***
Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику.
Визначаючи перспективи, головнокомандуючий закликав: “У турботах матеріальних не забудьмо, що не менше хліба насущного Росії потрібна здорова життєва енергія. Будемо берегти її джерело – релігію, культуру, школу; будемо готувати для Росії (підкреслення наше. – О.І.) діяльну і знаючу молодь і ревно оберігати святиню народних надій – Церкву“ [12, с.141].
У тексті наказу постійно лунають словосполучення: “нова Росія”, “територія Російської (мовою джерела – “Русской”) армії”, “російське життя” (“русская жизнь”), “повернення Росії в сім‘ю культурних європейських держав” [12, с.140-142]. Що ж до церкви, то її ревна охорона, очевидно, аж ніяк не передбачала щонайменшої зміни статусу у порівнянні з дореволюційними часами. Тобто, жодні національні реформи у її середовищі, як то українська церковна автономія, а, тим паче, повна адміністративна незалежність від Москви – автокефалія – не допускалися.
Поряд із цим, як успіх у політичній сфері, П.М. Врангель декларував: “Налагоджуються дружні зв‘язки з Україною” [12, с.141]. Ці “дружні зв‘язки” полягали зовсім не в тому, щоб повернути всю територію України Директорії, а у готовності Врангеля визнати УНР на периферії Правобережжя, де вона опинилася в силу тодішніх військово-політичних обставин, чи у вигляді іншого незначного територіального сегмента, локального і, очевидно, короткочасного. Більшою з мірою зацікавленості П.М. Врангеля була спільна антибільшовицька взаємодія з силами, які боролися під жовто-блакитними прапорами. П.М. Врангель писав, що в умовах повсюдних повстань, що спалахували в Україні йому “вдалося встановити з партизанами-українцями зв‘язок, надаючи допомогу зброєю, патронами і грішми”. Серед населення Правобережної України поширювались його відозви, що закликали українців до боротьби з більшовиками [12, с.112]. Саме тому коли до ставки прибула делегація Українського національного комітету, опозиційного до уряду УНР, П.М. Врангель “постарався надати йому всіляку увагу”, хоча й розумів, що цей комітет, готовий до боротьби за автономію України у складі Росії, не мав за собою реальної сили. З цього приводу, Врангель занотував у своїх записках: “Висловивши принципову згоду із запропонованими делегацією положеннями, я заявив, що в основу своєї політики ставлю об‘єднання всіх російських сил, що борються з більшовиками і готовий підтримати розвиток національних утворень на тих самих засадах, які покладено в основу угоди моєї з козацтвом. Комітету було надано і деяку матеріальну допомогу” [12, с.123].
Ще у перші дні свого керівництва, аналізуючи причини попередніх поразок білого руху, П.М. Врангель резюмував: “Замість того, щоб об‘єднати всі сили, які поставили собі за мету боротьбу з більшовизмом і комуною і проводити одну політику, “російську” поза всякі партії, проводилась політика “добровольча”, якась приватна політика, керівники якої бачили у всьому тому, що не носило на собі печатку “добровольців” – ворогів Росії.
Бились і з більшовиками, бились і з українцями і з Грузією і Азербайджаном, і лише трохи не вистачило, щоб почати битись з козаками, які складали половину нашої армії і кров‘ю своєю на полях битв спаяли зв‘язок з регулярними частинами. У підсумку, проголосивши єдину, велику і неподільну Росію, прийшли до того, що роз‘єднали всі антибільшовицькі російські сили і розділили всю Росію на цілий ряд утворень, що ворогували між собою” [12, с.27].
У цитованих вище словах не відчувається принципової різниці А.І. Денікіна та П.М. Врангеля, як керівників білого руху, в орієнтованості на великодержавну російську ідею, відданості їй. Українське питання (як і грузинське, азербайджанське) генерал П.М. Врангель так само розглядав крізь призму російської ідеї. Будь-які національні сили на постімперському просторі він розцінював як складову частку великого антибільшовицького “російського” фронту. Цю думку П.М. Врангель повторював і пізніше, додаючи, що у міру розгортання військової боротьби “обидві сторони змушені були вдаватися до мобілізації і до лав червоних військ потрапляли такі ж самі воїни, як ті, що боролись в наших рядах. Присутність їх на тій чи іншій стороні більшою мірою залежало від випадкових географічних причин” [12, с.32].
