Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)

(продовження)

***

Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510].

Факт особливої уваги Денікіна до церковного питання підтвердило скликання білогвардійцями у травні 1919 р. церковного собору в Ставрополі, що отримав назву Південно-Східний російський церковний Собор. Більше того, як дізнаємося з протоколу першого засідання цього собору, за словами його голови – архієпископа Донського і Новочеркаського Митрофана (Симашкевича), А.І. Денікін виступив ініціатором скликання собору, здійснював йому потужне покровительство і сприяння [15, с.26-27].

Георгій Іванович Шавельский (1871 – 1951) — священик РПЦ, в царській Росії і в армії Денікіна займав посаду протопресвітера військового і морського духовенства.

Хоча цей факт і не вважається беззаперечним. А.І. Денікін у своїх спогадах визнавав, що ініціатива скликання Собору належала протопресвітеру Г.І. Шавельському – керівникові військового і морського духовенства у його армії, – особі яскравій, одержимій великодержавними ідеями. Великодержавність як світоглядна риса була єством отця Георгія. Її влучно підкреслить, оглядаючи весь земний шлях Г.І. Шавельського, його сподвижник єпископ (князь) Іоанн (Шаховський): “В о. Георгії не було того, що так часто і в наші дні губить церковне життя – провінціалізму… В о. Георгії була, якщо можна так висловитися, духовна великодержавність” (виділено курсивом у джерелі. – О.І.) [Цит. за: 32]. Уродженець Вітебської губернії, який переважну частину свого життя присвятив служінню військовим священиком, обертався у сферах вищого духовенства, наближеного до царської родини та лише короткий час (менше двох місяців) проживав в українській столиці за часів гетьмана П. Скоропадського, він не сприйняв потреб церковного життя України. Колишній протопресвітер військового і морського духовенства царської армії (1911–1917 рр.), член Всеросійського Помісного Собору 1917–1918 рр., член Вищої Церковної Ради, відважний керівник армійського духовенства часів російсько-японської та Першої світової воєн, Г.І. Шавельський 23 грудня 1918 р. невипадково отримав посаду протопресвітера військового і морського духовенства Добровольчої армії.

Проте формальним ініціатором скликання собору у Ставрополі все ж таки був головнокомандуючий. На початку березня 1919 р. Денікін звернувся з листом до єпископів, які перебували на території, зайнятій Добровольчою армією і закликав їх якнайшвидше скликати нараду для вирішення питання про створення церковного управління на Півдні Росії [1, с.30].

До підготовчої роботи зі скликання собору, а потім і до безпосередньої роботи на соборі, долучилися ієрархи південноукраїнських єпархій – Катеринославський і Маріупольський єпископ Агапіт (Вишневський) та єпископ Таврійський і Сімферопольський Димитрій (Абашидзе). Важко сказати про особисті мотиви їхньої зацікавленості в роботі Собору, але, врешті, ієрархи представляли свої єпархії, які силою обставин опинилися у місці зіткнення українських та російських військово-політичних і національно-церковних сил.

Генерал Денікін взяв особисту участь у відкритті собору [33, с.192]. Він виступив на ньому з програмною промовою, в якій привітав собор, “що піднімає меч духовний проти ворогів Вітчизни і Церкви” [15, с.24]. Акумулюючи глибину проблеми у духовній сфері висловом: “Рушаться основи віри”, А.І. Денікін пов‘язав цей стан з “напором більшовизму, який руйнує державність і культуру”. Тому подолання занепаду він розцінив як масштабну і складну роботу з влаштування церковного управління та парафіяльної організації, боротьби з невір‘ям і моральним занепадом. Успіхи у цій роботі головнокомандуючий напряму зв‘язував з патріотичною діяльністю церкви: “Укріплення любові до Батьківщини і до її святинь серед тих, хто у кривавих боях творить свій жертвенний подвиг”. Останні рядки промови Денікіна свідчили, що ідейною основою консолідації білогвардійських сил мали виступати російські національні символи та православні святині, пропагувати які мала церква, “виконуючи свій обов‘язок перед Богом і Вітчизною” [15, с.26].

