-академік Ф. Овчаренко, українські літератори А. Перепадя, В. Корнієнко, М. Лукаш, Г. Кочур, Б. Антоненко-Давидович, В. Зленко, російський поет Л. Мартинов, національний поет Удмуртії Ф. Васильєв. У Сумах це робили лікар В. Казбан, доцент сільгоспінституту А. Коломацький, художник В. Сай, інші.

Були й такі, що обіцяли – «Буду гримать у всі двері, // Підніму обком на ноги, // Жовтенят і піонерів… // Схаменувсь аж біля дому // Й зашептав мені в науку: // – Тільки чур! – благав. – Нікому, // Що тобі потиснув руку!»[47].

Ім’я Миколи Данька взяли в тенета пліток і брехні. Особливою популярністю користувався у спецслужб «алкоголізм» – людину оголошували п’яницею й усе робили, аж до абсолютно нечесних провокацій, для утвердження цієї думки в суспільстві.

Урешті повели шалений відкритий наступ. Зокрема 27 травня 1983 р. вдома провели трус, при якому вилучили 28 папок із поезією та прозою, 2 записники, щоденник, друкарську машинку, книги. Прокуратура Сум наготувала карну справу за статтею 187-1 Карного кодексу УРСР: «Систематичне розповсюдження в усній формі свідомо неправдивих вигадок, які ганьблять радянський державний устрій, а також виготовлення або розповсюдження у письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту». Крім слідчого міської прокуратури, з Миколою Даньком «працював» співробітник комітету державної безпеки О. Монастирний. Саме як про людину порядну відгукувався про нього поет. На допитах, чи то пак «профілактичних розмовах», він часто вибачався: «Зрозумійте нас правильно, ми люди державні… Особисто я проти вас нічого не маю»[48]. До цього додалося постійне стеження за квартирою; настирне докучання декотрих сусідів; погрози на роботі тим, хто відважувався поспілкуватися, підтримати. А ще – напівголодне існування…

Правоохоронці правопорушно робили свою справу: п’ятдесятисемирічну людину вели до психологічного зламу. «Судилище, – писав Микола Данько в листі до Ф. Овчаренка, – тривало майже три місяці. Яких тільки собак не чіпляли на домовирощеного Ідальго! Ледве на сибірське багаття не звели під егідою закону»[49]. Згодом правила гри змінили. Зокрема, 4 жовтня 1983 р. прийняли на посаду контролера при Сумському міському відділі внутрішніх справ. Перед цим «запропонували» написати покаяльного листа, вірніше – підписати написане, що й було опубліковане в обласній газеті «Ленінська правда» 11 листопада 1983 р. під заголовком «Прозріння перед безоднею»[50].

Як людина, Микола Данько навіть при цій силі хотів жити, він не міг піти з життя самовільно, як це зробили його друзі Гр. Тютюнник та В. Близнець. Як митець, він не міг повнокровно жити – і без покаяльного листа, і з ним. Та система була для нього задухою:

Судьбi лише повторюю стократ:
Не хочу бути краплею в калюжі,
Не хочу – там, де підле щастя плужить[51].

Не піддавшись, як сам зазначав, умовлянням «наварнякать оду», не злякавшись погроз, слідств, «тихих репресій», у 70-80-ті рр. писав про «павутиння неволі України», про зорю «криваву Ілліча», «хижу ніч андропівську», про вкраїнську душу, яка «все «вйо та гей» в епоху рвійну!».

