Модернізація православної церкви на початку ХХ ст., покликана до життя процесами оновлення всієї соціокультурної сфери, явище надзвичайно суголосне сьогоднішнім процесам в українському православ’ї.

Так само, як і століття тому, коли українське православ’я стояло на порозі новоєвропейської доби політичного мислення та національних рухів, сьогодення кинуло йому нові виклики глобалізації та інформаційного суспільства. А відтак церква знову постала перед пошуком шляхів служіння Богові за нових обставин. Ці обставини спонукають її, як традиційну соціальну структуру, до модернізації.

Взаємопов’язаність плину внутрішнього церковного життя та загальносуспільних культурних процесів проблема стара, але ще не вповні осмислена стосовно різних етапів української історії, зокрема щодо надзвичайно динамічного в плані трансформації соціально-політичної та релігійної свідомості відтинку часу між першою російською революцією 1905 р. й демократичною революцією, стимульованою першою світовою війною, що почалася 1914 р.

При відсутності спеціальних праць, присвячених вивченню модернізації в тодішньому українському православному середовищі та особливостей її еволюції, на неї все ж останнім часом звернули свою увагу українські історики в контексті вивчення всеукраїнських (С.О. Гладкий [1.-С.58], Г.М. Надтока [2.-С.63-81], Н.А. Шип [3.-С.16-26]) та регіональних (С.І. Жилюк [4.-С.13-14; 5.-С.138-139], О.П. Тригуб [6.-С.9-10]) церковних процесів. У об’єктиві наукового аналізу опинилися не тільки спонукальні політичні мотиви та крайні прояви церковно-реформаційного руху, що вже ставали предметом уваги (Б.В. Тітлінов [7.-С.46-47], М.П. Красніков [8.-С.17-69], В.М. Андрєєв [9.-С.6]), а й причини етносоціальні, культуротворчі, міжконфесійні. Нарешті, за межами вчорашнього ідеологічного табу, почали вивчатися основні ідеї реформ церковного управління та парафії, без дослідження яких взагалі не можна предметно говорити про характер і тенденції розвитку модернізаційних процесів.

До сьогодні залишається недостатньо з’ясованою ціла низка важливих аспектів впливу світових і вітчизняних подій політичного та загальнокультурного життя 1905-1914 рр. на інституційну трансформацію українського православ’я. Зокрема, недостатньо вивчені фактори іноземного впливу, динаміка та особливість руху церкви до інституційного оновлення у зв’язку з позацерковним і неправославним процесами українського націотворення пізньомодерної доби, регіональна специфіка руху, відмінності в сприйнятті ідей модернізації на різних щаблях церковної ієрархії та в соціальних прошарках віруючих, міра інтеграції ідей модернізації з ідеями відродження традицій та збереження вікових канонів тощо.

В даній статті на основі здобутків історіографії та залучення маловідомих джерел звернемося до узагальнюючої характеристики модернізаційного руху в середовищі православної церкви, як частки живої тканини модернізації всього українського суспільства при сходженні ним до якісно нового етапу суспільно-політичного й національного руху. Не претендуючи на вичерпність характеристик, визначимо найбільш суттєві, з нашого погляду, суспільні фактори впливу на церкву та прояви, які характеризували церковно-суспільний рух перших десятиліть ХХ ст.

На нашу думку, дослідження модернізації церкви зазначеної історичної доби сприятиме кращому усвідомленню характеру розколів російського православ’я в Україні, які сталися пізніше – у 20-х та згодом – в 90-х рр. ХХ ст.

Українське суспільство, що було часткою загальноросійського соціально-політичного організму, який з XVIII ст. перебував у стані адміністративно-структурної перебудови й зростаючого культурного впливу західних моделей, на початок ХХ ст. зазнало ще гострішої кризи. Її поглиблювали політичні претензії еліт в національно неоднорідному середовищі православної церкви, яке стрімко поляризувалось на рівні усіх ланок духовної ієрархії, і, особливо, в середовищі мирян. Статус православ’я, як елементу застарілої державно-політичної системи, ставив під сумнів спасительну місію цієї церкви. Це, в свою чергу, вело до неухильної втрати нею соціальної підтримки, а в перспективі – до можливого організаційного розвалу. Альтернативою такій могло бути лише цілеспрямоване і широке реформування церковної організації на вимогу часові.