Низка постанов цього собору була спрямована на першочергову активізацію діяльності духовенства в дусі підтримки білого руху та протидії більшовизму. Собор звернувся до закордонних церковних організацій з проханням про допомогу білогвардійцям. Одним із головних результатів собору було створення Тимчасового вищого церковного управління на південному сході Росії (російською – Временного высшего церковного управления на Юго-Востоке России (ВВЦУ)) – установи, що зосереджувала вищу церковну владу “на Південному Сході Росії до встановлення правильних зі Святійшим Патріархом, Священним Синодом і Вищою церковною радою зносин” [15, с.46].

Її створення надзвичайно показове для характеристики неоімперських планів білогвардійських сил. На момент формування зазначеного ВВЦУ, подібне Вище церковне управління діяло не тільки у більшовицькій Москві поряд з Патріархом. Його було сконструйовано і в Україні, де в часи гетьманату пройшов Всеукраїнський церковний собор, який розробив “Положення про управління православною Церквою на Україні. Положення стверджувало автономний статус Української православної церкви по відношенню до Московського патріархату. 20 вересня 1918 р. його схвалили Московський патріарх і Помісний Собор Російської православної церкви.

Митрополит Антоній Храповицький під час молебня на Кафедральній площі Харкова з нагоди проголошення Української Держави. Квітень 1918 р.

Це означало, що Києву було дозволено формування свого Вищого церковного управління. Формальним його главою ставав митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький). Однак з огляду на зміну державно-політичної влади в Україні в грудні 1918 р. – падіння гетьманату й прихід до влади Директорії, її рішучий курс на утвердження української автокефальної церкви та консервативну позицію більшості архієреїв впровадження начал автономії і формування Вищого церковного управління в Україні затягнулося. Але, очевидно, діячів білого руху принципово не влаштовував сам факт відносної самостійності Української церкви, можливості формування нею вищої церковної влади та встановлення її зверхності над духовенством півдня Росії. Вони передбачали лише таку модель, де організаційно вищими могли бути лише російські форми.

Примітно, що до того часу подібне білогвардійське управління вже діяло в Сибіру, де розгортав свою роботу Верховний правитель Росії адмірал О.В. Колчак. Поява аналогічних управлінь свідчила про сепаратні процеси на периферії колишньої Російської імперії та намагання кожного з російських білогвардійських центрів відігравати ключову роль у встановленні своєї державно-політичної влади. Твердження російського історика Л.О. Молчанова про те, що діячі Собору у Ставрополі дізналися про створення Вищого церковного управління (ВЦУ) у Томську вже після завершення свого Собору [16] не відповідає дійсності. Між Всеросійською церковною соборною нарадою у Томську (листопад 1918 р.) [34, с.147] і собором у Ставрополі (травень 1919 р.) було достатньо часу для поширення подібної інформації, а між російськими білогвардійцями сходу і південного сходу достатньо відповідної координації. Більше того, досліджуючи питання заснування ВВЦУ, священик московського патріархату М. Крячко зауважує, що організаторам церковного собору у Ставрополі був відомий не тільки факт заснування ВЦУ в Сибіру, а й була відомою його конструкція, так само, до речі, як і устрій вищого управління автономною Українською православною церквою [15, с.8, 35]. Як свідчать протоколи собору, цей факт добре знали, принаймні, протопресвітер військового і морського духовенства Г.І. Шавельський, священик В.Г. Востоков та полковник Кубанського козачого війська, член Помісного Собору РПЦ 1917–1918 гг., граф П.М. Граббе. Навіть до часу скликання собору – у першій половині травня 1919 р., в ході засідань передсоборної комісії її членам – протоієрею О.П. Рождественському (у минулому – професор Санкт-Петербурзької духовної академії, законовчитель дочок імператора Миколи ІІ, член Помісного Собору 1917–1918 рр.) та священику Г.П. Ломако (голова Кубанської єпархіальної ради) ставили завдання вивчення положень про вищу церковну владу, прийнятих в Росії та в Україні [15, с.7]. У стислі терміни знайти тексти положень священикам не вдалося. Проте сам факт створення цих управлінь був добре відомий, як і можливість дізнатися про устрій цих установ з вторинних, опосередкованих джерел та усних свідчень.

