Грищенко Іван Филимонович (28.12.1923, с. Покровка, нині Сумського району Сумської обл. – 16.03.1998, Київ) – український дипломат. Батько дипломата Костянтина Грищенка. Мав дипломатичний ранг Радника 1-го класу. Учасник 2-ї світової війни. Вищу освіту здобув у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка (1954). У 1957–80, 1985–86, 1989–92 працював у МЗС УРСР, зокрема 1978–80 – начальник відділу міжнародних економічних організацій. 1962–68 – співробітник Секретаріату ООН (Нью-Йорк); 1972–78 – Постійний представник УРСР при Відділенні ООН та інших міжнародних організацій в Женеві. 1980–85 – начальник відділу планування і співробітництва, начальник Управління міжнародних зв’язків АН УРСР; 1989–92 – 1-й секретар Консульського управління МЗС України.

***
28 грудня 1923 року у селі Покровка Сумського (до адмінреформи 2020 року – Краснопільського) району на Сумщині, у селянській родині Грищенків – Филимона Гнатовича і Марії Тимофіївни – народився хлопчик Іван, якому випала доля стати одним із перших українських кадрових дипломатів нової – повоєнної – доби у другій половині 20 століття.

Іван Грищенко з батьками Филимоном Гнатовичем і Марією Тимофіївною

Бойовий шлях недавнього випускника школи Івана Грищенка почався у липні 1941 року, коли він був мобілізований до лав Червоної Армії Макіївським міськвійськкоматом Сталінської (зараз – Донецької) області. У 1941–1943 рр. Іван Грищенко – курсант Вольського військового авіаційного училища, у 1943–1944 – командир взводу, 1944–1949 рр. – старший авіамеханік.

Війська Першого Білоруського фронту, у складі якого воював 93-й окремий коректувально-розвідувальний авіаполк Івана Грищенка, рухалися на захід… Старший сержант авіамеханік Іван Грищенко брав участь в боях на території Польщі, у битві за Берлін. Війна для старшого сержанта Івана Грищенка закінчилася у Берліні. Фронтовий подвиг Івана Грищенка був відзначений медалями «За отвагу» (05.06.1945), «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.» (09.05.1945), «За освобождение Варшавы» (09.06.1945), «За взятие Берлина» (09.06.1945).

Після закінчення війни Іван Грищенко ще чотири роки служив в авіації. Після звільнення з військової служби 21 червня 1949 року Іван Грищенко вирішив здобути вищу освіту, про яку мріяв ще до війни.

Для здійснення своєї мети колишній фронтовик обрав Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка, а саме – усвідомлено обрав факультет міжнародних відносин, наймолодший в університеті, який відкрився щойно в 1944 році, коли УРСР стала однією із засновниць Організації Об`єднаних Націй. Молодий фронтовик, який пройшов через усю Європу, чудово розумів, що мир не приходить сам по собі, за нього треба боротися і його треба відстоювати. Тому й вирішив здобути фах дипломата – незвичний як для сільського хлопця і такий органічний для вчорашнього фронтовика, який твердо знав, що означає мир для кожної людини і для всього людства.

Отже, у 1949 році Іван Грищенко став студентом столичного університету. Фронтовик Іван Грищенко був не тільки одним з перших у навчанні, але й лідером у комсомольському і громадському житті свого навчального закладу. Під час навчання почалася і трудова біографія Івана Грищенка – як відмінник навчання і активіст отримав дозвіл деканату працювати нічним секретарем Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР (1950–1952). В ті часи, з огляду на те, що в Кремлі працювали допізна, аж поки свого кабінету не покидав Сталін, кожне міністерство впроваджувало постійне нічне секретарювання на випадок нештатної ситуації. Згодом Іван Грищенко змушений був полишити цю роботу, бо його обрали спочатку секретарем комсомольської організації факультету, а на останніх курсах — звільненим секретарем університетського комітету комсомолу, який діяв на правах райкому (1950-1952). То було нелегкою справою – поєднувати навчання на «відмінно» і громадську роботу, яка вимагала повсякчас бути в гущі подій університету…

Іван Грищенко з дружиною Нонною. 1950-і рр.