Проявляючи політичну послідовність дій, 29 квітня 1920 р. генерал П.М. Врангель видав наказ, яким звільняв від покарань і обмежень по службі всіх офіцерів і солдат, які раніше перебували на службі в “нових утвореннях (Україна, Грузія) і яких було піддано за це карам і обмеженням” [12, с.32]. Як бачимо, і тут Україна розцінена Врангелем не більше ніж “нове утворення”, а не самостійна держава українського народу.
Отож, П.М. Врангель продовжував перебувати і діяти у світі ілюзій великодержавної Росії, ніби не помічаючи, що Таврія, у якій він базувався теж була українською. Підвалини російського національно-церковного будівництва в українських землях, закладені А.І. Денікіним, були збережені й використані П.М. Врангелем для тієї ж самої цілі – побудови “оновленої” російської за сутністю держави.
Прихід генерала П.М. Врангеля позначився зміною керівника військового духовенства. Як згадував сам головнокомандуючий, він зрозумів, що “керуючий військовим і морським духовенством протопресвітер Шавельський, перебуваючи безвідлучно при ставці головнокомандуючого, стояв особисто, мабуть, досить далеко від військ” [12, с.12]. Зважаючи на авторитетну думку голови Ялтинської міської думи графа П.М. Апраксіна (учасник Помісного собору РПЦ 1917–1918 рр., кандидат в члени ВВЦУ, в 1913–1917 рр. – гофмейстер двору імператриці Олександри Федорівни, один з керівників монархічних “Російських зборів” (“Русского собрания”)), він прийшов до висновку, що під впливом тодішніх подій Г.І. Шавельський сильно занепав духом. Був розбитий душею, глибоко морально приголомшений і мало придатний до роботи [12, с.13]. Тому 13 квітня 1920 р. був виданий наказ про призначення керуючим військовим і морським духовенством єпископа Севастопольського Веніаміна (Федченкова).
Саме єпископ Веніамін напередодні призначення Врангеля головнокомандуючим окреслював йому загрозливе падіння моралі в армії, переконував його у думці, що “нічого не робилося для духовно-релігійного виховання військ. Роботи духовенства у військах майже не було” [12, с.12]. Цей принциповий висновок з вуст духовного керівника, помножений на значний архіпастирський досвід та суттєвий авторитет серед віруючих Таврії, водночас вселяв упевненість, що ситуацію ще можна виправити. Новий головнокомандуючий щиро цього прагнув [12, с.12]. Хоча попередник – А.І. Денікін – вважав події навколо свого усунення від влади та заміни на посаді керівника військового і морського духовенства спричиненими іншими мотивами: честолюбними намірами П.М. Врангеля та інтригами єпископа Веніаміна. Він писав: “У справу агітації була втягнена і церква. Один з найбільш активних діячів перевороту, що передбачався, єпископ Веніамін, який став після мого уходу протопресвітером військового і морського духовенства, розсилав у полки проповідників, які порочили ім‘я Головнокомандуючого, який пішов” [11, с.418]. У листі, відправленому Врангелю, Денікін нагадав його давню самооцінку: “Колись, під час тяжкої хвороби, що Вас постигла, Ви говорили Юзефовичу, що Бог карає Вас за непомірне честолюбство…” [11, с.419]. Тому, слідуючи логіці Денікіна, у зазначених подіях не було й глибоких причин для його зміщення, а церква та один із її керівників виявилися причетними до цього зміщення та поглиблення кризи білого руху.
Єпископ Веніамін супроводжував П.М. Врангеля у його поїздках до урядових і місцевих установ, лазаретів, військових частин [12, с.19, 20]. З хрестом у руці він благословляв бійців перед наступом [12, с.20]. За його участю відбувалися події державного значення, як то – урочисте підписання угоди П.М. Врангеля з отаманами і урядами Дону, Кубані, Тереку і Астрахані (5 липня 1920 р.).
Здійснюючи поїздку в район перебування військових частин на Півночі Таврії – поблизу Мелітополя, станції Федорівка, П.М. Врангель оглянув Корніловську дивізію (14 вересня 1920 р.), що стояла в резерві у німецькій колонії Кронсфельд. Його потішила духовна атмосфера, створювана священнослужителями: “Від краю до краю величезної площі розтягнулись ряди військ. На середині площі поставлено аналой і у блискучих ризах духовенство служить молебень. У тихому осінньому повітрі линуть звуки церковного співу і десь у небесній висоті вторить їм запізнілий жайворонок” [12, с.117].