ВВЦУ очолив архієпископ Донський і Новочеркаський Митрофан (Симашкевич). Від єпископату до управління увійшли – архієпископ Таврійський і Сімферопольський Димитрій (Абашидзе), єпископ Ростовський і Таганрозький Арсеній (Смоленець), від духовенства – протопресвітер армії і флоту Г.І. Шавельський, протоієрей О.П. Рождественський, у минулому – професор Санкт-Петербурзької Духовної академії, член Святійшого Синоду, активний учасник Помісного Собору РПЦ 1917–1918 рр., від мирян – професор Донського університету П.В. Верховськой – історик церкви, фахівець з церковного права, учасник Помісного Собору РПЦ 1917–1918 рр., а також граф В.В. Мусін-Пушкін – член ІV Державної думи, з 1915 р – товариш Головноуправляючого землеустроєм і землеробством О.В. Кривошеїна.

Митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький)

Восени 1919 р. до складу управління включили митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) в якості почесного голови [3, с.17]. Митрополит Антоній походив з новгородських дворян, здобув високу освіту, зарекомендував себе як талановитий організатор – займав посади ректора Московської та Казанської духовних академій, члена Святійшого Синоду, єпархіального архієрея у великоросійських та українських (Волинській, Харківській) єпархіях. Митрополит Антоній був широко відомий своїми російськими націоналістичними і монархічними поглядами, що дозволило йому балотуватися на пост Патріарха Московського і всея Росії під час роботи Помісного Собору РПЦ на початку листопада 1917 р. Обрання його митрополитом Київським і Галицьким негативно сприймалося українськими національно орієнтованими силами і свідчило про ситуативну перевагу консервативних проросійських елементів в управлінні православною церквою в Україні. Тому не випадково при встановленні в Україні влади Директорії, у грудні 1918 р. його разом з такими ж одіозними особами – архієпископом Волинським Євлогієм (Георгієвським) та єпископом Чигиринським вікарієм Київської єпархії Никодимом (Кротковим) – було заарештовано за протидержавну діяльність та відправлено до Бучацького василіанського монастиря. Лише влітку 1919 р. митрополита і його соратників звільнили. Наприкінці серпня – 27 чи 28 числа – він прибув до Таганрогу. Ідейна платформа денікінщини та ВВЦУ виявилася значно ближче його світоглядним устремлінням, аніж архіпастирський обов‘язок на чолі української пастви. Тому він і опинився у таборі добровольців.

Деталі прийняття митрополитом Антонієм влади ВВЦУ надзвичай показові для характеристики цього владики, його світоглядних принципів, і, водночас, агресивних методів вирішення питань, властивих білогвардійському керівництву. Про них повідомляє у своїх спогадах протопресвітер Г.І. Шавельський. Згадуючи про прибуття митрополита Антонія до Таганрогу, він пише, що членів ВВЦУ і генерала Денікіна особисто турбувала думка: “А що як митр. Антоній відмовиться визнати владу ВВЦУ і поведе автономну політику в Україні” [14, с.382]. Ця думка була небезпідставною, як з огляду на те, що митрополит Антоній вважався тоді керівником Української автономної церкви, так і з огляду його суб‘єктивних відчуттів. Пізніше стало відомо, що під‘їжджаючи до Ростова, він “не відкидав думки ігнорувати ВВЦУ, як неканонічну установу” [14, с.382].

У Ростові відбулася зустріч А.І. Денікіна з митрополитом Антонієм. Її зміст передають слова самого генерала, сказані Г.І. Шавельському: “Я вчора рішуче дав зрозуміти Антонію, щоб він не рипався. Після цього він присмирів, а то почав, було, бундючитися. Як він веде себе у відношенні до ВВЦУ? Але у цей час митр. Антоній вже був смирний, наче агнець” [14, с.383]. У цих словах очільника білогвардійської інтервенції в Україні і зневага до архієрейського сану, і непримиримість до будь-яких інших точок зору окрім своєї, і неприпустимість компромісу в українському питанні, врешті – ілюстрація способу розв‘язання церковних проблем Денікіним і, зокрема питання про церковну самостійність України, хоча б вкрай обмежену.

Як пише Г.І. Шавельський, після бесіди митрополита Антонія з Денікіним, йому було влаштовано урочисту зустріч з членами ВВЦУ в Таганрозі, запрошено на засідання ВВЦУ з пропозицією прийняти звання Почесного Голови, нарешті, ознайомлено з Положенням про ВВЦУ та його ухвалами – все це “заспокоїло швидкого на висновки і рішення Київського мирополита” [14, с.383].

