Агапій Шамрай: ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ. Вступні статті. Передні уваги (II)

(закінчення)

Так само пісні, як художньо-естетичний факт, хоч і несміливо, але ж використовуються представниками так званої травестійної школи „Наталка-Полтавка”, „Москаль-Чарівник” Котляревського, твори Білецького-Носенка та інших. Не виходячи в цілому за межі засвоєних смаків і традицій літературних, вони, може мимоволі, відбивали, хоч і несміливо, „дух часу”, могутній потяг до народньої творчости в її „сокровеннейших глубинах”. Не випадково й те, що творчість наших попередників романтизму позначається у якійсь мірі рисами синкретизму — Котляревський пише поруч „Енеїди” і „Наталку-Полтавку”, Білецький-Носенко, письменник продуктивніший, хоч і безталанніший за Котляревського, пише „баллады на малороссийском языке — числом 15“, пробує своїх сил в романсі „Я згадую тебе, ти на умі одна” і перекладає російською мовою Шіллера; нарешті, Гулак-Артемовський пробує перекласти баляду Ґете „Рыбалка”, намагаючись зберегти серйозний тон, такий неподібний до його маніри в „Гараськових одах”. Цих тенденцій, хоч як би вони несміливо виявлялись і яке б скромне місце поруч жанрів, навіяних літературою XVIII століття, не посідали, замовчувати однак не доводиться.

Не менш цікавими для розв’язання проблеми про зміну літер, стилів є для нас оцінки і ставлення молодого покоління до роботи своїх попередників. В той час, як у російській літературі кипіли завзяті бої поміж клясиками і романтиками (полеміка між „Вестником Европы” і „Московским Вестником” та „Московским Телеграфом”), як піддавалися жорстокій критиці доктрини нової літературної школи, в цей час на Україні між „батьками і дітьми” панує зворушлива згода. Не тільки там не підноситься рука в дітей на батьків, а, навпаки, в своїх полемічних виступах за суверенітет української літератури проти російської критики вони раз-у-раз, як безсумнівний довід її буття, її оригінальності, підносять твори своїх попередників.

І. Срезневський в листі до Снегірьова, обстоюючи тезу, що українська мова не „наречие, а язык” і має право на своє власне існування, на довід своєї думки посилається якраз на твори своїх попередників. „И почему же глубокомысленный Сковорода, простодушный Котляревский, богатый фантазией Артемовский, всегда игривый, всегда увлекательный Основ’яненко и еще несколько других, польстивших обещаниями и надеждой выждать от них что-нибудь достойное Украины — почему должны они остаться одни в доселе дикой пустыне украинской литературы“. В іншому листі він признається, що Артемовський-Гулак був його учителем-„наставником”, що розбудив у нього любов до всього українського і охоту працювати на полі української літератури.

Ізмаїл Срезневський (1812 — 1880)

Нарешті становище серед молодого покоління Квітки, що виступив із своїми українськими оповіданнями на схилі свого віку і хронологічно пізніш, ніж перша фаланга представників романтизму (Боровиковський, Шпигоцький, Срезневський) — так само цікаво змальовує взаємини між двома поколіннями української інтелігенції. Організований виступ молодих поетів в „Украинском альманахе“ 1831-го року, перші випуски „Запорожской Старины” Срезневського 1833-го року, жваві язикові суперечки, на яких зосередило увагу молоде покоління, поширюючи межі української літератури, утворило атмосферу живого літературного руху, що безперечно вплинула у якійсь мірі і на напрямок літературної роботи Квітки.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 — 1843)

У якій мірі — не ставимо цього питання, але знаменне те, що вихід у світ „Малороссийских повестей” збігається в часі з першими спробами молодого покоління від одиноких аматорських „вилазок” перейти до організованих об’єднаних виступів. У спогадах Корсуна про Костомарова, в листах Квітки до Краєвського виразно виявляється органічна сконтактованість виступу Квітки з роботою молодого покоління. „Важливо для нас є те, що, виступивши в 30-х роках XIX століття з своїми першими повістями, літній харківський дворянин, недавно маршалок, — він став природним спільником харківської і нехарківської літературної молоді української, загальновизнаним її шефом“.

