Історик літератури Агапій Шамрай: текст, твір та оточення (ч.2)

ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ АГАПІЙ ШАМРАЙ: ТЕКСТ, ТВІР ТА ОТОЧЕННЯ

(продовження)

***
Розглядаючи бурхливий розвиток української літератури 1920-х, на якому відобразились різновекторні культурні орієнтири, порушує Шамрай і питання літературної дискусії та низького рівня творів, «заштампованості» текстів (можливо, таку концепцію «штампів» у літературному процесі варто порівнювати з теорією «автоматизації прийому» В. Шкловського) та феномену масової літератури, письменника-аматора, який узявся за перо (за О. Білецьким):

Масовий письменник, напівжурналіст, загативши своєю продукцією книжковий ринок, не спромігся, проте, на щось нове й оригінальне, не маючи відповідної літературної підготовки. Штамп, утерті літературні засоби, взяті в поезії Тичини й Сосюри, а в прозі — в Хвильового, зробилися за короткий час остільки набридлими, антихудожніми й нецікавими, що мали деяку рацію побоювання учасників Київського диспуту, що українська література зайшла в тісний кут. Те, що було новим і цікавим у Сосюри й Хвильового, — у численних їхніх епігонів скидалось виразно на халтуру, на графоманію. <…> Виступи Хвильового, поза їхньою аргументацією (з якою можна й не погоджуватися), справили ту історичну ролю, що яскраво показали на небезпечність шаблону й літературної неоригінальности [65, 155]*.

Як видно з наведених у статті матеріалів, А. Шамрай не раз згадував київський диспут про шляхи розвитку сучасної української літератури, що відбувся 24 травня 1925 р. у великій залі Всенародної бібліотеки ВУАН (бульв. Шевченка, 14)**.

* У контексті літературної дискусії А. Шамрай також розглядав тему якісної теоретичної підготовки студентів-філологів. Зокрема, у статті «Дещо про поетику й методологію літератури в програмах факпрофосу ІНО» (1927) обговорюється проблема семінарів підвищеного типу. Згадуючи виступи М. Хвильового та київський диспут 1925 р., який зацікавлював «всіх тих, хто хоч зрідка перегортав сторінки українських часописів» [50, 79], учений зазначав: «Література в наші дні не є просто приємною насолодою, що рівняється до “сладкого лимонаду”, а тим свіжим вітром (образ нашого поета), що будить громаду до нових змагань» [50, 79], цим зумовлена необхідність уводити в ІНО курси «теорії та методології літератури» [50, 79]. Якщо образ «свіжого вітру» — імовірна алюзія на збірку П. Тичини «Вітер з України» (1924), то ситуація зі «сладким лимонадом» складніша. Спокусливо пов’язати його з текстом М. Йогансена «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» (главка «Поезія і лимонад»; 1928), проте стаття Шамрая з’явилася на рік раніше, 1927 р. Помилкове цитування Г. Державіна («сладкий», а не «вкусный лимонад») можна пояснити відсилкою на трактат В. Брюсова «Ключи тайн» (1903) [9, 4]. Отже, інтерпретаційна рамка для «сладкого лимонаду» А. Шамрая така: мистецтво — це розвага («лимонад») чи корисне явище суспільного життя? З найближчого за хронологією контексту про мистецтво як лимонад згадано статтю В. Поліщука «Як дивитися на мистецтво» («Гроно», 1920) [37, 227—228]; у ХІХ ст. важлива стаття В. Бєлінського «Речь о критике» (1842).

** Важко сказати, чи був А. Шамрай, у той час викладач ХІНО, на диспуті, проте деякі збіги між тезами його статей та неокласиків очевидні. Ідеться про те, що стилістичні засоби ритмічної прози М. Хвильового стали в його епігонів штампами (М. Зеров) [69, 27]; про вивчення сучасного читача (П. Филипович [69, 51]); а ідея про суспільну вагу мистецтва перегукується з думками М. Могилянського, який в аргументації спирається на статтю А. Луначарського «Об искусстве и революции» (1906) [31], дослівно її цитуючи: «Нет, искусство полезно, полезно потому же, почему полезны и другие полезные вещи: оно удовлетворяет запросам человека, оно смягчает его жажду, оно несет с собою наслаждение. Какой еще полезности вам нужно?» [69, 46].