Зараз же ми перебуваємо в ситуації, коли нове покоління українських літераторів із поетичною, прозовою й публіцистичною творчістю Миколи Данька майже не знайоме. Одна з причин у тому, що за життя літератора побачили світ лише три поетичні збірки – «Зоряне вікно», «Червоне соло», «Й сонця прихилив би!..», уривок із повісті «На невидимому хресті» та есе «Ой ви хлопці-конотопці» в самвидавівському журналі «Кафедра», до 80-річчя митця в альманасі «Земляки» (2006) – драматична поема «Тірадентіс», а героїчна балада за мотивами античних міфів «Дельтаплан» публікується в цьому посібнику. Підготовленими, однак не виданими, лишилися поетичні збірки: «Літоросль», «Під попелом в степу», «Над усі перлини», «На меридіанах душі», «Мрію коли…», «Хай святиться ім’я твоє», «Жереб кинуто», «Пробачення», «Ласкавість». Серед неопублікованого є кілька великомасштабних поетичних творів, як-то віршована повість «Славгород», драматизована поема-опера «Югурта», легенда про кохання «Арслан і Алтун» тощо. В кількох грубих теках залежалися практично нікому не відома проза: новели, есе, статті; більше десятка повістей, з-поміж яких «Чебрецева соната», «Рідкісний птах, як чорний лебідь», «Дзеркало еліти», ін. Публіцистики його взагалі ніхто не аналізував.

Водночас слід зауважити: для Миколи Данька знайшлося місце на сторінках книги другої «Історії української літератури ХХ століття». Оглядаючи поезію 60-70-х рр., М. Ільницький вказує на те, що «тенденція до синтезу публіцистичних і медитативних мотивів виразно помітна у В. Коломійця, Тамари Коломієць, М. Клименка, її розвивають також П. Скунць, Віт. Колодій, С. Стрижанюк, С. Литвин, В. Бровченко, М. Петренко, А. Таран, В. Терен, М. Данько, Г. Паламарчук»[52]. А також на сторінках підручника історії для старшокласників: «Незважаючи на постійний тиск, на всезаборонство, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя республіки, країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й у своїх творах вказував на витоки такого становища. Так, у «Червоному соло» наприкінці 60-х рр. М. Данько резонно зауважував деяким письменникам: «Своїм мовчанням, невтручанням, байдужістю, дурною глухотою, зневірою, бездумністю сліпою ти люте зло привабиш на поріг»…»[53].

Такі доля і недоля, творчий шлях Миколи Данька, такі ж і мікроконтексти, з яких формувалися його світогляд та життєві принципи. Що ж до публіцистики, то можна твердити – дебют у пресі припадає на кінець 1940-х рр., коли у Сахалінській газеті «Тривога» почали з’являтися його замітки. Повторні проби журналістики зробив уже в студентські роки на сторінках багатотиражки Львівського університету, а згодом під егідою «доброзичливого редактора», як сам висловлювався, І. Петріва, – в «Ленінській молоді» (Львів). І саме до цього видання 2 червня 1956 р. прийнятий на посаду літпрацівника.

Активно працюючи в пресі з 1956 р. до середини 1968, Микола Данько створив десятки нарисів, замальовок, кореспонденцій, статей, інформаційних заміток, фейлетонів тощо. Розквіт його публіцистичної діяльності припадає на першу половину 60-х рр. Окрім газет, активно друкувався у таких художньо-публіцистичних журналах України, як «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Зміна», виступаючи з віршами, оповіданнями, гуморесками, пародіями, рецензіями, перекладами з польської, болгарської, російської, вірменської та удмуртської мов. Найбільш плідним, на нашу думку, можна назвати 1964 рік – у різних часописах уміщено більше 30 публікацій, підписаних його ім’ям. І лише три матеріали надруковані в 1969 році. Одиничні публікації, виявлені нами, датуються 1980, 1982, 1983 роками, що, з огляду на його біографію, й не дивно.

Згадуючи той період, у листі до академіка Ф. Овчаренка Микола Данько писав: «І яка ж тільки тваринна ненависть у патентованих бюрократів до всього не за копилом, надто щирого й нелицемірного! Й звідки сіє? Бога немає – отже все й дозволено!.. Це ж напевно з таких підсвідомих міркувань виходила й Жидкова (завідувач відділу пропаганди й агітації Сумського обкому КПУ – В. С.), коли на прохання одного журналіста дозволити «комусь» виступати в газеті хоч за псевдонімом, люб’язно просичала: «А ви можетє обходіться без єго статєєк? Ну вот…», і секретар обкому комсомолу – ім’я цього нікчеми не варте й згадки, – репетуючи: «Дєржать і нє пущать!». Що таким бовдурам до того, що колишній фронтовик помирає з голоду? Що перо ж – чийсь єдиний хліб? Крісло, власна шкура – ось що таких обходить»[54].

