Осип Маковей: Павло Грабовський (Дещо про його життя і діяльність) (II)

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ.
(Дещо про його житє і дїяльність).*

(закінчення)

Посилаючи свій перший збірник поезий, „Пролїсок” видавцеви Костеви Паньківському до друку, Грабовський писав: „Убогенький мій Пролїсок, але від щирого серця… Не шукайте в нїм солодких пахощів, тай не барвистий він до того; звичайно, як усякий пролїсок, що ледви-ледви пробив ся зпід снїгу на мир… Тож вибачте! Заманулось до божого сьвітла — от і склалась збірочка. Вже чого варта, так нехай і витають. Зміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; відкинув я поеми, просторі річи епічні та дещо змісту особистого, не рушивши і перекладів, котрі згодом гадаю видати окремою книжечкою. Все, що в Пролїску, написане мною, починаючи з 1890 року; віршів два-три хиба складені ранїйше, але потім перероблені — остав ся один зміст“.

Таким способом поезиї у „Пролїску“ треба вважати першими пробами Грабовського; в них справдї находимо, як я вже сказав, богато молодечих, теоретичних поглядів на людей і на сьвіт; він ще нераз стоїть на тім, що про свої особисті справи йому, як суспільному дїячеви, і не випадає говорити, він занадто сьвiдомо тямить, що повинен або не повинен думати і робити з уваги на громаду і на ідеали; але в тім же збірнику поміж довгими нераз поезиями на тему суспільного щастя ми находимо справдї маленькі пролїски, прегарні лїричні поезиї, що не обнимають цілого сьвіта, не падькають над недолею „людскости”, а так тілько плачуть над недолею конкретних людей, чи то кількох чи й одної таки особи. І от на тих пролїсках ми спинюємо ся, вражені і зворушені. Збірка приcьвячена сестрі-товаришцї недолї Грабовського, котру спіткала якась незвісна нам лиха доля. Крім того у збірцї є згадка ще про иньші особи, близькі серцю поета, і ми, відаючи його долю, далеко більше спочуваємо йому у його особистій долї, нїж у його громадянських покликах. Смутком сибірського бору, про котрий Грабовський писав, віє з деяких його поезий того рода. Наведу кілька:

1.
Не в обіймах ріднї,
у спокійній трунї,
ти голубко моя, опочила:
а від катових рук
серед пекла та мук,
всї пригоди житя покінчила.

Разом промінь загас…
Задаремно в той час
викликала ти неньку до себе…
Висла пітьма нїма…
Ти була не сама, —
три сестри помірали край тебе.

Мовчки труту пили,
попрощались, лягли —
із тобою загинуть до купи.
На останку кати
підійшли, щоб знайти
вcї чотири замучені трупи…

2. До Н. К. С. *)

Заранку в холодну могилу
ти жертвою часу лягла.
Без жалю загублено силу…
А в мене пак гадка жила,

що повівом навіть не скине
на тебе пануюче зло,
що смерть над тобою запине
отрутою повне жало.

*) Отcї вірші приcьвячені памяти Надії Костевої Сигиди, котрої геройську смерть Грабовський описав у „Житю і Слові“.

3. Над могилою.

І пекло мук і крови море,
якого може не знайду,
і найлютїйше в сьвітї горе
я бачив. — гіршого не жду.

Чи мислив я-ж, щоб ізняла ся
рука на неї всесьвяту,
щоб кров та чиста пролила ся,
щоб пімста вбила душу ту?

4. На память.

На вік минули вільні годи,
в далекий край припало йти:
і от під тяжкий час пригоди
менї сестрою стала ти.

Мов ангел сяла предо мною,
неначе квітонька цьвіла,
моєю зорею ясною.
моєю Музою була!

Тебе нема, а все з могили
твій образ cьвітлий устає, —
і знов душа почує сили,
замарить серденько моє…

5.
Горяче душа молилась,
лихом вражена новим:
наді мною ти схилилась,
нїби сьвітлий херувим.