Вивчаючи ґенезу та спонукальні мотиви модернізаційного руху на початку ХХ ст. і вбачаючи їх коріння в суперечності між загальнокультурним поступом суспільства й підпорядкованістю тодішньої Російської православної церкви (РПЦ) державному апаратові, маємо особливо підкреслити якісні зрушення, що відбулися в інтелектуальній площині всього церковного середовища.

Кінець ХІХ ст. став часом реального зрушення в сферах освіти, науки та культури. Суттєво зросли лави інтелігенції, а її громадська робота та інтелектуальні спроможності дозволили піднести рівень суспільної свідомості та активності мас. Пропозиції інтелектуалів і громадських активістів, що торкалися поліпшення стану узвичаєного та невід’ємного для соціального середовища суспільного інституту – церкви – були здатними досить швидко розгойдати громадсько-релігійну думку.

Здатність інтелігенції до пошуку шляхів розв’язання суспільно-церковних проблем та її готовність до співпраці з духовенством стали помітним явищем в середовищі інтелектуальної еліти російської столиці початку ХХ ст. Це показала робота “Релігійно-філософських зібрань” 1901-1903 рр., проведення яких Синод вже не міг не дозволити [10.-С.34].

Науковий потенціал викладачів духовних навчальних закладів і професорів богословських дисциплін, що працювали у світських вищих навчальних закладах України, їх особисті і службові зв’язки зі столичними діячами сприяли поширенню обговорюваних церковно-реформаторських ідей. Центрами передової релігійної думки стали університетські міста – Київ, Харків, Одеса та єпархіальні центри, в яких були зосереджені єпархіальні установи та діяли середні духовні навчальні заклади – Кам’янець-Подільський, Житомир, Чернігів, Катеринослав.

Павло Якович Свєтлов (1861—1941) — російський богослов, духовний письменник, протоієрей, професор богослов’я Київського університету (1897), доктор богослов’я (1902)

У перші роки ХХ ст. почав працювати релігійно-філософський гурток при Київському університеті під керівництвом професора богослов’я П.Я. Свєтлова. Один із перших рефератів у цьому гуртку прочитав В.В. Зіньківський [11.-С.51], що згодом став відомим православним богословом, а в 1918 р. – міністром ісповідань Української Держави.

Василь Васильович Зеньківський (1881, Проскурів — 1962, Париж) — український філософ, психолог, публіцист, церковний і державний діяч

У Полтаві в 1904 р. з ідеєю організації богословських читань виступив протоієрей Г.Я. Лісовський – голова ради Свято-Макаріївського братства, одержавши на це схвалення єпархіального архієрея.

На початку ХХ ст. подібні читання проводились у Харкові, ініційовані радою Братства Озерянської Божої Матері [1.-С.100-101]. Подібні заходи сприяли пробудженню зацікавлення богословськими проблемами серед парафіяльного духовенства та інтелектуальної еліти єпархії.

Церковно-суспільні проблеми виносились на публічне обговорення церковною та світською пресою. Авторами статей, в яких викривалися анахронізми церковної дійсності, були здебільшого громадські діячі та публіцисти, які озвучували суспільну думку, в тому числі й думку багатьох священиків, котрі не наважувались голосно про неї заявляти.

На початку ХХ ст. вже відчутними стали й результати розвитку духовної журналістики, появу якої в другій половині ХІХ ст. відомий російський богослов протоієрей Георгій Флоровский назвав “одним із найхарактерніших симптомів епохи” [12.-С.335]. На 1913 р. в Російській імперії вже видавалось 213 релігійних журналів, значна частка яких поширювалась в українських єпархіях [13.-С.146].