Ідея створення церковного управління на півдні Росії, у своїй основі віддавала великодержавництвом і російським шовінізмом. У цьому зв‘язку варто пригадати аргументацію її автора – Г.І. Шавельського на користь потреби створення такого управління: “Вищої церковної влади в краї не було. Зв‘язок із Патріархом розірвався. Кожна єпархія жила своїм життям. Питання, що перевищували компетенцію єпархіальної влади, або вирішувалися на свій страх єпископами, або залишалися без розв‘язання… Виходило дивне явище: величезна територія, майже весь південний схід Росії, з деякими єпархіями опинилася без вищої церковної влади, яка одна могла і спрямовувати, і виправляти церковне життя” [14, с.329]. Тобто факт існування поблизу білогвардійського Дону Української православної церкви (УПЦ) з її канонічним автономним статусом і вищим управлінням (хоча й у стадії організації) автор цієї ідеї зовсім не брав до уваги. Не помічати факту створення цього канонічного центру було неможливо. З ним можна було лише рахуватися або не рахуватися. Останній спосіб поведінки і був властивий білогвардійцям.

Зазначену проблему конфліктності новостворюваного денікінцями ВВЦУ та вищої церковної влади УПЦ чітко окреслили єпископи українських єпархій, які брали участь у соборі в Ставрополі. Це були єпископ Таврійський і Сімферопольський Димитрій (Абашидзе) і єпископ Катеринославський і Маріупольський Агапіт (Вишневський). Останній, до речі, брав активну участь у створенні вищого органу автономної української церкви, що спочатку отримав назву Священний Синод, а потім був перейменований на Вищу освященну церковну раду. Як свідчить протокол першого засіданні Південно-Східного російського церковного Собору від 19 травня 1919 р., архієпископ Агапіт запропонував внести у текст звернення, що готувалося від імені собору чадам православної церкви, поправку з вказівкою на те, “що чинний собор не буде посягати на територію Української Церкви, якій Святійшим Патріархом і Всеросійським Собором дарована автономія” [15, с.26,29]. Цю думку підтримав архієпископ Димитрій, який “заявив, що чинний Собор не може (підкреслення наше. – О.І.) не визнати автономію Української Церкви, даровану Святійшим Патріархом і Всеросійським Собором, і Собор має встановити Вище церковне управління лише для тієї території, яка ще не має вищої церковної влади” [15, с.29]. Проект поправки разом з проектом звернення Собору передали до відповідної комісії. Проте, очевидно, що її зміст проігнорували.

Вже під час роботи Собору 20 травня 1919 р. протопресвітер Г.І. Шавельський, доповідаючи від імені відділу “Про організацію Тимчасового Вищого церковного управління” та обґрунтовуючи потреби створення ВВЦУ, повернувся до старих аргументів: “Росія роздроблена, розщеплена на частини, необхідне громадянське і духовне об‘єднання цих частин, і в цьому відношенні Вище церковне управління може послужити велику службу, об‘єднуючи роздрібнені частини Росії єдиною думкою і владою” [15, с.34].

Як продовження великодержавницької думки Г.І. Шавельського процитуємо втілення цієї ідеї конкретними пунктами у положення про ВВЦУ, прийнятого Собором 22 травня 1919 р.: “6) Тимчасове Вище церковне управління на Південному Сході Росії поширює свої повноваження на всі області Росії у міру звільнення їх Збройними силами Півдня Росії. 7) У ці області можуть увійти і єпархії Української Церкви, автономія якої була визнана Всеросійським священним Собором, при тій умові, що, як тільки військові обставини не будуть тому перешкоджати, Українська Церква відновиться у правах, дарованих їй Всеросійським Помісним Собором” [15, с.46]. Таким чином, ініціатори і провідники створення ВВЦУ свідомо порушували статус автономної УПЦ, привласнювали собі її права, не допускали можливості налагодження рівноправного зв‘язку з канонічно існуючою українською церквою, навіть не розглядали її як можливого партнера в питанні національно-церковного будівництва. Вони вважали цілком нормальним, ігноруючи статус найближчого церковного центру, взяти його під свій контроль. З наведених текстів стає зрозумілим, що білогвардійці безапеляційно привласнювали собі право розпоряджатися долею Української автономної церкви. Фрази на кшталт “церква відновиться у правах” були нічого не вартими обіцянками, оскільки не містили конкретних основ для збереження і відновлення статусу УПЦ. Денікінців абсолютно не влаштовував сам національний характер церковної автономії, як і не влаштовував будь-який самостійний статус української державності.