І замовкло люте горе,
серце марить, ожива…
Чи на довго? Де ти, зоре?
Боже! Хмара виплива!

6. Квітка (до Н. К. С.)

Прощай ся з ясною красою.
бо вже заходять косарі!
Зайшли, — поникла під косою,
зiвяла ранком на зорі.

Ронивши слїзку, посихаєш, —
беруть на образи cьвяті;
ти все жива: благоухаєш
на кипарисному хрестї.

7. До матери.

Мамо-голубко! Прийди, подиви ся,
сина від мук захисти!
Болї зі споду душі підняли ся,
що вже не сила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
стогнеш сама у журбі;
хай я в неволї конаю та плачу, —
важче незмірно тобі.

Бачити більше тебе я не буду,
не дорікай a прости;
та від людського неправого суду
сина свого захисти!

Отсею простою а такою траґічною поезиєю кінчить ся „Пролїсок”. Я не наводив тюремних думок Грабовського — вони хоч далеко сильнїйші від його громадянських покликів, але їх сам Грабовський притьмив своєю другою збіркою „З півночи“. Жаль сказати: що автора трохи не довело до могили, се дало нашій лїтературі незвичайно сильні з кождого боку тюремні думки. І хоч у них автор так займаєть ся собою, що йому аж соромно признатись, а проте ті його особисті поезиї суть справдїшнїми поезиями. У передмові до сеї збірки він каже: „Переважна частина того, що я зібрав отут до купи, написана в нинїшньому 1895 роцї, а явилась випливом тих тяжких болїв душевних, які переживав я останнього часу. Тому то такі сумні, тужливі звуки посилаю до рідного краю „з півночи“ і тому то так богацько в збірничку особистих мотивів, котрими по моїй думцї найменше повинен займати ся сьпівець громадянин. Але думка — думкою, а почуванє — почуванєм. Може менї соромно буде колись згадати про ту слабість внутрішнїх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані отсе читачеви мої розпучні сьпіви, може… Гірко подумати, та ще гірше було би знищити без жалю ті вистраждані сьпіви, власними руками пошматувати своє намучене серце; знайдуть ся людцї, що й без нас „сю панщину відбудуть”, — нехай же відбувають! Коли-б серед моїх хорих зойків щира юнацька душа відшукала для себе часом і дещо втїшного та відрадного, — з мене було-б досить“.

Так писав Грабовський у червнї 1895 р. Він даремно бояв ся, що критика пошматує його намучене серце; приходить ся, як кажу, в інтересї лїтератури радше тїшити ся з його нещастя. Така вже доля поетів! І даремно Грабовський боїть ся, що в його збірничку богато особистих мотивів; він у тих мотивах — поет, коли тимчасом у віршованих творах на тему недолї людскости він повтаряє старі піснї, тай то недобре.

Збірка „З півночи” складаєть ся з яких 70 ориґінальних поезий і з перекладів. Який настрій в сих ориґінальних поезиях, се виповів сам поет у своїй „Сповіди“; так і найлїпше буде навести сю поезию для характеристики цїлої збірки.

Я пав духом на час, я заслаб в самотї.
весь погнув ся під горя вагою:
враз померкли були ідеали сьвяті,
я не бачив зорі за нудьгою.

Стежку стратила десь журна думка моя,
подалась на сумне кладовище,
зворушилось дрібне, роздратоване »я«,
від усього зробилось найвище.

Я ридати почав, проклинати людей,
я почав на весь сьвіт нарікати,
перестав одрізнять блискіт сьвітлих ідей,
забув звагу — братів ратувати.

Власні болї самі в моїм серцї жили,
я знїкчемнїв у власних недугах:
а що ближнїх моїх муки гірш опрягли,
то яке мінї діло до других?

Тяжко сльози лились, що у мене нема
тай до віку не буде вже друга:
остогидла мінї до загину тюрма,
з виду темна не сходила смуга.