Поширенню модерного погляду на місце церкви в суспільному житті сприяли й нові дослідження з історії України та Росії, написані в дусі національної історіографії, тобто ті, які, на противагу ще недавно панівним ідеям історії держави російської, формували розуміння історії народів у контексті їх культурного взаєморозвитку.

Під безперечним впливом європейського інтелектуалізму та вимог історичної науки в Україні, яка вступала у фазу пасіонарного піднесення [14.-С.35], на початку ХХ ст. з’являються багатотомні історичні праці.

Така культуротворча атмосфера створювала спонукальні мотиви для активізації духовенства. Врешті на початку ХХ ст. відзначаємо появу санкціонованих церковною владою окремих полемічних брошур, укладених священиками РПЦ в Україні з пропозиціями оновлення різних сторін церковного життя [15], що було показником безсумнівної назрілості реформ.

Останньою краплею, яка переповнила критичну масу бездіяльності уряду і церковних верхів у справі організаційного оздоровлення церкви і вводила існуючу політичну систему в стан біфуркації – розладу, за яким починали діяти малопередбачувані фактори як вирішальні, в 1904 р. стала непопулярна російсько-японська війна.

Як одержавлена інституція, православна церква змушена була виступати в ролі поплічника режиму: агітуючи населення, навертаючи його до сумлінного виконання громадянського обов’язку, під яким розумілось покірливе служіння імперії.

Джерела свідчать про виголошення священиками численних проповідей в храмах і поза ними за “царя і вітчизну”, “перемогу над підступним ворогом”, про включення патріотичних сюжетів до тематики культурно-просвітніх заходів, які здійснювалися за участю духовенства. Війна революціонізувала суспільну свідомість, розкувала громадську ініціативу, підштовхнула до консолідації політичних сил, вилившись у революцію.

Цілком логічно, що під тиском наростання опозиційної громадської думки і вимог політичних реформ вже 17 квітня 1905 р. імператор підписав тимчасову постанову про зміцнення начал віротерпимості. Синод прийняв рішення про скликання церковного Собору, відновлення патріаршої форми керівництва церквою, а влітку обговорив програму Собору з єпархіальними архієреями. До обговорення питань єпископи залучили духовенство і мирян.

Починаючи з другої половини 1905 р., в усіх українських єпархіях, як і повсюди в Російській імперії, відбуваються збори та з’їзди духовенства і кліру, які висвітили спектр проблем модернізації церкви й запропонували свої варіанти реформ.

Більшість церковного загалу в Україні висловилась за усунення підпорядкування церкви державі, яке сприймалося як “неканонічне”, за відновлення соборних начал церковного управління та якнайскоріше скликання Помісного Собору.

Питання про те, в якій мірі різні ланки українського церковного середовища підтримували ідею патріаршої форми правління, сучасними істориками до кінця не з’ясоване. Проте наявні в нашому розпорядженні матеріали дають підстави стверджувати, що вона була не настільки актуальною для широких верств, як ідея виборності місцевих парафіяльних та єпархіальних органів, духовенства, єпископату. І все ж, як ефективний засіб здолання системи синодального управління, вона була підтримана мирянами. Селянство, яке становило більшість віруючих, підтримувало цю ідею завдяки своїй соціальній природі та психології. Мало розбираючись в абстрактних принципах права і управління, в тому числі й церковного, воно найближче стояло до авторитарного політичного ладу, організованого за тією ж моделлю, що й власний домашній патріархальний уклад [17.-С.105-106]. Таке бачення продукувало відповідний погляд на необхідність і значимість постаті всеросійського патріарха.

Разом з тим, єпископи Подільський Парфеній та Балтський Димитрій висловили свою незгоду з ідеєю патріаршества. Вони називали такий захід несвоєчасним за обставин революційної атмосфери в країні.

На тлі проблеми соборноправності черговий раз спалахнув конфлікт між чорним і білим духовенством, який гостро впирався в канонічну сторону релігійно-церковного життя. Стала ширитись думка, що єпископи, як ставленики держави, не мають права виступати від імені церкви.

