ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ.
(Дещо про його житє і дїяльність).*

В р. 1897-ім усї наші часописи повторили за „Житєм і Словом” сумну вістку, що десь там далеко на півночи в Сибірі пропадає щирий і талановитий поет-Українець Павло Граб, котрого росийські власти за молодечі ідеали, за самі пориви молодечого серця, бо він ще не мав нї часу нї нагоди нї сили їх виконати, запроторили в північні болота та лїси на довголїтню самоту та муку душі і тіла. І ся сумна вістка звучала нам так, як гомін колишніх мук українських патріотів з минувших століть і сего столїтя, — Павло Граб здавав ся нам епіґоном тих мучеників, котрих на-силу забирали з України і велїли їм коротати гірке житє в чужинї і в неволї.

Пригадала ся нам знову гірка доля Шевченка, бо отсе в трийцять лїт по його смерти знов оден наш поет з далекої-далекої, холодної та непривітної півночи присилав нам свої піснї, повні щирого бажаня добра для України і смутку замученої душі. Хоч у тих піснях і не було сили Шевченкового слова, але була в них попри иньші добрі прикмети поезиї — правда, і ся правда сильно вражала читачів збірників поезий Граба п. з. „Пролїсок” і „З півночи”, а ще більше тих, що з листів Граба знали дещо про його житє. Найкрасші поезиї Граба суть ті лїричні, що в них він пише про себе; вони з уваги на причини, з яких повстали, і на обставини, в яких зродили ся, мають не лише особисте значінє для поета, але й більше загальне; вони зворушують душу читача і роблять її вражливою на ту недолю, яка мучить поета і його товаришів та товаришок, що не мають таланту, щоб виповісти сильно свої гадки і почуваня; але ті поезиї потребують деяких пояснень, деяких відомостей з житя поета, щоб їх правдивість і силу розуміли вcї читачі. Тому то я бажав би познайомити наших читачів близше з поетом на підставі його листів, які я міг роздобути, його поезий і тих відомостей, які він часами подавав про себе при нагодї в часописях.

Павло Граб називаєть ся справдї Павло Арсенєвич Грабовський. Звісток про його житє не маємо богато, але й ті, які є, поки-що можуть нам вистарчити. Року 1882 Грабовський був віcїмнайцятилїтнїм хлопцем і вихованцем Харківської духовної семинариї, коли його арештували за заборонені книжки, то що. Він нї на кого не вказав на допитї. За се вигнали його з семинариї та після царського припису віддали на два роки під догляд уряду в рідному селї. Він бідував, мати плакала (була певна, що з нього вийде архієрей); полїцийні ревізиї не давали йому спокою; він сидїв без книжок, марнував час, нїкуди не мав права їздити; але їздив часом без дозволу, а за те пересиджував двічи в тюрмі. Відбувши кару 1885 р. він опинив ся в Харкові знову, жив ґазетярством; потiм взяли його до солдат і вислали в Ташкент; однак в Оренбурзї, дорогою, його арештували і вернули до Харкова в тюрму. Його обвинувачували за належність до „народної партиї”, що в лютім 1886 р. з нагоди 25-лїтнього ювилею кріпацької реформи видала поклики та брошури до громади. За те заслали його на Сибір адмінїстративно на пять років, в Іркутську ґубернїю. Там прожив він рік. Дня 22 марця 1889 р. в городї Якутську постріляли та покололи його товаришів (шістьох убили, богато поранили, трьох повісили після суду, двайцятьох заслали в каторжні роботи в Вілюйськ і пр.). Граб був тодї у городї Балаганському і з кількома товаришами написав протест до уряду; протест був підписаний їх повними підписами, відгектоґрафований і розісланий між громаду. (Часопись Free Russia передрукувала частину сего протесту по анґлїйськи). За се іркутський суд засудив їх у каторжні роботи на чотири роки, але сенат, куди по закону перейшла справа, зважив на їх довге (3½ роки) пересиджуванє в тюрмі і після оборони відомого петербурського адвоката і письменника Спасовича засудив їх на відобранє ycїх прав стану і поселенє в найдальших краях Східної Сибірі. Таким способом Грабовський опинив ся у Вілюйську*).

*) Яка се далека від нас сторона і яка звідтам комунїкация зі сьвітом, видко з того, що трьох місяцїв треба, щоби звідтам прийшов лист до Львова; коли тимчасом з Америки лист іде тілько два тижнї.