Працюючи в журналістиці, Микола Данько подавав переважно матеріали про культурне та громадське життя. Серед таких публікацій можна відзначити «Йдучи до сонця» (Ленінська правда. – 1960. – 9 травня), «Нескорений Тарас» (Ленінська правда. – 1961. – 21 березня), «Пісні Михайла Пилипенка» (Ленінська правда. – 1962. – 3 квітня), «Чебрець пахне сонцем» (Ленінська правда. – 1963. – 27 жовтня), «Очі, віддані сонцю» (Ленінська правда. – 1964. – 22 березня), «Чарівна пісня жоржин» (Ленінська правда. – 1965. – 1 травня), «Прихиляє до серця бандуру» (Ленінська правда. – 1966. – 30 жовтня), «Пісня трьох струн» (Ленінська правда. – 1972. – 11 січня) та багато інших.

Усе ж домінантою публіцистичної творчості Миколи Данька слід вважати рецензії, у яких він жваво, оперативно, ґрунтовно відгукувався на книги, переважно поетичні, що з’являлися друком. Одна з таких публікацій – «На котурнах упередженості» – уміщена в журналі «Ранок»[55]. Утім, це одночасно рецензія і відгук на вже створену рецензію: «Придбав собі нову книжечку віршів Миколи Удовиченка шановний критик Петро Гоц. Певна річ, не для того, щоб читати та радіти, бодай із деяких успіхів молодого поета. О, він не з тих! Отож, хутенько добув із шухляди аналітичний копил та й почав нашвидкуруч, сяк-так примірятися до віршів…» На думку Миколи Данька подібні праці теж потрібні, але ж не так, щоб «навіть незначні похибки поета» в інтерпретації критика «набирали дивовижних розмірів». Далі автор уже дає власний аналіз творів із поетичної збірки М. Удовиченка «Мій скарб», вказуючи як на здобутки, так і промахи поета. Наприкінці рецензії Микола Данько зауважує: «Повторюємо: багато гарних поезій у збірці. То ж як не дивуватися, що всього цього не помітив критик Петро Гоц? О, мила сліпота! Ото вже й справді: пішов у театр, а просидів у буфеті!»[56]. З-поміж опублікованих рецензій варто назвати: «Соковитий акорд» (Ленінська молодь. – 1959. – 15 серпня), «Він квіти так любив…» (Ленінська правда. – 1960. – 11 вересня), «Чолом Кропивницькому» (Ленінська правда. – 1964. – 15 січня), «Щире слово поета» (Ленінська правда. – 1966. – 13 листопада), «Сміх – це здоров’я» (Дніпро. – 1968. – № 2. – С. 158-159), «Медоцвіт» (Ленінська правда. – 1969. – 13 листопада), «Кролевецький рушник» (Червоний промінь. – 1972. – 31 жовтня) та інші.

Показовим є його виступ «Поспішаймо повільно» 1991 р. в Сумській обласній газеті «Червоний промінь» з нагоди першої річниці проголошення суверенітету України. По-перше, це остання прижиттєва публікація публіцистичного плану Миколи Данька. По-друге, журналісти сумської молодіжки саме до нього, як багатолітнього страждальця від комуністичного ладу, звернулися за виступом з нагоди вказаної дати. І Микола Данько – не розчарував: ні журналістів, ні читачів.

«Суверенітет на словах поступово обросте пір’ям… Українська мова, – пише Микола Данько, – насупір усім її ненависникам, здобуватиме перемогу за перемогою…

Цілком свідомий того, що названа Декларація, яка не набрала чинності закону – тільки задрипана шапка, а не сама голова. Але ж дасть Бог, якось намацаємо свою голову й зодягнемо ту благеньку покривку, та ще й перетворимо на Шапку Мономаха!