Не менш гострий канонічний конфлікт тамувало в собі питання про другий шлюб священнослужителів та пов’язаний із ним вихід з духовного звання. Загальна думка парафіяльного священства при цьому схилялась до дотримання канонів про заборону брати шлюб після прийняття сану і, водночас, до зняття зі священнослужителів важких і несправедливих обмежень, які позбавляють його прав громадянства і матеріальних засобів до існування.

Митрополит Флавіан (в миру Микола Миколайович Городецький; 1840, Орел — 1915, Київ) — релігійний діяч, єпископ Російської православної церкви, митрополит Київський і Галицький, духовний письменник

Вважаючи за необхідне скликання Помісного Собору, митрополит Київський Флавіан висловився за участь в його роботі мирян поряд з духовенством. І хоча більшість єпископів виявилась неготовою надати мирянам право голосу, незабаром Передсоборне Присутствіє, створене Синодом за розпорядженням Миколи ІІ, прийняло рішення про допущення кліриків і мирян на Собор з правом дорадчого голосу.

Як бачимо, модерний погляд на глибину церковних реформ, доцільність оновлення інституційних основ церковної організації сформувався і був задекларований українським духовенством вже 1906 р.

***

Джерела та література
1. Гладкий С.О. Православне парафіяльне духовенство в суспільному житті України на початку ХХ століття: Дис. канд. іст. наук. = Полтава, 1997.
2. Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. – К., 1998.
3. Шип Н.А. Церковно-православний рух в Україні (поч. ХХ ст.). – К., 1995.
4. Жилюк С.І. Ідейні засади православного оновлення та практична діяльність Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви): Автореф. дис. докт. істор. наук. – К., 2005.
5. Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793 – 1917 рр.). – Житомир, 1996.
6. Тригуб О.П. Історія Херсонської єпархії (1775-1918 рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук. – Донецьк, 2001.
7. Титлинов Б.В. Новая церковь. – Пг.; М., 1923.
8. Красников Н.П. Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке. – К., 1988.
9. Андреев В.М. Либерально-обновленческое движение в русском православии начала ХХ в. и его идеология: Автореф. Дис. канд. филос. наук. – Л., 1972.
10. Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ веке. – М., 1995.
11. Курочкин П.К. Эволюция современного русского православия. – М., 1971.
12. Флоровский Г., прот. Пути русского богословия. – Париж, 1983.
13. Агуф М. Преса УСРР до ХV роковин Жовтня. – Харків, 1932.
14. Колесник І.І. Українська культура та історіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал. – 2002. – № 1.
15. Как возможно в настоящее время обновить православно-русский церковно-приходской строй / Сост. свящ. С. Потехин. – К., 1904.
16. Зёрнов Н. Русское религиозное возрождение ХХ века. – Париж, 1974.
17. Михайлюк О.В. Про деякі особливості взаємин радянської влади і українського селянства в революційний період (1917 – середина 20-х рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2001. – Вип. ХІІІ.
…

Олександр Ігнатуша
2005 рік

(продовження буде)

Джерело:
О.М. Ігнатуша
РУХ ЗА МОДЕРНІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ (1905 – 1914 рр.)
// Наукові праці історичного факультету ЗНУ. Випуск ХІХ.- С. 130-137
Видавництво Запоріжжя: ЗНУ, 2005, 428 с.
(Статті зі збірників та періодичних видань)

Про автора

Ігнатуша Олександр Миколайович

Український історик-дослідник, педагог, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Історичного факультету Запорізького національного університету. Народився 12 жовтня 1962 р. у с. Осоївка Краснопільського р-ну Сумської обл. Закінчив історичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту 1983 р., працював у Державному архіві Запорізької області. У 1993 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська автокефальна православна церква (1917–1930 рр.)». Працював асистентом, ст. викладачем, доцентом кафедри історії України. Докторську дисертацію на тему «Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.)» захистив у 2006 р. Автор понад 180 наукових праць, серед яких – три монографії, два навчальні посібники з грифом МОН України. Член редакційної колегії наукових фахових видань «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету», «Сумська старовина»; періодичного видання «Сумський історико-архівний журнал».