У зв‘язку з необхідністю “оздоровлення тилу в релігійному і моральному відношеннях” ВВЦУ проголосило про проведення “Дня покаяння”, призначивши його на 27 вересня 1920 р. Цьому дню мав передувати трьохденний піст. Духовенству запропонували підготувати паству до покаянного дня. За місяць до цієї події ВВЦУ потурбувалося питанням розробки спеціального послання до народу та червоноармійців із закликом до покаяння і єднання, довіривши цю роботу протоієрею С.М. Булгакову [36]. Опубліковане згодом послання містило слова: “Жертовна кров помазаника Божого Царя-мученика волає до неба“. Воно закликало “руський народ” “зруйнувати … царство звіра й відновити православне царство під проводом церкви Христової” [37, с.13]. Примітне адресування цього послання, висловлене у його назві: “Православному Руському Народу про Господа радуватися” [38, арк.50]. Воно містило й інші промовисті рядки: “У житті державному народ наш перестав шукати керування від віри православної і попустив, що влада проголосила себе безбожною й опинилася в руках ворогів її. Руська держава, яка здавна творилася з благословення церкви і на її непорушних підвалинах, стає царством звіра, державою антихристовою”… “Ви – рід обраний, – пам‘ятуйте високе звання християнське, творіть справи любові й милосердя”. Отож, основою єднання знову пропонувалися російські національно-державні традиції, скріплені єдністю православної віри, реставраторські монархічні ідеї та неприйняття соціальної революції. Православна церква проголошувалася провідником цього російського національного єднання.
Інформативно важливим для нас видається не тільки зміст цитованого вище послання, як відображення устремлінь його авторів і замовників, а й факт його поширення у південноукраїнському регіоні. Маємо на увазі те, що сім друкарських примірників цього послання відклалося в архівному фонді Олександрівської міської управи за 1920 р. між документами 26–27 вересня 1920 р., тобто у переддень чи день призначеного покаяння. Очевидно, що організатори акції поширення цього послання провели її вчасно, у заздалегідь визначені терміни. Невідомо інше, чи оприлюднили службовці Олександрівської міської управи це послання. Цілком могло бути, що вони цього й не зробили, поклавши усі чи більшість примірників в архівну теку.
Врешті, зазначене послання було одним із виявів послідовності курсу генерала П.М. Врангеля та опікуваних ним російських церковно-політичних сил.
Думки про суттєву відмінність церковного курсу генералів А.І. Денікіна та П.М. Врангеля, висловлені в новітній історіографії [39, с.364-365], базуються переважно на мемуарних свідченнях єпископа Веніаміна (Федченкова) і в контексті аналізованого питання видаються нам перебільшеними. Спільними були їх великодержавна основа, реставраторські ідеї. Відзначені готовністю до компромісів з національними силами кроки генерала П.М. Врангеля не знайшли свого вияву толераційними заходами у руслі церковної політики. Вони були, швидше, тактичними кроками політичних сил, що втрачали впевненість у можливості досягти успіху в своїх цілях, принаймні у найближчій перспективі. З цього витікали й більша обережність, певний скептицизм, менший масштаб церковно-політичних акцій. Більшу стриманість у цей курс вносили прагматизм і досвід церковного адміністрування, накопичений архієпископами Веніаміном (Федченковим) та Димитрієм (Абашидзе) у порівнянні зі схильністю до радикальних кроків протопресвітера Георгія Шавельського.
Таким чином, російська агресія в Україні, що проявлялася у формі білого руху, спиралася на традиційні російські націоналістичні стереотипи, в основі яких були: ідеї відновлення великої і неподільної Росії, православної єдності Русі, неприйняття будь-яких форм національного самовияву українського народу. Білогвардійці ігнорували українські форми національного руху, державності та православної церковної організації.
З моменту свого оформлення білий рух заявив свої претензії на Україну та задекларував своє верховенство над її православною церквою. Це знайшло вияв у скликанні Південно-Східного російського церковного Собору та створенні ВВЦУ (травень 1919 р.), що проголосило свою владу над усіма територіями, зайнятими збройними силами білогвардійців. Безперечно, що така позиція поляризувала політичні настрої у суспільному і церковному середовищі, поглиблювала українсько-російський національний конфлікт, робила його непримиренним.