Іван Грищенко закінчив університет у 1954 році з червоним дипломом. Постало питання про працевлаштування. За традицією, яку ввів повоєнний міністр закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський, в апарат Міністерства не брали випускників міжнародного факультету Київського університету, аж поки ті не набували досвіду якоїсь конкретної роботи в державних, партійних чи громадських органах та установах, не «притиралися до життя»…

Тому наступним етапом його післяуніверситетської роботи стає журналістика – він стає працівником відділу міжнародного життя республіканської газети «Молодь України». Дебютом Івана Грищенка стала публікація «Край сваволі і злиднів». Це була аналітична стаття про трагічні події у Південній Кореї. Отже, 7 липня 1954 року стало для Івана Грищенка своєрідним входженням у професійну журналістику, де він досить швидко посів помітне місце як журналіст-міжнародник. Газетний дебют схвалили на редакційній нараді, згодом його часто відзначали за високий рівень написаних статей, аналітичних оглядів з міжнародної тематики на шпальтах цієї газети. Іван Грищенко став завідувачем міжнародного відділу газети «Молодь України». Праця у редакційному колективі суттєво збагатила не тільки досвід і світогляд Івана Грищенка, але і його професіоналізм як журналіста-публіциста.

Молодого журналіста помітили також в ідеологічному відділі ЦК Компартії України. І невдовзі Іван Грищенко отримав призначення на посаду редактора суспільно-політичних передач Комітету телебачення і радіомовлення при Раді Міністрів УРСР (1957 р.). І хоч телебачення і радіо були для нього справою досить новою, швидко опанував специфікою цих медійних засобів.

Журналістську роботу Іван поєднував з продовженням навчання і початком наукової кар’єри: у 1954–1957 рр. він – аспірант кафедри історії КПРС історичного факультету Київського університету. Наука завжди приваблювала Івана Грищенка. Він серйозно планував захистити дисертацію, займатися вивченням політичних систем повоєнної Європи… Але тут трапилося те, про що він навіть трохи призабув. Його запросили до Міністерства закордонних справ УРСР і запропонували повернутися до здобутої в університеті професії. Зваживши всі «за» і «проти», Іван Грищенко обрав роботу кадрового дипломата…

У 1957–1962 рр. молодий дипломат Іван Грищенко працює в апараті МЗС УРСР. Посаду другого (невдовзі першого) секретаря відділу міжнародних організацій Міністерства закордонних справ УРСР, яку запропонував йому керівник зовнішнього відомства республіки Лука Хомич Паламарчук, вимагала зосередженості, пунктуальності, аналітичного мислення. Івана Грищенка почали залучати як дипломата-експерта в делегації міжнародних конференцій. З деяких питань навіть доручали виступати з високих міжнародних трибун. Було приємно дивитися як красивий молодий український дипломат вільно проголошує доповідь англійською мовою… Значно пожвавило українську радянську дипломатію й те, що УРСР стає в 1954 році членом Міжнародної Організації Праці та членом ЮНЕСКО, а у 1956 році ввійшла до Європейської Економічної комісії, а ще через кілька місяців до МАГАТЕ (1957).

Саме тоді міністр закордонних справ УРСР Л.Х. Паламарчук підписує від імені уряду три важливі конвенції — про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море та про континентальний шельф (1958). Україна, кажучи дипломатичною термінологією, стає суб’єктом світового співтовариства, хоч, зрозуміло, під контролем союзного МЗС. Значною подією для української дипломатії стає візит до Києва Генерального секретаря ООН Д. Хамершельда. Івану Грищенку випало бути причетним до організації його перебування у столиці України — був у групі співробітників, які готували безліч документів до переговорів керівництва республіки із цим видатним світовим політиком.

