СВОБОДА
Опанас Заливаха. «Чи буде суд, чи буде кара». 1964 р.
Доля розпорядилася так, що Шевченко прийшов у цей світ кріпаком, тобто безправним рабом. Зрештою, до чого, до чого, а до рабства в Російській імперії було не звикати. Тільки в 1786 році Катерина ІІ видала указ, за яким прохачам було дозволено називати себе не «рабами», а «вірнопідданими». Із цього приводу іронічний Василь Капніст — батько Шевченкового приятеля Олексія Капніста — написав «Оду на истребление в России звания раба». А за три роки перед цим він написав і свою знамениту «Оду на рабство», відгукнувшись таким чином на указ тієї ж таки Катерини ІІ про закріпачення селян у Київському, Чернігівському та Новгород-Сіверському намісництвах.
Словом, Шевченко народився рабом і, може, якраз тому так гаряче прагнув свободи. «…Чесно кажучи, — писав поет Осипові Бодянському 15 листопада 1852 року з Новопетровського укріплення, — у моєму минулому житті радощів було обмаль, та, в усякому разі, було щось трохи схоже на свободу, а сама лиш тінь свободи звеличує людину». Недаром уся Шевченкова поезія пройнята духом свободи. Зрештою, хто такий поет? Той, хто співає пісню свободи на рабській землі. Про це Шевченко прямо писав у поемі «Тризна»:
«Сходитеся, други, как ныне сошлись,
Сходитеся долго и песнею новой
Воспойте свободу на рабской земли!»
І трохи далі:
«Свободу людям — в братстве их
Ты проявил великим словом:
Ты миру мир благовестил;
И, отходя, благословил
Свободу мысли, дух любови!»
Та й самого Шевченка сприймали якраз як співця свободи. Наприклад, Варвара Рєпніна, котрій поет присвятив «Тризну», 2 лютого 1844 року із захватом писала йому: «Свобода, вітчизна, самопожертва, любов оспівані вами! Оспівайте їх знову й вище! Співайте невтомно, бо почуття вічно нові!».
Маю сказати, що Шевченкову жагу свободи можна трактувати і як вияв прикметних рис психіки українця, для якого, за словами Дмитра Чижевського, характерне «стремління до свободи в різних розуміннях цього слова», і як неодмінний складник романтичного сприйняття світу[515], і як пряме продовження нашої попередньої літературної традиції, де від початку XVII століття бачимо справжній культ свободи. Панегіриком свободі є вже написана 1623 року «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького. «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, — каже Смотрицький, — бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя».
Звідки цей пієтет до свободи? Поза сумнівом, — від лицарського етосу. Недаром саме Смотрицький у полемічному трактаті 1622 року «Еленх» чи не вперше в нашій літературі порівняв запорожців з мальтійськими лицарями. І цей образ козаків-«мальтійців» закарбувався в нашій культурі на цілі століття. Ще Юрій Косач буде писати про те, що запорожці — це «організація на зразок мальтійських кавалерів», що «козаки були spiritus movens[516] прямувань України до волі».
Шевченко ніде не говорив про козаків-«мальтійців». Але його візія української історії — це картина одвічної борні вільного козацького народу за свою свободу. Загалом, вона цілком суголосна «Книгам битія українського народу» — найяскравішій пам’ятці нашої романтичної ідеології, що змальовувала козацьку Україну в образі богообраного краю, де «усі вільні й рівні», тобто ніхто не має «над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного». Свобода — наріжний камінь цієї картини.
Згадаймо повість «Прогулянка…», чий оповідач сходив ногами і лівий, і правий береги Дніпра — ледь не всю територію, де живуть українці. На правому боці Дніпра він бачив грандіозні руїни панських палаців і замків, а на лівому, там, де була колись Гетьманщина, — силу-силенну козацьких могил.
Про що ж промовляє йому цей історичний пейзаж, озвучений нашими старовинними тужливими піснями? «…Про рабство і свободу. Бідолашні, слабосилі Волинь і Поділля, вони охороняли своїх розпинателів у неприступних замках та розкішних палацах. А моя прекрасна, могутня, свободолюбна Україна туго начиняла і своїм вільним, і ворожим трупом незліченні велетенські кургани. Вона не давала своєї слави на поталу, топтала ворога-деспота ногами і вільна, незаймана помирала. Недаром такі сумні та печальні наші пісні, такі задумливі мої земляки. Їх складала свобода, а співала тяжка одинока неволя».