Завершення роботи собору 24 травня супроводжувалося актом християнського гуманізму та закликом до примирення “в ознаменування світлого торжества церковного Собору”. Собор звернувся до військового начальства з клопотанням про амністію як вияв милості “пом‘якшенням участі тих, хто, на думку властей, може бути помилуваний без порушення вимог державної необхідності” [33, с.212].

У відповідь на це клопотання 13 червня 1919 р. Головнокомандуючий Збройними Силами на Півдні Росії генерал-лейтенант А.І. Денікін видав наказ № 1226 про амністію. А вже 20 червня цей наказ в якості законодавчого акту оприлюднила Особлива нарада при Головнокомандуючому Збройними Силами на Півдні Росії [35, с.144].

Денікін з офіцерами в Харкові. Червень 1919.

Важливо, що у перших рядках цього акту, у мотиваційній частині, підкреслювалося значення православної церкви “в історичній справі збирання Землі Руської”. Російська національна ідея пронизувала преамбулу документа. А.І. Денікін повертав увагу до тих часів, “коли в найбільш важкі і темні періоди російської історії, серед всезагального роздору, хитання думки і ворожнечі, підносився голос наших великих Архіпастирів, які владно закликали руських людей (підкреслення наше – О.І.), забувши особисте і дрібне, згадати про батьківщину, яка гине, і у святому дієвому почутті патріотизму віддати їй свої сили і навіть саме життя”.

Таким чином, акт пом‘якшення покарань і помилування, використовувався в якості інструмента мобілізації сил в лавах борців за російську національну ідею. Під батьківщиною верховний головнокомандуючий розумів велику і неподільну Росію, намагаючись прищепити це розуміння усім жителям колишньої Російської імперії. Вона ототожнювалася з територіями колишньої імперії, населення яких мало бути звільнене від більшовизму, проте не заради надання йому права на самовизначення, а з метою побудувати на ній новий “русский мир”.

На православну церкву покладалася місія навернення суспільства до цих ідей. А.І. Денікін констатував складність організації життя у державному масштабі. Він знову як факт підкреслював “рушення основ релігії, права і порядку” і, водночас, зазначав: “У такий важкий час глибоко відрадно знову почути голос Православної Церкви і я вірю, що молитвами її Господь Бог укріпить нас в нашому важкому подвигу і Десницею Своєю благословить нашу вірну справу на благо і велич палко любимої Матері Росії” [35, с.144]. Отож, терміни “Земля Руська”, “Мати Росія” використовувалися для об‘єднання усіх “руських людей”, під якими розумілося населення захоплених білогвардійцями територій. Авторитет православної церкви обґрунтовувався її історією, а ефективність дії у сучасну епоху пов‘язувалася з владним закликом. Експлуатувалася традиція, будована на віковій ролі першості церкви – захисниці національно-державних інтересів, лідери якої вміють долати дрібне і меншовартісне заради вічного.

Новостворене ВВЦУ явочним порядком почало втручатися в устрій українських єпархій. Зокрема, з-під юрисдикції архієпископа Катеринославського було виведено парафії на Кубані та під Ростовом. Керуючим Харківською єпархією призначили архієпископа Мінського Георгія (Ярошевського). 22 серпня 1919 р. на вакантну Прилуцьку кафедру з Баку був переведений єпископ Феофілакт (Клементьєв). У результаті подібної діяльності ВВЦУ, на момент повернення митрополита Антонія (Храповицького) до Києва українські єпархії втратили статус окремої церковної області, а права київського митрополита були зведені до мінімуму [18, с.221].

На захоплених денікінцями територіях ВВЦУ розгортало політико-ідеологічну діяльність, спрямовану на забезпечення їхньої перемоги.

Зміна військово-політичного керівництва у середині білого руху на початку квітня 1920 р. принципово не змінила характеру його взаємодії з церквою. Релігійна складова політичного курсу генерала П.В. Врангеля цілком наслідувала політику А.І. Денікіна щодо церкви та її ролі в суспільстві.