Варто приглянутися до того, як активно виступає він перед впливовими російськими приятелями в перших українських позвах до російської критики і читача, аргументуючи „реальність” української справи результатами роботи молодого покоління. „О желании Вашем, — пише він до Краєвського, — поспорить с нами печатно я передал здешней ученой молодежи. Это надобно видеть, как все это сословие закипит, забурлит, хватается за перья писать против „Отеч. Зап.“. Не знаю – напишут ли, но многие собираются… Дайте нашим юношам возмужать, опериться, т.е. познакомиться с пером, они докажут и утвердят, что великорос. язык есть только…*
——-
* У веб-джерелах з текстом цієї книги відсутній аркуш зі сс. 9-10. Примітка Краснопілля Інфо.

…поглиблює і поширює надбання, що його виявила попередня фаланга романтиків. Низка альманахів — „Молодик“, „Южно-русский Сборник“, „Сніп“, видання окремих збірок творів Костомарова, Метлинського і інші — свідчило про поширення нових тенденцій. Від несміливих спроб перекладної літератури молодші поети переходять все більше до ориґінальної творчости, пробуючи своїх сил в складніших формах романтичної поезії, як, напр., трагедія Костомарова „Переяславська ніч”. Зв’язки з сусідніми літературами (польською і російською) поширюються спробами засвоїти мотиви й форми інших слов’янських літератур. Закордонна подорож Срезневського на початку 40-х років була першою спробою зав’язати тісніші стосунки між чеськими і українськими письменниками. В чеських збірниках відтоді зустрічаються щораз частіше твори харківських поетів в перекладах Челяковського і з вельми прихильними коментаріями Ганки, в свою чергу Метлинський, Костомаров і інші перекладають твори чеських, словацьких і південно-слов’янських поетів. В цих зародках взаємного інтересу крилися не тільки можливості збагачення літератури української новими мотивами, але готувався ніби ґрунт для теоретичного обґрунтовання проблеми „народности” і „слов’янства” — характерної в розвиткові романтизму в слов’янських літературах. Слов’янофільські ідеї в листах і літературних виступах Метлинського і Костомарова зустрічаємо раз-у-раз.

І разом з тим поглиблюються думки і про українську національність, як племено слов’янське. Алеж харківський період романтизму, перші ідеологічні виступи молодих письменників, ще не ставлять завдання розв’язати право української національности на вільне політичне існування, проблема, що поставлена була в діяльності Кирило-Методіївського братства. Критичні виступи Костомарова в „Молодикові” тільки поглиблюють і „організують”, так би мовити, твердження про „Малороссию в словесном ее значении“. Законність і право існування української літератури в доброзичливому сусідстві з літературою російською, думка, що її висловлював не раз і старий Квітка, находить у його статтях тільки більш докладне обґрунтовання. Алеж за межі цієї „культурної автономії” наші поети не йдуть, в своїх віршах і листах недвозначно підкреслюючи лояльність до тодішнього державного режиму. Кілька віршів Боровиковського (з прославленням дінців, вірних діток царя руського), гімни Метлинського на честь „царству білого царя”, що „широко розіслалося”, і т. ін. безперечно говорять, що в політичних своїх симпатіях покоління романтиків харківського періоду формально мало чим різнилося від своїх попередників.