Почалися будні молодого дипломата — відрядження, звіти, аналітичні листи, знову відрядження… Другий, перший секретар відділу міжнародних організацій МЗС України. А у 1962 році отримує призначення на роботу в Бюро операцій технічної допомоги при Секретаріаті ООН, де пропрацював майже шість років (1962-1968 рр.). Він займався підбором кадрів та вивченням умов надання технічної допомоги для постколоніальних країн, які обрали шлях розвитку. Саме йому, як чільному працівнику міжнародної організації та українському дипломату, випало розробляти економічні і політичні рішення щодо подолання наслідків колоніальної епохи. Зробив він на цій ділянці чимало.

Представники Української РСР С. Кирилова та І. Грищенко (за спиною) в 3-му Комітеті Генеральної Асамблеї ООН, Нью-Йорк, жовтень, 1962

Після кількарічного перебування у довгостроковому закордонному відрядженні, дипломат повернувся на рідну землю, адже в дипломатичній службі – в інтересах ефективного використання фахового потенціалу працівників – неухильно дотримуються принципу кадрової ротації. Колектив Міністерства закордонних справ УРСР, з якого дипломат кілька років тому був відряджений до Нью-Йорка, зустрів Івана Грищенка привітно. Цього разу йому була доручена ділянка роботи спочатку на посаді першого секретаря відділу міжнародних організацій (1968–1971 рр.), а згодом начальника консульського відділу (1971–1972 рр.).

У 1972 році у Києві за ініціативою МЗС УРСР була створена українська служба з обслуговування іноземних представництв, яка в перші роки свого становлення мала назву — Управління з обслуговування консульського корпусу виконкому Київської міської Ради народних депутатів. Варто зазначити, що до витоків цієї служби мав дотичність і тепер вже досвідчений дипломат Іван Филимонович Грищенко – на той час один з чільних працівників МЗС УРСР, якому випало продовжити розбудову консульської служби, дуже важливої ділянки в роботі українського зовнішньополітичного відомства, яке хоч і поволі, але наполегливо спрямовувало свою дипломатичну діяльність на окреслення України як суб’єкта світового міжнародного процесу. Правда, займався цими проблемами Іван Грищенко недовго. За ініціативою міністра закордонних справ Георгія Шевеля та заступника міністра Володимира Мартиненка його було рекомендовано на дипломатичну роботу до Женеви.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 130 від 18 березня 1972 р. Грищенка Івана Филимоновича було призначено Постійним представником Української РСР при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві.

70-ті роки ХХ століття. Женева

Отже, з 1972 по 1978 рік Іван Грищенко – Постійний представник УРСР при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві і одночасно — радник представництва СРСР у Женеві.

Почався женевський період діяльності українського дипломата… Постпред — звучить гучно і гордо, але насправді на перших порах все постпредство складалося із нього одного. Приєднався один-єдиний помічник — Михайло Дашкевич, який згодом, уже в часи незалежності, став першим Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії. За великим рахунком, все починав сам — як свого часу, повернувшись із війни, сам будував собі дім на околиці зруйнованого Києва. Налагоджував контакти, привчав іноземців до звучання цього незвичного слова — «Україна». Сам собі і постпред, і перекладач, і кухар, і водій. До речі, автомобіль навчився водити тільки у 47 років, перед самим відрядженням. Потім часто із посмішкою розповідав, як здивовані місцеві мешканці оточували небачену до тих пір дивину — стару радянську «Волгу», якою пересувався Женевою український дипломат.

Початок роботи дипломата Івана Грищенка на цій посаді збігся в часі з надважливою подією в житті Європи: у Женеві тоді наближався до успішного завершення другий етап роботи Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Завершувалося відпрацювання заключних документів, у яких мали визначатися основоположні принципи загальноєвропейської безпеки і розвитку співробітництва між державами континенту. Ці документи було намічено розглянути на заключному етапі Наради в Хельсінкі, де мали зібратися глави держав і урядів 35 країн — учасниць найбільш представницького форуму в європейській історії.