І що далї, то більш падав я на шляху,
був нїмійшим на погуки сьвіта,
тільки нишком сьпiвав про недолю лиху
та про »марно потрачені лїта«.

Гей, куди-ж подївались так швидко вони,
палкі пориви, мрії юнацькі,
найпевнїйші либонь вільних днїв звістуни?
Що приборкало крила козацькі?

О, простїть мене ви, непохитні борцї,
та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини отсї
мінї навіть і згадувать сором.

В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;
відживають колишні заміри;
перейшов по душі дошкульний уверед:
знов я повен надїї та віри.

Обійняв би весь мир, словом всїх повитав,
з побажанєм удавсь голубливим…
і здається мінї, що надовго-б я став
після того міцним та щасливим.

Хай нїколи ніде не збувається все,
що у снах зачарованих снить ся;
хай у прірву мене життя вихром знесе, —
знаю: сонце на хвильку мінить ся.

Хочу жити я знов, працювать без кінця
власні жалї порвати в докором.
Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні сьпівця!
Про вас навіть і згадувать сором!

Оттак воно і справдї є у цїлій збірцї, як сам автор висповідав ся, тілько вже надто суворо дивить ся він на себе, памятаючи безнастанно свої гасла, які і тут повтаряє:

Ми народились для прaцї:
геть же всї пориви власні! (29).

Соловейко сьпіва на гіллях, —
не дїлїть його красного труду,
а до волї показуйте шлях
простим словом убогого люду! (57).

Поет боре ся із зневірєм, із собою, раз перемагає себе, иньший раз попадає в чорну задуму, і знов, скоро отямить ся, йому аж соромно свого упадку духа; він і плаче і просить крізь сльози, щоб не судили його, не ганьбили його, він навіть відцурується ся своіх думок, зложених у недузі.

Не менї цьвіли запашні квітки,
мій садок поріс скрізь бугилою…
Нїчий милий зір не запав в тямки,
не простяг нїхто за весь вік руки…
В самотї стою над могилою.

Не судїть мене, не ганьбіть мене…
Де людина та загартована,
що поборе в мить все гірке, сумне,
або каменем без жалю шпурне,
чужим стогоном роздратована? (19).

Спостерігши у себе „слабі хвилини” він оправдує себе і сам перед собою і перед людьми: неволею, журбою, нудьгою, самотою, тугою за волею і за любовю, недугою — і просить:

Не судїть же сьпівця так жорстоко,
що пісні його в край сумовиті,
що сльоза туманить йому око,
що він скрізь одинокий на сьвітї! (54).

Як безплодно носити ся з горем!
В піснях висьпівай краще його!
Певно й ми своє серце поборем
і притулим хоч раз до твого. (13).

І поет висьпівує своє горе! Сумний сей сьпів: від часів Шевченка ми не чули таких сумних невольничих пісень. Грабовський мабуть і сам порівнює свою долю з Шевченковою, бо в його поезиях знати подекуди і вплив Шевченкових поезий, н. пр.

Чи ви живі, чи повмирали:
чи я діждусь коли, чи нї,
щоб клаптик часом переслали
паперу братнього менї? (16).

Але се тілько згадки; у Грабовського є свої власні піснї, не наслїдувані, з явними признаками глубокої правдивости: таких поезий не напише нїхто, хто не зазнавав долї такої, як поет. Разом взявши cї поезиї — то цїла траґедия невольника, що рветься до житя й роботи, паде і піднимаєть ся, других накликує до працї для людей і сам на собі показує наслїдки самоти на чужинї та неволї, що переходить цїлу скалю почувань: від найвисшого одушевленя аж до крайнього пеcімізму. Сї психічні мотиви складають ся на ріжні способи в піснї і раз гудуть, як похоронні марші, а раз як жваві марші до походу. Більше, правда, тут смутку, але й серед найтяжшої зневіри не пропадає в поета розвага:

Сумнї лїта — їх не сперти;
тяжкий досьвід — з ним лягти…
Тільки й долї — чесно вмерти,
хрест без плями донести. (22).

В тих невольницьких поезиях Грабовського менше резонерства, як у „Пролїску”, а більше безпосередного глубокого чутя і їх треба вважати найкрасшими з його поезий. Вони й по формі звичайно дуже гармонїйні та сильні, як взагалї Грабовський дуже дбає про форму поезиї і справдї орудує великим засобом мови, ритмів і римів. Уживає він, правда, часом слів, незвичайних для галицьких читачів, а буває й невідповідних, що тілько псують гармонїю вірша, але в тім можна оправдати поета: він же не живе вже так довго між своїм народом і сам собі мусить бути судєю в справі мови. Але тих незвичайних слів у нього не богато; він таки майстер у формі поезиї, а його знанє української мови найлїпше пізнати по його перекладах.

У статї п. з. „Московські переклади творів Шевченкових“ („Зоря” 1896, 93) він писав:

Нїколи ще не доводилось менї читати прихильних відзивів критики московської про українські переклади з чужих мов; противно: погорда та глузуваннє завcїди були нагородою наших перекладачів. Сьвятий знає, на якій такій підставі виробив ся серед Москалїв погляд, що наша мова придатна лишень до уличної лайки, пяного базїкання чи пташиного воркуваня закоханих, але цїлком убога та недотепна, щоб висловити ті високі думки та почуття, які подибуємо у Шекспіра, Байрона, Шілєра то що. Хто з нас не чув такого сьміливого суду, кому він не натурив уший? Незграбний вираз, ся або иньша хиба одного чи другого письменника ставили ся в провину всьому письменству та мові, давали привід галасувати про нашу загальну недотепність, та вбожество“.

Се мабуть і було причиною, що Грабовський взяв ся перекладати чужих поетів; і він настачив перекладів стілько, що його попри Франка, Нїщинського і Щурата треба поставити, як четвертого головного перекладача поезий у нашій лїтературі. Своїми численними перекладами, з яких зложили ся збірки: З півночи (частина тілько), З чужого поля (1895) і Доля (1897 р.) він показав також безосновність докорів Росиян, що українська мова не здатна до перекладів. Він крім того у статї про росийські переклади Шевченка показав, які незручні і невірні cї переклади, хоч нїхто не докоряє росийській мові убожеством.

Про переклади і пересьпіви Грабовського я не розписую ся широко. Добір їх оправдує сам перекладач у передмовах: не все міг він роздобути у себе на далекій півночи; що попало під руки і подобалось, те й перекладав; про вірність і форму перекладів можна би також дещо сказати — автор не все мав оріґінали перед очима і часом не міг дати собі ради з формою, вона виходить часом у нього за штучна, неприродна, — але годї жадати більше, нїж чоловік може дати. Грабовський хотїв познайомити читачів з чужими поетами, дав справдї дуже богато гарних з кождого боку перекладів і пересьпiвів і за се йому належить ся подяка.

Осип Маковей

Джерело:
Осип Маковей. ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ. (Дещо про його житє і дїяльність). Літерат. Наук. Вістник ІV. ст. 22-37

* Орфографія та пунктуація першоджерела збережені.

Веб-джерело:

https://chtyvo.org.ua/authors/Makovei_Osyp/Pavlo_Hrabovskyi_Descho_pro_ioho_zhytie_i_diialnist/
Павло Грабовський (Дещо про його житє і діяльність)
Осип Маковей
Нарис

Опис: Павло Грабовський; дещо про його житє і діяльність [з портретом]. – 1899, т. 6, ч. II: 22 – 37.

Веб-адреса pdf-файла:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Makovei_Osyp/Pavlo_Hrabovskyi_Descho_pro_ioho_zhytie_i_diialnist.pdf

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.