Звідси то з Вілюйська в листї, з котрого ми виняли повисші житєписні замітки, дня 1 падолиста 1894 р. Павло Грабовський пише ще до І. Франка: „Отсе Вам моє поверховне сurriculum vitae; не вcї, правда, я полїчив Вам свої арешти та пересиджуваня по тюрмах, слїдства та вовтузїння — цур з ними! Скажу коротко, що з 18 лїт**) я не бачив майже вільного сьвіта, не переставав мандрувати серед усяких пригод та злиднїв. Нудьгую; здоровлє — плохе ; тяжко, а жити хочеть ся, душа просить любови та взаємин… Про те менї лишило ся одно — загибіль. Скажу Вам по совісти, що коли мене можна було заслати, так хіба за думки; бо що міг я зробити активного 18-лїтнїм хлопцем без нїякої осьвіти та досьвiду? Я болїв душею, дивлячись навкруги, як болю й нинї, — ото вся моя провина. Симпатиї та ідеї тягли мене на село, а натура пхала в город з його цівілїзацийними здобутками” і т. д.

**) Се-б то від 18-ого року житя.

В р. 1896 в лїтї з нагоди коронациї царя Павло Граб дістав дозвіл переїхати в Якутськ і вписати ся в яку небудь сїльську громаду членом. Під конець того року він виїхав з Вілюйська в Якутськ, але хоч мав право їздити по всїй Сибірі, ґенерал-ґубернатор Горемикін не дозволив йому виїхати з Якутська, не зважаючи анї на його недугу, анї на те, що після двох манїфестів він мав подвійне право на виїзд. Барнаульська міщанська громада Томської ґубернїї приняла його до свого гурту. Люту зиму прийшло ся хорому чоловікови перебути в Якутську і він в листї з 1897 р. з 4 квітня нарікає: „Через силу xoджy і пишу, — в грудях коле так, що не заснеш иньшої ночи. До весни 1898 р. годї мабуть виїхати звідси”. Так він і доси живе у Якутську. А яке се житє — і казати не треба.

„Чимало довелось менї блукати по сьвітах, — писав він у маю 1894 р., — чимало лиха, неприязна доля швиряла мене посеред житєвого моря; то й не знаю вже, чи діжду ся коли кінця-краю своїм митарствам нескінченим, чи побачу хоч ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами. Та остання думка що хвилї переслідує мене, острим болем впинаєть ся до серця, охоплює нерозмайною журбою всього. Дика, сувора, безплідна природа навколо; хмурі люди; мертва, жорстока північ поклала свою печать на їх обличя ; тяжка погоня за потрібним шматком насушника скамінила їх серце. Але людe – звичайно люде; вони не знають, не бачили иньшого житя, то й те їм миле… Та як почувати ся тому, у кого там, десь далеко, остало ся все найріднїйше та найдорожше, кому все ще причуваєть ся зпід стогону неперехідних борів чарівний звук питомої мови, доносить ся дзюрчанє сріблястих потоків, а в очах миготить принадна блакить теплого південного неба? Як, добродїї? О, цур йому й питати! Охопиш руками голову, стиснеш пекучу біль на днї, женеш усяку думку… Так нї… вона мов той Москаль, кажучи словами незабутнього Тараса, так і преть ся, так і змагаєть ся, щоби понївечити остатнїй проблиск надїй невмирущих” *).

*) „З далекої півночи“ в „Зорі“, рік 1894, ст. 459.

І отся туга за змарнованим житєм, за Україною, за працею для рідного народу — се головний мотив поезий Грабовського. Але заким приглянемо ся його поезиям, послухаймо перше його власних слів, як він дивить ся на задачі поезиї. Отсей погляд причинить ся також до розуміня його поезий.