І саме Женевське відділення Представництва УРСР при штаб-квартирі ООН, очолюване Іваном Грищенком, було активно залучене до підготовчого процесу Наради, кулуарних дипломатичних переговорів. Звісно, це лише один з багатьох епізодів роботи Постпреда Івана Грищенка Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві…

Ось як згадував женевський період Постпреда Івана Грищенка український дипломат Олександр Сліпченко:

«Іван Филимонович Грищенко, з яким я познайомився уже в Женеві, коли працював у Міжнародній організації праці, а він був Постійним представником України при Відділені ООН та інших, розміщених тут численних міжнародних організаціях. Рівно через чверть століття я сам посів цю посаду, і можу добре судити-рядити наскільки непроста ця робота. Навіть не з точки зору самого, так би мовити, представництва.

Туди на чолі наших делегацій приїздило чимало досить високого рангу начальників, в основному не задля міжнародної роботи, а щоб дещо розслабитися. Поїздка на будь-яку сесію сприймалася ними як своєрідне заохочення за доблесну працю вдома — і вимоги були відповідні. Перебуваючи на досить пташиних правах радника союзного Постпредства (окреме українське представництво було лише для «зовнішнього користування»), Іван Филимонович умудрявся і гостей не ображати, не втрачаючи при цьому людської гідності, і роботу виконувати. При цьому і з москвичами знаходити спільну мову, що так було важливо.

Особливо запам’яталося, що при виникненні будь-якої проблеми, інколи досить серйозної з точки зору можливих наслідків для твоєї біографії, він, нерідко не знаючи усіх деталей, незмінно шукав такий варіант-вирішення, який був би сприятливий для колеги».

Після повернення із Женеви у 1978 році Іван Грищенко активно включився у життя зовнішньополітичного відомства, працював начальником відділу міжнародних економічних організацій МЗС УРСР, був затверджений також членом Колегії Міністерства закордонних справ УРСР (1978–1980).

Але невдовзі Івана Грищенка чекав ще один поворот у його фаховій дипломатичній кар’єрі… Як зазначалося вище, після закінчення університету в середині 1950-х у Івана Грищенка був намір зайнятися наукою, коли його було запрошено до аспірантури історичного факультету КДУ. Але після закінчення аспірантури у 1957 році він отримав запрошення на роботу кадровим дипломатом, що і визначило його подальшу долю на наступні майже чверть століття.

І ось у 1980 році він переступив поріг найвищої в Україні наукової установи — Президії Академії наук УРСР. У 1980–1985 рр. дипломат Іван Грищенко – заступник начальника Управління міжнародних зв’язків АН УРСР. Нове призначення сталося не стільки з власної ініціативи, хоч, працюючи в міністерстві, не раз надавав допомогу Президії в окремих міжнародних діях. Академічне керівництво звернулося саме до нього, бо на той час вкрай були необхідні його знання та розуміння наукових міжнародних контактів установ АН УРСР, які хоч і в не зовсім сприятливий час і гарних умовах, але розвивалися, набирали поширення.

Його дипломатичний досвід знадобився відразу ж, коли керівництво Академії наук зібрало директорів наукових закладів на нараду з питань підвищення ефективності закордонних відряджень. Аналітичність, як складова професійної діяльності дипломата, знадобилася і на новій посаді. Особливо його здібності стали у пригоді при проведенні міжнародних наукових форумів, де брали участь учені країн Ради Економічної Взаємодопомоги, зокрема з проблематики зварювання, порошкової металургії, у здійсненні багаторічних міжнародних проектів.