Словом, свобода для Шевченка — це оспівана нашими старими поетами (від Касіяна Саковича до Григорія Сковороди) «золота вольність» (аurea libertas) як неодмінний складник лицарського ідеалу й найбільше добро, яке тільки може бути в людському житті. А крім того, це свого роду небесна «ліствиця Якова». Людина вільна, адже вона — образ і подоба Божа. Як писав один василіянський богослов XVIII століття: «Господь Бог дав нам свободу волі для того, щоб ми заробляли на небо; наша воля є вільна якраз тому, щоб ми з власної охоти цуралися зла й творили добро, а ще — підпорядковували свою волю волі Божій…»
Та чи може людина покладатись тільки на власні сили? Ні. Навіть Сковорода, який ніколи не наголошував на темі первородного гріха, нерозривно пов’язував «дух свободи» з Христом. Оспівуючи Різдво, він каже: «Обіщан пророками, отчими нароками. / Рішить в посліднії літа печать нового завіта. / Дух свободи внутрь нас родить. / Веселітеся, яко з нами Бог!» А ще раніше Антоній Радивиловський прямо стверджував: «Казав апостол Павло: «Де дух, там свобода», — а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода». І ніби відлунням цієї думки звучать слова «Книг битія українського народу»: «Тільки там свобода, де дух Христов».
Поза сумнівом, Шевченко думав так само. Згадаймо хоча б «Марію», де поет, звертаючись до святого Йосипа Обручника, каже:
«О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідниє раби
І досі мерли би»…
Тим часом коли поет кидав на адресу своїх сучасників сповнені гніву слова:
«Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?»
— він асоціює свободу з ідеалами просвітництва, втіленими в Конституції Сполучених Штатів.
Зрештою, свобода в його уяві може поставати і в образі революції, як її змалював Ежен Делакруа на картині «La Liberté guidant le peuple»[517], створеній за мотивами поезії Барб’є «La curée»[518]. Пам’ятаєте російський переклад цього твору під назвою «Собачий пир», зроблений Володимиром Бенедиктовим? «Свобода — женщина с упругой, мощной грудью, / С загаром на щеке…». Шевченко ретельно переписує весь текст «Здобичі» собі в щоденник. А трохи згодом, уперше побачивши начальницю Нижньогородського інституту шляхетних дівчат Марію Олександрівну Дорохову, він скаже: у цій жінці так багато «простого, незалежного людського почуття, зовнішньої сили, гідності, що я мимоволі порівняв її з образом Свободи Барб’є (в «Собачому бенкеті»)»…
Інша справа, що Свобода-революція, якою вона постає чи вже в Барб’є, чи в Делакруа, чи в пізнішій поезії Тичини «Мадонно моя» — прекрасна, сильна, сексуально зваблива, оголена молода жінка, — може легко перетворитись на ту жахливу інфернальну потвору, що зринає у «Сні» Панаса Мирного: «Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настобурчених брів світили хижим вогнем; усмоктані усередину щоки чорніли жилами; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали». «Хто ти?» — із жахом питає герой. «Свобода», — відповідає потвора. І це символічне перетворення прекрасної чистої Свободи-Богородиці на жахливу потвору свідчить про те, що письменник боїться Апокаліпсису, після якого настане всеосяжна віднова Божого творива, бо шлях до омріяного світлого майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу апокаліптичного характеру.
Чи був цей страх у Шевченка?.. Не знаю. А чи думав поет про те, що свобода накладає на людину особливий тягар відповідальності й обмежень?.. Не знаю.
515 Згадаймо хоч би рилєєвську «Сповідь Наливайка»: «Мне ад — Украйну зреть в неволе, / Ее свободной видеть — рай!..»
516 «Рушійна сила» (лат.).
517 «Свобода, яка веде народ» (франц.). Інша назва: «Свобода на барикадах».
518 «Здобич» (франц.).
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 435-438)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