В „Зорі“ 1897, ст. 57 помістив Грабовський статейку п.з. „Дещо про творчість поетичну“. Характеристичний для нього є майже суворо-поважний погляд на те, кому і чому має служити поезия. Він робить її слугою громади, але слугою таким, що не знає веселости, тілько все думає про „висші добра” громади. Коханє, краса природи то що — се на його думку не теми для поезиї. „Так верзякають тілько дикарі, у котрих нема ще поезиї: гору побачив — про гору сьпіває; лїс — про лїс, дерево — про дерево і т.д. Але сучасний сьпівець не повинен вертати ся до того стану первістного, бо який він після того сьпівець, який навіть сучасник? А коли він стоїть понизше від загального рівня, то яким проводирем громадським може бути, або що зуміє цїкавого, пожиточного сказати другим? До яких серіозних заходів чи просто думок наверне він читача? Яку струну в людському серцю своїм сьпівом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить ? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинив ся на розпуттї, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кождий сьпівець; не триндикати без пуття — його дїло, а робити гуртову, суспільну роботу…”

Тому Грабовський каже і про себе в поезиях:

Я не сьпiвець чудової природи
з холодною байдужістю її:
мiй ум ворушать змучені народи, —
їм я віддав усії чутя мої. —

Нехай поети, до вітхнення вдатні.
сьпівають нам на всякі голоси
про мирові куточки благодатні, —
де є страждання, там нема краси!

Пролїсок, 89.

„Штуки для штуки не було, нема і не може бути в дїйсности” — каже він ще у своїй статї — „се пустопорожня, пустодзвінна фраза, не більше. Вона навпаки завcїди прикривала собою найтенденцийнїйші замахи думки, проповідувала найгрубійшу тенденцийність у лїтературі. „Штука для штуки” — се в устах проповідників значило: заткай уши та затули очи на голоснїйші потреби житя, тїкай від його прози, лїтай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи по тихесеньку нерви, з поезиї зроби панську примху; — отакий їх закон і вимоги. Не треба, кажуть, тенденцийности в штуцї! А cї вимоги — не тенденцийність, гидка, шкідлива, еґоїстична? Дурницї минули ся. Робити на пана перестали вже і в поезиї, не тільки на полї. Поезия мусить бути одним з чинників поступу загально-людського, а в рідному краю зокрема — загально-народнього, средством боротьби з сьвітовою неправдою, сьміливим голосом за всїх пригноблених та окривджених! Така її задача!”

Грабовський мав мабуть на думцї ідейні поезиї, а не тенденцийні, коли се писав; він не зазначив добре ріжницї між ідеєю а тенденциєю, і тому неначе боронить тенденцийних поезий. А може бути, що в нього з того боку й нема ясної думки про задачу поезиї, бо і з його власних поезий, тих, де він не „триндикає”, тілько „робить суспільну, гуртову роботу” видко, що не все відчуває він ясно душею, коли саме він дбає і про штуку і про суспільну роботу, а коли на гадцї має тілько суспільну роботу — без поезиї і штуки.

Ориґінальні поезиї Грабовського містять ся у двох збірниках „Пролїсок” 1894 р. і „З півночи“ 1896 р. Разом буде їх зо дві сотнї. Ті поезиї самі собою дїлять ся на два роди: в одних поет служить громадї, робить суспільну гуртову роботу, а в других пише про своє житє, свої думки і особисті почуваня. І от на тих же самих поезиях Грабовського можна показати, що його думки про задачі поезиї в теориї виглядають може й добре, на дїлї-ж мають мало що спільного з поезиєю. „Поет повинен служити громадї” — добре! але тут ще дїло в тім способі, як він відзиває ся до громади, як він навертає громаду на серіозні думки і заходи. Грабовський думає, що тут вистане простий, хоч і віршований спосіб проповідників і ми дуже часто читаємо в його „громадянських” поезиях давно звісні, хоч і мудрі афоризми в родї таких:

Гей, до купи, певні діти !
Вcїх веде мета одна :
шлях любови та осьвіти
нас на віки поєдна!
Пролїсок, 13.

Власне щастє та турботи,
власні думки… кинь гадать…
До громадської роботи
слїд житє своє віддать.
Пролїсок, 21.

Як щирі народа свого громадяне
за край ми повинні гадать! *
Пролїсок, 24.

Стіймо поруч, як найкревні,
як одна душа!
Пролїсок, 24.

Щоб настав час жданий людського єднання,
щоб нї пана більше не було нї хлопа.
треба перейнятись швидче сьвітлом знання,
поступом, якого осягла Европа.
Пролїсок. 47.

Треба дбати за народну справу,
швидше всїм прокинуть ся від сну,
одігнать минувшину кріваву,
наближать годиноньку ясну.
Пролїсок. 48.