Немало зусиль Іван Филимонович доклав на цій посаді для удосконалення зарубіжного наукового співробітництва, а також розширення позицій науково-технічної співпраці на договірній основі. За його ініціативи створено методично-довідковий підрозділ для тих, хто збирається у зарубіжне відрядження, де можна отримати корисну інформацію як із мовної підготовки, так і етикету. В тому, що за роки роботи у АН УРСР значно розширилася мережа наукових досліджень з українськими вченими, зріс їх авторитет на світовій арені, є велика частка його сумлінної і творчої праці.

В роки перед пенсією Іван Грищенко повернувся в центральний апарат міністерства (1989-1992). Працював 1-м секретарем Консульського управління МЗС України аж до 1992 року, коли в МЗС України прийшов його син Костянтин Іванович Грищенко – на той час вже сформований і досвідчений дипломат, який виявив бажання пов’язати свою подальшу кар’єру із суверенною і незалежною державою Україною, де він народився, де пройшло його дитинство, звідки він вирушив до Московського інституту міжнародних відносин, щоб з часом продовжити батькову справу.

На той час Костянтин Грищенко уже встиг попрацювати п’ять років у Секретаріаті ООН, чотири роки у Консульському управлінні МЗС СРСР і ще п’ять років у Генеральному консульстві СРСР в канадському місті Монреалі, а перед переїздом до Києва — першим секретарем Управління з питань озброєння та роззброєння МЗС СРСР.

Іван Грищенко був людиною високих моральних переконань. Працюючи в апараті закордонного відомства України, він одразу, того ж дня, коли його син отримав високе призначення, подав заяву на звільнення, хоча такої необхідності й не було… «Не схвалюю сімейності» — заявив він тоді. Іван Филимонович мав всі підстави пишатися успіхами свого сина, спостерігаючи за початком його стрімкої дипломатичної кар’єри у новій, незалежній Україні.

На жаль, Івану Филимоновичу не судилося побачити вершини розквіту фахової кар’єри свого сина – гідного продовжувача династії дипломатів Грищенків. Адже діяльність Костянтина Івановича Грищенка в МЗС України була вагомою і плідною – працював Надзвичайним і Повноважним Послом України у Бельгії, США, Росії і першим заступником секретаря Національної ради безпеки України, очолював місію України при НАТО, був одним із засновників Женевського Центру політики в галузі безпеки, двічі – з вересня 2003 по лютий 2005 року і з березня 2010 по грудень 2012 року – був міністром закордонних справ, у 2012-2014 рр. — віце-прем’єр-міністр України.

Помер Іван Грищенко 16 березня 1998 року — у тому самому будинку, який свого часу збудував власними руками. Фронтовик, дипломат, інтелігент, пристрасний шахіст, людина веселої та щирої вдачі, він прожив яскраве та пам’ятне життя — справді видатний представник справді великого покоління.

Довгий бойовий і державницький шлях Івана Грищенка відзначений 15-ма державними нагородами, зокрема за участь у Великій Вітчизняній війні медалями «За відвагу» (1945), «За оборону Кавказу» (1944), «За визволення Варшави» (1944), «За взяття Берліна» (1945) та ін., нагородами за успіхи у трудовій діяльності, Почесною грамотою Президії ВР УРСР.

Для «Краснопілля Інфо» біографічну довідку підготував С.Онопрієнко

Використані джерела:

https://esu.com.ua/search_articles.php?id=31868
Грищенко Іван Филимонович

https://gdip.com.ua/files/file/Diplomatic%20Ukraine/Library_UD/Vypusk_2_Postpred%20Gryshchenko.pdf
Анатолій Денисенко, Василь Туркевич. Постпред України Іван Грищенко: Біографічне есе. Науково-художнє видання. Серія «Бібліотека щорічника «Україна дипломатична». — К.: Видання Інформаційно-видавничого центру «Планета», 2011. — 94 с.

https://pamyat-naroda.ru/heroes/person-hero92111111/
Грищенко Иван Филимонович
Дата рождения 28.12.1923

http://podvignaroda.ru/?#id=1264543780&tab=navDetailManCard
Грищенко Иван Филимонович 1923г.р.