Але така лояльність до тодішніх порядків в поколінні письменників, що далеко сильніше відчували і розуміли, ніж їх попередники, одмітність і історичну виправданість українського письменства, змушує нас пильніше приглянутися до питання про так звану „національну свідомість“, як вона виявляється в творчості письменників цього часу. Для сучасних істориків літератури, як Зеров, наприклад, поєднання українських симпатій з ідеологією російського патріота пояснюється в той спосіб, що письменники дивилися на свою літературну працю як на розвагу, не надавали їй серйозного значіння і тому любісінько погоджували ці нібито діяметрально протилежні речі, не зазнаючи трагедії „двоєдушія”. Якщо можна визнати такі твердження слушними щодо Котляревського, Гулака-Артемовського, то ледве чи так легко з’ясувати собі справу з ідеологією наших романтиків. З одного боку, не доводиться закидати їм легковажного чи несерйозного ставлення до завдань української літератури, але так само не можна заперечувати і того, що поруч з цим уживається у них і загальноросійський патріотизм. Мало того, не тільки визнання, але й виразне підкреслення формули — „білий цар і слов’янство”, хоча б у того ж Метлинського свідчить не так за легковажне ставлення до завдань української літератури, як появляє риси певної, може й неусвідомленої як слід ідеологічної програми. Ніякого протиріччя тут по суті немає, коли скажемо, що плятформа ця вкладалася в формулу — „Україна, як складова частина слов’янського світу під егідою білого царя”. „Малороссия в ее словесном значении” була не то що недодуманою до кінця формулою, а виникла із системи поглядів, що ширилися межи московськими і почасти західніми слов’янофілами того часу. Патетичне запитання Пушкіна „Славянские ль ручьи сольются в русском море” найшло в публіцистичній і літературній роботі Аксакових, Погодіна, Хомякова і інших своє поглиблення й деталізацію. Консервативні по суті представники дворянської інтелігенції, вони підносили формулу „цар і слов’янство”, як гасло майбутньої Росії, як щось нове, що має відновити громадські відносини у всьому слов’янському світі. Не кар’єрні, мабуть, міркування спонукували їх до такого палкого патріотизму, бо ця формула ледве чи мала відношення до тодішнього петербурзького уряду. Цар у понятті слов’янофілів був ніби символом, що повинен об’єднати увесь слов’янський світ. Це царелюбство, так би мовити, „ідейне” і теоретичне, і про нього можна сказати те, що говорив у свій час І.І.Панаєв про патріотизм Бєлінського в певній фазі його ідеологічного розвитку.

„В начале и половине 40-х годов мало обращали внимания на русскую литературу, существование ее едва замечали. Правительство не только не чувствовало необходимости в пособии литературы, но оно одну мысль об этом сочло бы до крайности дерзкою. Если бы оно узнало, что самовластие его осмеливаются укреплять на каких-то философских формулах, оно наверное бы зажало рот своим непрошенным защитникам. Силу свою оно основывало на миллионах штыков, а не на философских бреднях. Считаться в это время архимонархическим публицистом не было никакой выгоды, и те, которые заподозривали Белинского в лести и в подкупе, обнаруживали только свою смешную наивность и непонимание дела. Статьи Белинского о „Бородинской годовщине“ прошли совершенно незамеченными правительством, а если бы они и были замечены, то нет никакого сомнения, что Белинскому было бы сделано внушение не вмешиваться в дела, не касающиеся литературы”.

Треба сказати, що і на доктрини московських слов’янофілів уряд дивиться підозріло, відомі факти, коли цензурному комітетові давались інструкції особливо пильно приглядатися до писань цих патріотів, особливо в частині про об’єднання слов’янства в одну сім’ю. З погляду урядового слов’янські ідеї були явищем небажаним з огляду на „сохранение дружественных отношений с соседними державами“ і зокрема з Австро-Угорщиною. В свою чергу і московська інтеліґенція, не зважаючи на свій патріотизм, стояла в опозиції до петербурзького уряду і до Петербургу, як до чогось понімеченого, ворожого „слов’янському духові“. Як відомо, представники чеського відродження до часів польського повстання 1831 року сходились з московськими слов’янофілами на цій формулі; находили спільний ґрунт у цих поглядах і українські поети 30-х — 40-х років. Тому то, не зважаючи на явно консервативну ідеологію, московські слов’янофіли далеко уважніше і лояльніше ставилися до розвитку української літератури, ніж поступові западники, — розглядаючи її, як письменство одного з слов’янських народів, що є складовою частиною майбутньої слов’янської держави.

Тому то з такою охотою і прихильністю вміщувано твори українських поетів на шпальтах таких журналів московських, як „Маяк“, „Москвитянин”, відзначувано з великою симпатією новинки української літератури й т. ін. Дружні, а іноді й приятельські взаємини Квітки, Срезневського, Костомарова, Бодянського — з одного боку і Погодіна, Снєгірьова, Даля й інших — з другого, були виявом порозуміння на ґрунті спільности інтересів.

Отже, слов’янофільська доктрина в московській, переважно, редакції була спочатку тою плятформою, на якій порозумівались межи собою представники романтичної літератури й інших слов’янських національностей, в тому числі й українські поети 30-х — 40-х років.

Виразний нахил до ідеологічних концепцій, що виявився в роботі другого покоління романтиків, позначився безпосередньо і на літературній творчості і, особливо, в творах на історичні теми. Для Костомарова, наприклад, минуле України не екзотика, не матеріял для баляд і леґенд, як це ми бачимо у Боровиковського, а живі літописи, з яких поет намагається зрозуміти „дух“ епохи.