Перебування білогвардійців в Україні супроводжувалося їхньою практичною діяльністю з розбудови Російської церкви, утвердженням за допомогою церкви російських національних цінностей. Провідну роль у цьому відігравали лідери білогвардійського руху, зокрема – А.І. Денікін та П.М. Врангель, які намагалися надати своїй владі сакральний характер. При головнокомандуючому активно діяв інститут військового і морського духовенства, який почергово очолили перевірені ще з імперських часів особи – протопресвітер Г.І. Шавельський та єпископ Веніамін (Федченков).
Попри відмінності політичного курсу урядів генералів А.І. Денікіна та П.М. Врангеля, у своїй основі це був курс на реставрацію єдиної і неподільної російської держави та відновлення цілісності Російської православної церкви, що на постімперському просторі втрачала свою єдність під впливом національних революцій. Православна церква, як вважали провідники білого руху, мала стати стержнем для духовно-релігійного виховання військ, підняття моральності в армії, відновлення звичного – дореволюційного – духовного життя на зайнятих білогвардійцями територіях.
Православна церква України перед лицем російської агресії виявилася недостатньо консолідованою. Лише меншість ієрархії виявила готовність захищати інтереси віруючого народу, та й вона була розрізненою і непослідовною у цьому захисті. Військово-політичні розділення ускладнювали формування єдиної позиції з приводу національно-державного статусу православної церкви в Україні. Низький рівень консолідації національних церковних сил, готових боротися за різний ступінь національної самостійності православної церкви в Україні був не тільки результатом відповідного рівня національної свідомості й розуміння суспільством своїх національно-державних інтересів, а й наслідком багатовікової роботи Москви над формуванням всеросійських ідей в українському суспільстві.
Російські форми тиску на православну церкву в Україні відзначалися брутальністю, цілковитим ігноруванням її автономного статусу, наданого Всеросійським Помісним Собором і Патріархом. У суперечностях між центральною та периферійною російською церковною владою не було принципової відмінності поглядів на український православний простір. Він однозначно мав бути поглиненим всеросійською структурою. Це поглинення відбувалося різними аспектами: канонічного імперіалізму, адміністративного самоуправства, ідеологічного тиску, культивування російських національних виявів суспільної психології, ментальності.
Джерела та література
1. Кандидов Б. Церковь и гражданская война на юге : материалы к истории религиозной контрреволюции в годы гражданской войны / Борис Кандидов – М. : Безбожник, 1931. – 295 с.
2. Кандидов Б. Церковно-белогвардейский Собор в Ставрополе в мае 1919 г. : материалы по вопросу об организации церковной контрреволюции в годы гражданской войны / Борис Кандидов – М. : Госиздат РСФСР “Московский рабочий”, 1930. – 94 с.
3. Кандидов Б. Денікін і церква / Борис Кандидов. – Харків : ДВОУ “Пролетар”, 1931. – 96 с.
4. Бляхин П. Крест и пулемет / П. Бляхин. – [2-е изд.]. – М. : Безбожник, 1929. – 79 с.
5. Шипов Я. Тихоновская церковь и Врангель. Исторический очерк : составлен на основании архивных материалов, найденных в Крыму / Я. Шипов. – М. : Красная Новь, 1923. – 44 с.
6. Соколов В. Православна церква в роки громадянської війни / В. Соколов. – Харків : ДВУ, 1930 – 68 с.
7. Корнієнко Л. Національне питання і релігія / Лавр. Корнієнко. – Харків : ДВОУ “Пролетар”, 1931. – 50 с.
8. Фаворський В. Боротьба за Жовтень і церква на Україні / В. Фаворський // Безвірник. – 1927. – № 11. – С. 3-12.
9. Плаксин Р.Ю. Крах церковной контрреволюции. 1917–1923 гг. / Р.Ю. Плаксин – М. : Наука, 1968 – 192 с.
10. Плаксин Р.Ю. Тихоновщина и ее крах. Позиция православной церкви в период Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны / Р.Ю. Плаксин. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – Л. : Лениздат, 1987.– 208 с.
11. Деникин А.И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 – март 1920 / Антон Иванович Деникин. – Мн. : Харвест, 2002. – 464 с. (Воспоминания, мемуары).
12. Врангель П.Н. Записки (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.) : в 2 кн. [Електронний ресурс] / Петр Николаевич Врангель. – Кн. 2. – Мн. : 2000. – 171 с. – Режим доступу : http://filegiver.com/free-download/petr-nikolayevich-vrangel-zapiski-noyabr-1916-g-noyabr-1920-g-tom-2.pdf.