П. Врангель під час молебня. Севастополь. 1920 р.

Сам факт утвердження його влади був обрамлений у релігійну оболонку. Указ Урядового Сенату, який повідомляв про призначення генерала П.М. Врангеля Головнокомандуючим всіма Збройними силами на Півдні Росії виявляв традиційні релігійно-сакральні форми: “Промислом Божим передвизначено новому Головнокомандуючому стати на чолі воїнських сил і громадянського управління у виключної важливості історичний момент…” [29, с.630-631; 12, с.13]. … “Проникнута беззавітною любов‘ю до Батьківщини рішучість генерала Врангеля, який не знав поразок і заслужив всезагальну довіру, прийняти на себе великий подвиг предводительства збройними силами, які борються з ворогами Віри і Вітчизни, зобов‘язує всіх істинних синів Росії згуртуватись навколо нього в служінні святій справі спасіння Батьківщини” [29, с.631; 12, с.13]. Цей указ було прочитано 7 квітня 1920 р. під час урочистого молебну і параду військ у Севастополі, що відбувалися на Нахімовській площі, біля пам‘ятника адміралу Нахімову після обідні, проведеної в соборі і велелюдної хресної ходи на чолі з єпископом Веніаміном під звуки церковних дзвонів. Проникливе слово говорив протопресвітер Г.І. Шавельський, благословляючи П.М. Врангеля іконою святого Михаїла Архангела. За згадкою самого Врангеля, – “з величезним підйомом і надзвичайною силою” сказав проповідь єпископ Севастопольський Веніамін (Федченков), справляючи велике враження на присутніх. Промову він розпочав національно орієнтованим закликом: “Слухайте, російські люди, слухайте російські воїни…” [12, с.14]. Розпалюючи патріотичні почуття, він продовжував: “Місяць тому, російська армія, притиснута до моря поблизу Новоросійська, помирала, можливо, через два місяці вона воскресне й пересилить ворога…”. Про це ж вів мову і сам Врангель: “Я вірю, що Господь не допустить загибелі правого діла, що Він дасть мені розум і сили вивести армію з тяжкого становища. Знаючи безмірну доблесть військ, я непохитно вірю, що вони допоможуть мені виконати мій обов‘язок перед вітчизною і вірю, що ми дочекаємось світлого дня воскресіння Росії” [12, с.14].

(закінчення буде)

Джерела та література

28. Денікінщина // Великий Жовтень і громадянська війна на Україні : Енциклопедичний довідник / [Ред. кол. І.Ф. Курас (відп. ред.), П.Л. Вагратюк (заст. відп. ред.), Ю.М. Гамрецький та ін.]. – К. : Головна редакція УРЕ, 1987. – С. 162–163.
29. Пионтковский С. Гражданская война в России (1918–1921 гг.) : Хрестоматия. – М. : Изд. Коммунистич. ун-та им. Я.М. Свердлова, 1925. – 708 с.
30. Caвченкo B.A. Двeнaдцaть войн зa Укpaинy / В.А. Caвченкo. – Хapькoв : Фoлиo, 2006. – 415 с.
31. Шульгин Василий Витальевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. : – http://ru.wikipedia.org/wiki/Шульгин_Василий_Витальевич.
32. Шавельский Георгий Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. : http://ru.wikipedia.org/wiki/Шавельский.
33. Крячко Н., прот. Архив Юго-Восточного русского церковного Собора 1919 г. как источник по истории Русской Православной Церкви периода Гражданской войны / прот. Николай Крячко // Церковные ведомости. – 2012. – № 1-2. – С. 192-212.
34. Луков Е.В. Осведомительный аппарат белой Сибири : структура, функции, деятельность (июнь 1918 – январь 1920 гг.) / Е.В. Луков, Д.Н. Шевелев. – Томск : Изд-во Томского ун-та, 2007. – 182 с.
35. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России. Отдел первый. – 1919. – 20 июня. – № 9. – Ст. 53.

(Повний список джерел та літератури – див. допис (III), яким буде завершене розміщення цієї статті на Краснопілля Інфо)

Джерело:
Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч. 1. Ідейні орієнтири та характер діяльності / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 38. – С. 122-133.

Веб-джерело:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npifznu_2014_38_25

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.