Щоб кругом, мов ясні квіти,
розцьвіли надії cї,
треба перше нам осьвіти
на народнім язицї.
Пролїсок, 52.

Запороже та козацтво
спать уклали ся в журбі…
Иньший час, панове братство,
иньші теми на добі ! —

Хлоп-мужик, панове братство.
то — підстава в наші днї…
А Сїч-мати та козацтво —
— хай царствують у трунї!

Пролїсок, 66.

Народ, покинутий на злиднї.
народ. плазуючий у тьмі,
повинен стратить риси рідні,
безслїдно стерти ся з землї!
Пролїсок, 86.

Вставайте, Вкраїнцї! Рушаймо без ляку!
До труду закликую вас!
Не нам розігнати згромаджену мряку —
ми однак наблизимо час!
Пролїсок, 74.

Такої „суспільної роботи” можна вибрати з поезий Грабовського далеко більше. Таких покликів на тему любови народа, любови до невольників, до Жидів (в імя теориї любови до цїлої людскости) і т. п. і навпаки ненависти до катів-мучителїв, панів, суспільного порядку і т. д. — знає тепер і сама громада без поетів дуже богато. Вcї вони і правдиві і більше або менше оправдані, але — нехай менї простить шан. автор, котрого високо цїню за його иньші поезиї — отcї його суспільні поезиї в великій части не поезиї, а так собі проповіди, з котрих справдї може бути хосен, але котрих не можна вважати поезиями. У них автор поза тенденциєю забув штуку, поза службою для людей забув красу, поза холодним розумом забув чутє, — у них за велика сьвiдомiсть. Кождий „рифмач”, що сяк так орудує мовою, може такої суспільної роботи наробити богато — і про те він останеть ся рифмачем-проповідником, а не поетом.

Осип Маковей. Початок 1900-х рр.

Тут не місце розбирати погляд Грабовського на справу штуки для штуки і на тенденцийність у штуцї. Про одно тілько треба би його спитати ся: він не хотїв би, щоби поезия була панською примхою; робити, каже, на пана перестали вже і в поезиї; він хоче тенденцийних поезий. Поезия, звісно, штука нїчим не гірша і не лїпша від музики, малярства то що. Коли жадати від поезиї „суспільної роботи”, то треба би сего жадати і від малярства та музики. Якже би виглядала теория Грабовського, як би її приложити до малярства: „маляр побачив гору — давай її малювати; побачив лїс — малює лїс; так не повинно бути”, або: „не треба нам безтенденцийної музики, бо се панська примха; вся музика повинна складати ся з воєнних маршів для походів і з танцїв для забави”. Не треба мабуть і казати, що так вузко розуміти всяку штуку, отже й поезию, годї — і сам бідний нарід, котрого поети беруть в оборону, складає собі піснї не лише про свою біду, але й веселих пісень не вважає панською примхою; — для поезиї все може бути метою: і гора і лїс і соловій і калина — і Запорожцї і теперішні Українцї, і смуток і радість, — тілько треба дивитись на се не із становища тенденциї, користности або некористности для громади, а із становища штуки. Один поет добуде і з малого каміня „штуку”, а другому і цїлої гори — мало.

Тенденцийні поезиї Грабовського, яких у „Пролїску” доволї богато — се його данина теоретичному розуміню служби поета для народу. Не можна підозрівати їх щирости, але можна закинути їм саме ту сьвiдoму тенденцийність, яку поет боронить a яка не зворушує нас і не підносить і тілько робить з поезий — публїцистику.
…

Осип Маковей

(закінчення буде)

Джерело:
Осип Маковей. ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ. (Дещо про його житє і діяльність). Літерат. Наук. Вістник ІV. ст. 22-37

* Орфографія та пунктуація першоджерела збережені.

Веб-джерело:

https://chtyvo.org.ua/authors/Makovei_Osyp/Pavlo_Hrabovskyi_Descho_pro_ioho_zhytie_i_diialnist/
Павло Грабовський (Дещо про його житє і діяльність)
Осип Маковей
Нарис
—
Опис: Павло Грабовський; дещо про його житє і діяльність [з портретом]. – 1899, т. 6, ч. II: 22 – 37.

Веб-адреса pdf-файла:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Makovei_Osyp/Pavlo_Hrabovskyi_Descho_pro_ioho_zhytie_i_diialnist.pdf