Микола Костомаров (1817 — 1885)

З 1843-го року, часу переїзду Костомарова з Харкова, центром літературним стає Київ, де гуртуються навкруг Шевченка, Костомарова, Куліша нові покоління інтелігенції, що в діяльності Кирило-Методіївського братства ніби ревізували доктрину слов’янофільства і разом з тим наново поставили національну проблему. В літературній роботі, починаючи, услід за харківською традицією, захопленням пісенним і взагалі фолькльорним матеріалом, чільні проводирі українського літературного руху — Куліш і Шевченко — переходять до тем ідеологічних, до громадської лірики. Кирило-Методіївське братство припиняє свою діяльність, алеж натомість у 60-х роках літературне життя розвивається в Петербурзі навкруг „Основи“.

Михайло Петренко (1817 — 1862)

Харківська місцева літературна традиція не завмирає і, що характерно, в творчості деяких своїх представників зберігає місцеві особливості, не піддаючись впливу Шевченка і його ближчих наступників. Ще в часи розвитку літературної діяльности Метлинського і Костомарова в харківських обставинах в альманасі „Сніп” виступає третє хронологічно покоління романтиків — О. Корсун, М. Петренко, а в альманасі „Молодик” — Я. Щоголев. Перший із них нічого нового не додає до зробленого уже харківськими його попередниками, популяризуючи форми ранньої романтики — баляду, народне повір’я і т. ін., і не визначаючись літературним талантом. Щождо другого, то невеличка його літературна продукція цікава для нас тим, що він чи не перший з харківських поетів перейшов від балядних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики, що так розвинулась у романтичних традиціях інших літератур у зв’язку з Байронівською традицією. Таким чином, Петренко ніби виявляє нову фазу в розвитку української романтики, перейшовши від епічних народніх форм до романсу, елегії, медитації і т. ін.

Яків Щоголев (1824 — 1898)

З таких же спроб почав і Щоголев в 40-х роках, алеж перервавши свою діяльність на яких два десятки років, він виступав уже як поет-епігон. В той час як українська лірика в 70-х роках кохалась слідом за поезіями Шевченка в громадській ліриці, він послідовно плекає старі форми романтичні — баляду, леґенду, ідилію, що має формальну подібність до перед-шевченківської літератури. Алеж, не зважаючи на такий явний консерватизм, його літературна діяльність зберігає певне значіння, як діяльність талановитого епігона. Він удосконалює і поглиблює формально жанри, що виникли вже на початку 30-х років, доводить їх до художньої майстерности, якої не знали попередні поети. Разом з тим він мимоволі відбиває і нові тенденції, що ними позначилася лірика 70-х — 80-х років.

В таких, приблизно, формах уявляється нам розвиток харківської школи романтиків на протязі якихось 40 років. Звичайно, діяльність їх не замикалась в етнографічних межах Харківщини, певні жанри й літературні уподобання, що ними характеризується харківська школа, находили відгук і в творчості інших поетів, не- харків’ян — Гребінки, Афанасьєва-Чужбинського, Забіли й інших, що своїми творами відбивають ту чи іншу фазу в розвиткові харківської школи. Виправданням такої льокалізації харківських письменників може бути все ж таки те міркування, що Харків був літературним центром 20-х — 40-х років, що письменники інші відчували органічну спорідненість з харківськими традиціями і брали їх за взір для своєї творчости, а не навпаки.

Додамо, нарешті, що загальні твердження, висловлені схематично в цій передмові, найдуть своє поглиблення в окремих спеціальних статтях, присвячених тим чи іншим питанням з історії харківської романтики.

Джерело:
ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ
ТОМ ПЕРШИЙ
ВСТУПНІ СТАТТІ, РЕДАКЦІЯ
І ПРИМІТКИ А. ШАМРАЯ
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
ХАРКІВ 1930

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Shamrai_Ahapii/Kharkivska_shkola_romantykiv_Tom_1/
Харківська школа романтиків. Том 1
Агапій Шамрай

https://shron1.chtyvo.org.ua/Shamrai_Ahapii/Kharkivska_shkola_romantykiv_Tom_1.pdf

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.