13. Федченков В., митр. На рубеже двух эпох / митр. Вениамин Федченков. – М. : Отчий дом, 1994. – 447 с.
14. Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота : в 2-х т. / Г. Шавельский. – Нью-Йорк : Изд-во имени Чехова, 1954 – – Т. 2. – М. : Крутицкое патриаршее подворье, 1996. [Репринт. воспр. изд. 1954 г.]. – 416 с.
15. Крячко Н., свящ. Учреждение Временного Высшего церковного управления на Юго-Востоке России в 1919 году / свящ. Николай Крячко // Вестник церковной истории. – 2008. – Вып. 1 (9). – С. 5–55.
16. Молчанов Л.А. Мы не… дали верующим всего того, что должны были дать. Временное высшее церковное управление на Юге России [Електронний ресурс] / Леонид Алексеевич Молчанов // Память чести. Некоммерческий Фонд по увековечению памяти участников Белого Движения : веб-сайт. – Режим доступу : http://www.white-guard.ru/go.php?n=71&id=1152.
17. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції / Олександер Доценко. – К. ; Львів : Накладом автора, 1923. – Т. ІІ. – Кн. 4. 1917–1922. – 364 с.
18. Євсєєва Т.М. Російська православна церква в Україні 1917–1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі / Тетяна Миколаївна Євсєєва. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. – 362 с.
19. Стародуб А. Проблема статусу Російської Православної Церкви в Україні в 1918–1921 рр. // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – К., 1997. – Вип. 2 – С. 202–211.
20. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського) : Навч. посіб. / В.І. Ульяновський. – К. : Либідь, 1997. – 320 с.
21. Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР) : Навч. посібн. – К. : Либідь, 1997. – 176 с.
22. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919. – 27 августа. – № 18. – Ст. 109.
23. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 9 октября. – № 30. – Ст. 245.
24. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 302.
25. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 290.
26. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 291.
27. Пученков А.С. Национальная политика генерала Деникина (весна 1918 – весна 1920 г.) / Александр Сергеевич Пученков. – СПб. : Полторак, 2012. – 338 с.
28. Денікінщина // Великий Жовтень і громадянська війна на Україні : Енциклопедичний довідник / [Ред. кол. І.Ф. Курас (відп. ред.), П.Л. Вагратюк (заст. відп. ред.), Ю.М. Гамрецький та ін.]. – К. : Головна редакція УРЕ, 1987. – С. 162–163.
29. Пионтковский С. Гражданская война в России (1918–1921 гг.) : Хрестоматия. – М. : Изд. Коммунистич. ун-та им. Я.М. Свердлова, 1925. – 708 с.
30. Caвченкo B.A. Двeнaдцaть войн зa Укpaинy / В.А. Caвченкo. – Хapькoв : Фoлиo, 2006. – 415 с.
31. Шульгин Василий Витальевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. : – http://ru.wikipedia.org/wiki/Шульгин_Василий_Витальевич.
32. Шавельский Георгий Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. : http://ru.wikipedia.org/wiki/Шавельский.
33. Крячко Н., прот. Архив Юго-Восточного русского церковного Собора 1919 г. как источник по истории Русской Православной Церкви периода Гражданской войны / прот. Николай Крячко // Церковные ведомости. – 2012. – № 1-2. – С. 192-212.
34. Луков Е.В. Осведомительный аппарат белой Сибири : структура, функции, деятельность (июнь 1918 – январь 1920 гг.) / Е.В. Луков, Д.Н. Шевелев. – Томск : Изд-во Томского ун-та, 2007. – 182 с.
35. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России. Отдел первый. – 1919. – 20 июня. – № 9. – Ст. 53.
36. День покаяния // Время (Симферополь). – 1920. – 12 августа.
37. Кандидов Б. Як церква змагалася із Жовтневою революцією // Безвірник. – 1927. – № 10. – С. 5–24.
38. Державний архів Запорізької області. – Ф. Р-2030. – Оп. 1. – Спр. 37.
39. Путем Апостола Андрея. Очерки истории Православия в Запорожском крае. К 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [Лыман И.И., Грибовский В.В., Стойчев В.М. и др.] ; под ред. Высокопреосв. Луки, архиеп. Запорожского и Мелитопольского. – Запорожье : [б. в.], 2012. – 524 с.
Олександр Ігнатуша
Джерело:
Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч. 1. Ідейні орієнтири та характер діяльності / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 38. – С. 122-133.
Веб-джерело:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npifznu_2014_38_25