Вірю! Станеться!

Давайте тільки не докотимося до міжпартійної жабомишодралівки…

Ось розкуємося. Будемо робити крок за кроком… Я, наприклад, у своїй зухвалій поетичній уяві давно завважив райдугу над вільною Україною. Серце бачить раніше ока. Але ж воно й підказує: поспішаймо повільно!»[57].

…В особі Миколи Данька український національно-визвольний рух другої половини ХХ ст. мав невтомного борця за свободу особистості, народу, нації. Про це писав у «Літературній Україні» О. Сливинський, оглядаючи з чвертьстолітньої вершини другу збірку Миколи Данька: «Роками не раз було перечитував я хвилюючі поезії з «Червоного соло». Нехай, може, не в кожному рядочку версифікаційно відточені до найяснішого блиску, зате майже завжди сповнені отого сяйва чесної, сміливої думки, перейняті палким патріотичним почуттям українця, од яких і серце стрепенеться, і думка оживає»[58]. Саме в розвиток цієї думки варто звернути увагу й на слова поета А. Гризуна, написані як відгук на збірку «Й сонця прихилив би!..» у квітні 1991 року: «Микола Данько прагне висповідати сьогодні рідному народові пісню про всі ті глибокі рани, які закарбувала його вразлива душа з дитинства аж до сивини»[59]. Життя та діяльність Миколи Данька, грані його творчості ширше розкриті в низці публікацій автора цієї статті[60].

Володимир САДІВНИЧИЙ

…
43. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 33.
44. Садівничий В. Розмови з Миколою Даньком // Архів автора. – Записано 15.05.1992. – м. Суми.
45. Овчаренко Ф. Листи // Архів автора.
46. Петров Г. Соло у сутінках // Добрий день. – 1996. – 24 травня.
47. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 189.
48. Садівничий В. Розмови з Миколою Даньком // Архів автора. – Записано 15.05.1992. – м. Суми.
49. Данько М. Листи // Архів автора.
50. Данько М. Прозріння перед безоднею // Ленінська правда. – 1983. – 11 листопада.
51. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 33.
52. Ільницький М. 60-70-ті роки / Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 83-84.
53. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. Історія України. Матеріали до підручника для 10-11-х класів середньої школи: Частина ІІ. – 2-ге вид. – К.: Освіта, 1994. – С. 62.
54. Данько М. Листи // Архів автора.
55. Данько М. На котурнах упередженості // Ранок. – 1965. – № 9. – С. 18.
56. Там само.
57. Данько М. Поспішаймо повільно // Червоний промінь. – 1991. – 13 липня. – С. 2.
58. Сливинський О. Луна «Червоного соло»: Незапізнілий відгук на поетичну книжку шістдесятих років // Літ. Україна. – 1990. – 5 квітня.
59. Гризун А. Високий вересень // Ленінська правда. – 1991. – 13 квітня.
60. Див.: Садівничий В. Душа, відкрита до людей // Червоний промінь. – 1991. – 16 березня. – С. 5; Садівничий В. Шляхом Пантелеймона Куліша // Панорама Сумщини. – 1991. – 23 травня. – С. 6; Садівничий В. Вони тримають Україну // Українська культура. – 1994. – № 11-12. – С. 11-13; Садівничий В. Голгофа Миколи Данька / / Літ. Україна. – 1995. – 12 жовтня. – С. 8; Садівничий В. Козацьким обеліском на путі… // Слово і час. – 1996. – №7. – С.11-14; Садівничий В. З тавром націоналіста / Реабілітовані історією. Сумська область. – У 3 кн. – Кн. 1. – Суми: ВВП «Мрія-1», 2005. – С. 135-139; Садівничий В. Національні засади як передумова творчості Миколи Данька // Вісник Сумського державного університету: Збірник наук. праць. Серія Філологічні науки. – 2006. – №3. – С. 34-43.

Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926-1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.
(сс. 7-22)

Веб-джерело:
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf