Юрій Колодка: «…але для себе вже тоді вирішив, що якщо не вручать повістки, то буду проситись сам»

ЮРІЙ КОЛОДКА: «ТАМ, НА ВІЙНІ, Я ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СПРАВЖНІМИ ЛЮДЬМИ, ЯКІ НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ЗРАДЯТЬ І НЕ ЗАЛИШАТЬ У НАЙСКРУТНІШУ ХВИЛИНУ»

Це була справді передова, розповідає Юрій, адже ворожі позиції розташовувались лише за 500 метрів, тож наші хлопці чули і бачили, що по той бік з ними воюють не «шахтарі», а кадрові військові РФ, в тому місці, швидше за все з морської піхоти, які без особливої на те причини зайвий раз намагались «не світитись», активне життя на ворожих позиціях тривало лише вночі, а вдень на навколишніх полях трактори спокійно обробляли землю. Єдине, що свідчило про бойові дії, так це воронка на пагорбі, де облаштував свою позицію їх снайпер.

Ще з початком окупації території України російськими військами Юрій відчував, що рано чи пізно він обов’язково поповнить лави захисників. Це лише питання часу, а тому підсвідомо почав себе готували до майбутніх військових буднів. По-перше здійснив візит до стоматолога і вилікував проблемні зуби, по-друге кинув палити, позбавившись цим самим ймовірних проблем і залежностей, які могли заважати на війні. Тож до військкомату йшов підготовленим не лише психологічно.

ЗНОВУ В АРМІЮ

– Одного дня на роботі мені повідомили, що треба зайти в якихось справах до райвійськкомату, які то справи, ніхто не уточнював, але для себе вже тоді вирішив, що якщо не вручать повістки, то буду проситись сам. У військкоматі моєму візиту дещо здивувались, адже офіційного виклику не було, а значить міг і не приходити. Довелось уточнити, що хочу Батьківщину захищати, – з усмішкою згадує той візит Юрій Колодка.

А вже 23 квітня 2015 року Юрія з подвір’я райвійськкомату проводжали його друзі, рідні, колеги з Краснопільського РЕМу. Тоді серед проводжаючих був і я, а тому добре пам’ятаю стримані посмішки, за якими всі намагались приховати хвилювання, адже на той час слова «війна», «мобілізація», «втрати» вже рік, як міцно увійшли в наш побут, мову і стиль життя. Що говорити, як навесні 2015 року тривала вже п’ята хвиля мобілізації, і мало хто брався прогнозувати, скільки їх ще буде попереду.

– Спочатку нас привезли до учбового центру «Десна», де я свого часу вже проходив військову строкову службу і навіть не сподівався, що знову колись повернусь туди. Зрештою, у ймовірну війну, мабуть, ніхто тоді не вірив, тому й ліквідували цю «учебку» і відновили її лише після початку російсько-української війни, – продовжує розповідь Юрій. – Скажу чесно, цього разу нас тут навчали на совість, відчувалось, що готують не для «галочки», а для війни. Після «вишколу» мав виконувати обов’язки командира відділення ПЗРК, але далі життя внесло свої корективи. Після навчань підготовлених бійців забирали в зону АТО, а мене все чомусь залишали в «учебці», що викликало деякі підозри, зрештою, коли нас взагалі з мого призову залишилось лише чотири чоловіки, не витримав і запитав у комбата, в чому справа. Він то і повідомив новину, що мене вирішили залишити тут в якості інструктора. Можливо, для когось це була б справді приємна новина, але мене вона розлютила, почав закидати командування рапортами, мовляв не для того я прийшов сюди, щоб муштрувати новобранців. Хтозна, скільки б ще ігнорували мої звернення, але в той час почалося формування 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, мала відбутись перша її ротація, тож набирали людей, відтак 10 липня мене з «Десни» відправили до Маріуполя. Ми вчотирьох прибули на столичний залізничний вокзал, сіли до потяга «Київ-Маріуполь» і вирушили до місця служби. Нервова була поїздка, адже вже у вагоні нас почали «пресувати» деякі прихильники «русского міра», вигукували: «начинайте учить русский язык», ще там щось, але ми уваги на дурнів не звертали. Перший шок відчули в самому Маріуполі, адже ще кілька годин тому в Києві спостерігали безтурботне мирне життя з працюючими кафе і ресторанами, а тут повен вокзал озброєних військових, повно військової техніки… А за кілька годин ми ніби перенеслись у 1950-60 роки, саме тих років за нами прибув автобус без номерних знаків – подарунок від волонтерів. Зрештою, на початку війни багато чого трималось саме на них. На цьому автобусі й вирушили до смт Мирне – тоді місце постійної дислокації 56 бригади. Тут переночували і вранці вирушили на полігон в Черкаське, де були місяць, потім знову на полігон «Широкий лан» на бойове злагодження. Тут мене перекваліфікували з командира відділення ПЗРК у зенітника. Отримали зенітну установку на гусеничному артилерійському тягачу МТЛБ, вирушили безпосередньо в зону АТО, або точніше – на війну.

А НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ…

Юрій згадує, як розвантажились в селищі Зоря Запорізької області і вже маршем «на броні» в бойовому порядку і повному спорядженні вирушили у невідомість.

– Розвідка попереду, ми колоною за ними. Куди, чому – ніхто не казав, лише наказали автомати на запобіжники не ставити, мовляв, всяке може статися, ви ж на війні, – згадує свій перший день в АТО Юрій. – Їхали всю ніч, а на світанку дістались околиць якогось села, суцільні руїни, як у нас на території колишньої сільгосптехніки. Зробили привал, поснідали, хтось ліг відпочивати після безсонної ночі. Аж раптом команда: «Всі на броню! Вирушаємо далі!». Солдатське діло просте – виконуй накази. Лише через півроку під час ротації зустрів побратима, який розповів, що тієї ночі, самі того не знаючи, наша колона заблудилась і майже на десять кілометрів вклинилась на непідконтрольну нашим військам територію. А це майже дивізіон! Сєпари, мабуть, такої наглості не очікували, тому не відразу й спохватились. А командування, коли зрозуміло помилку, щоб уникнути паніки серед особового складу, вирішило нам нічого не повідомляти, просто швиденько «дали задню», слава богу без наслідків для нас.

Вони захищали Україну: Віталій Карпов та Юрій Колодка

Таким був перший день Юрія Колодки на передовій, добре він пам’ятає і першу ніч в селищі Зоря тоді Володарського, а нині Нікольського району Донецької області.

– Там, на Донеччині, одні Зорі, – усміхається Юрій. – Перше, що вразило, так це величезні ангари якогось великого сільгосппідприємства. Довкола вирви від ворожих обстрілів, а в ангари – жодного влучання. Більш досвідчені бійці пояснили, що це власність одного дуже відомого місцевого олігарха, з яким існує домовленість з бойовиками, тож цілять ті куди завгодно, лише не в ангари.

Тієї ж ночі старший сержант Юрій Колодка заступив у своє перше бойове чергування, зізнається, було дуже страшно, адже поодинокі обстріли тривали і вночі. Чоловік говорить, що тієї ночі боявся не так обстрілів, як проникнення диверсійних груп з того боку. Це пізніше хлопці вже за звуком пострілу без проблем визначали відстань, дальність і де впаде міна чи граната, а тоді, в перші дні, кожен спалах викликав страх. Тим більше, що спали під відкрити небом, адже встановлювати намети заборонялось, рятівних бліндажів теж не було.

Але, що справді він знаходиться в зоні активних бойових дій, Юрій відчув вже зовсім скоро, коли їх зенітний підрозділ перекинули для прикриття піхоти на іншу позицію.

– Тоді, у 2015-му, вважалось, що існує деяке затишшя. Це поняття на війні, звісно, умовне, тим не менше наша перша позиція вважалась «тихою». А ось, коли нас перекинули на так звані «Дачі» на березі Кальміуса, по тій кількості вирв від вибухів, понівеченого металу і будинків, стало ясно, що «лафа» на першій позиції закінчилась, – усміхається мій співрозмовник. – Та робити нічого, почали потихеньку облаштовувати свій нехитрий побут. Пригледіли зруйнований дачний будиночок, точніше облаштований в ньому підземний гараж. Щоправда піхотинці, яких мали прикривати, нас застерігали, що ходити між руїнами дуже небезпечно через міни і розтяжки, тож територію із саперами ретельно дослідили і вже потім почали облаштовувати собі житло в тому гаражі. Місцина і стратегічно підходила для прикриття піхоти, яка розташувалась перед нами, тож тут облаштували нашу зенітку, яку з гусеничного ходу переобладнали на раму «Зіла». Справа в тому, що коли розпочався так званий «відвід» військ, гусеничний артилерійський тягач МТЛБ теж підпав під заборону. Піхота, яку мали прикривати, була в шоці – у них лише по кілька гранат і по чотири магазини до автомата – відбивайся чим хочеш на першій лінії. Мій «Зіл» – це взагалі окрема історія, його не встигли утилізувати до війни, забрали ледь не з металобрухту, але з горем пополам відновили, так і ніс він службу разом з нами на передовій.

Це була справді передова, розповідає Юрій, адже ворожі позиції розташовувались лише за 500 метрів, тож наші хлопці чули і бачили, що по той бік з ними воюють не «шахтарі», а кадрові військові РФ, в тому місці, швидше за все з морської піхоти, відтак вони без особливої на те причини зайвий раз намагались «не світитись», активне життя на ворожих позиціях тривало лише вночі, а вдень на навколишніх полях трактори спокійно обробляли землю.

– Єдине, що свідчило про бойові дії, так це воронка на пагорбі, де облаштував свою позиції їх снайпер, – продовжує Юрій. – Місце не надто зручне, щоб обстрілювати конкретно нас, зенітників, ми це добре знали, але зайвий раз голови під кулі не підставляли. Та проблема в тому, що сигнал нашого, українського оператора мобільного зв’язку в тому місці був практично відсутній, щоб поговорити, доводилось підніматись на гору, ось тоді ми ставали гарною мішенню. Але бур’яни, в яких наробили безліч ходів, нас добре виручали. Згодом замовили нові сім-картки і необхідність підніматись на гору зовсім відпала.

Звичайно, «режим тиші», «відвід військ» – терміни умовні, придумані політиками, на передовій вони мають зовсім інший зміст. Тож на питання, чи відкривали вогонь у відповідь попри всілякі заборони, Юрій лише посміхається, але вже по цій посмішці можна без проблем прочитати: «Звичайно!»

– Приїздили до нас високі воєначальники, ну як приїздили… Одного разу були, і саме в цей час з того боку по нам почав працювати ДШК. Звична справа, але ж ми знаємо, де треба ходити, щоб не потрапити під обстріл, а чини ні. Попадали, бідолашні, на землю і більше в нас ми їх не бачили, бо погане, на їх думку, у нас там місце. Але лекцію нам встигли прочитати, щоб ми не велись на провокації тощо, майже як у 1941-му. А наш начштабу провів вже свій інструктаж, що в разі ворожого вогню гатіть у відповідь з усієї наявної зброї, лише в радіоефір при цьому не виходьте. І ми гатили. Взагалі ситуації різні були. Після звільнення Павлополя почалося вирівнювання лінії фронту, приїхали нацгвардійці на двох броньовиках, відкрили вогонь з ДШК по тій території і поїхали, а для нас після цього починалося пекло. Але нічого, у нас слава богу, всі залишились живі. Можливо тому, що хлопці в підрозділі підібралися нормальні, командир нормальний, всі дотримувались «сухого закону». Чув і чую різне про алкоголь на війні, хтось схвалює, а я переконаний, що там, де алкоголь – там і втрати найбільші, і це не вигадка, це неприємна реальність.

ІЗ ЗЕНІТНИКА – В ДЕСАНТНИКИ

Ми спілкуємося з Юрієм на стадіоні «Колос», де вже багато років разом на одному і тому ж місці вболіваємо за «Явір». Щоправда більше року довелося вболівати самому. На жаль, після демобілізації Юрій час від часу пропускає матчі, але перед цим телефоном вибачається за свою відсутність, адже після повернення з війни долучився до донорського руху і за першої потреби їде до донорського центру. Каже, багато чого змінилось в його свідомості після війни, яка й досі не відпускає.

– Після демобілізації ще півроку увісні «ходив у караули», досить поговорити з побратимами по телефону, як вночі знову сниться війна, а ще різко реагував на вибухи петард, але згодом знайшов вихід – надів навушники, поставив улюблену музику, і хай собі бахкає, – усміхається чоловік. – А взагалі багато чого змінилось у свідомості, більш чутливо став реагувати на несправедливість. Я людина не конфліктна і просто намагаюсь уникати таких ситуацій. От почалася ця плутанина з пільговим проїздом, коли один перевізник возить учасників АТО, інший відмовляється. З тих пір я зовсім не користуюсь маршрутками, принципово, на щастя є своя автівка, тож краще витрачу кошти на бензин, аніж комусь щось доводити за ті декілька гривень. Зрештою, не заради пільг йшов воювати. І не заради вітань і подарунків до Дня захисника, то вже нехай буде питання совісті чи її відсутності – вітати тих, хто всіляко ховався від мобілізації. Для мене головне, що там, на війні, я познайомився із справжніми людьми, які ніколи тебе не зрадять і не залишать у найскрутнішу хвилину. Взяти командира нашого відділення Олексія Моісєєнка. Він родом з Шостки, свого часу поїхав на заробітки до Броварів, там освоївся, започаткував бізнес, мав непогані статки, а ще проблеми із здоров’ям, що гарантувало йому спокійне життя на «гражданці», але він пішов добровольцем.

Питання, чи пішов би він на війну знову, в разі потреби, Юрій навіть не дослуховує до кінця:

– Звичайно, навіть без роздумів, але якщо без полігонів, – уточнює Юрій Колодка. – Можливо вони комусь і потрібні, а мене вже від них нудить, нічого нового для себе я там точно не відкрию. Щоправда під час останніх зборів мене зарахували до 25 десантно-штурмової бригади і я став десантником, пройшов відповідні курси і навіть ледь не стрибнув з парашутом, але в запланований день погода зіпсувалась. Стрибати, чи ні, кому за сорок років – справа добровільна, але я для себе вирішив – треба спробувати. Бажання не відбив навіть інцидент, що трапився під час стрибка із учбової вежі, коли на моєму парашуті відірвалась стропа. Я взагалі, якось відразу страху не відчуваю, він приходить до мене пізніше, коли усвідомлюю, що сталося. Тож і тоді не запанікував, згадав все, чому вчили, і вдало приземлився. Блідий від побаченого інструктор тоді зауважив, що з моїм «щастям» краще не стрибати, але я це обов’язково зроблю. Це лише питання часу.

О. МОЦНИЙ

Джерело:
Краснопільська газета «Перемога», №42, 15 жовтня 2021 року
ВОНИ ЗАХИЩАЛИ УКРАЇНУ
ЮРІЙ КОЛОДКА: «ТАМ, НА ВІЙНІ, Я ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СПРАВЖНІМИ ЛЮДЬМИ, ЯКІ НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ЗРАДЯТЬ І НЕ ЗАЛИШАТЬ У НАЙСКРУТНІШУ ХВИЛИНУ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.