Підручник А. Шамрая не залишився ані просто навчальним посібником, ані академічним твором, він став фактом літературного життя. Цьому сприяли цікаві та оригінальні оцінки сучасного літературного процесу. Про книжку писали «Нова генерація» [13], «Вапліте» [39], «Життя й революція» [43], «Плуг» [68], «Гарт» [27]. Підручник розлетівся на цитати, про що свідчать численні згадки в критичних статтях. Окрім названих вище рецензій, варто зазначити статтю «Спіралі та петлі» Івана Сенченка, де автор в оцінці творчості В. Поліщука спирається й на Шамрая [39, 213]. П. Филипович, характеризуючи ніцшеанство О. Кобилянської, також згадує підручник ученого [43, 105]. А ось О. Шиманський у «Плузі», навпаки, не погоджується з характеристикою творчості В. Сосюри, яка, на думку А. Шамрая, являє «епічну щирість, щось від колишніх козацьких кобзарів» [68, 57]*.

Максим Тадейович Рильський (1895 – 1964). Фото 1928 року.

Запропонована в підручнику періодизація сучасної української літератури (підрозділи «Футуристи й символісти», «Пролетарські поети», «Неокласики», «Післяжовтнева проза») свідчить про пильну увагу вченого саме до неокласиків:

Творчість їхня заслуговує на увагу, поза всім іншим, і через те, що одного з цих поетів — Максима Рильського, не зважаючи на його формальний «консерватизм» (з чим можна і не погоджуватися), визнається… за одного з найвидатніших поетів сучасности [65, 184].

А. Шамрай не просто високо ставить творчість неокласиків, насамперед М. Рильського та М. Зерова, але вважає їхній доробок зразком для наслідування: «…формально закінченість його [Рильського. — О. П.] віршів, так само як і другого поета М. Зерова, талановитого перекладача латинської поезії (“Антологія” 1920, “Камена” 1924), — є за взірець для всіх молодих поетів, саме своєю прекрасною мовою» [65, 186]**.

* Ще 1924 р. з’явилась рецензія Шамрая на поему В. Сосюри «Залізниця»; це інший ніж у «Підручнику» текст, збігається лише один приклад як зразок поетичної майстерності автора: «хвиля хвилею невпинно…» («Віра») [48, 4].

** Надалі в «Харківській школі романтиків» А. Шамрай, реконструюючи зародження жанру сонета в українській літературі початку ХІХ ст., знову згадує про М. Зерова: «І тільки тепер сонет доходить своєї довершености формальної в роботі наших неоклясиків, під впливом французьких символістів і парнасців, і серед них автора найдовершеніших формально типів сонету Жозе Ередіа. Яку еволюцію пройшов сонет на українському ґрунті від Шпигоцького до наших днів, свідчать хоча б сонети з Ередіа в книжці М. Зерова “Камена”» [47, 82]. Далі А. Шамрай цитує вірш «Ви, сині льодовиці, гранітні верховини…» («Горам божественним»).

Геть протилежно оцінює А. Шамрай футуризм: зазначаючи відкриття цієї літературної течії в минулому («принцип деструкції — руйнування старих форм», нова лексика та символіка тощо), учений, по суті, вважає футуризм середини 1920-х років анахронізмом: «Заглушена новими, свіжішими, а головне — органічнішими талантами, творчість Семенка, проте, зберігає своє значення як початок певного етапу української літератури» [65, 160].

Закономірно, що найяскравішим виступом проти підручника А. Шамрая стала стаття Дм. Голубенка (колективний псевдонім авторів «Нової генерації»). Цей провокаційний жест миттєво перетворився на факт літературного життя. Що ж обурило Дм. Голубенка? На його думку, автор «пише некролог проводиреві українських футуристів» [13, 246].

Дуже негативно сприймали спробу вченого вказати на вплив Ігоря Сєверяніна на М. Семенка. Цікаво, що автори футуристичного журналу захищали не верлібр, а 4- та 6-стоповий ямб [13, 241]. У полеміці Дм. Голубенко використовує різноманітні аргументи (від звинувачення Шамрая в некомпетентності до кон’юнктурності та співпраці з цензурою — Методкомом*). У чомусь Дм. Голубенко мав рацію: М. Бажана 1927 р. дійсно важко назвати «автором, що пробує тепер свої сили в прозі» [64, 190], але в другому виданні ця прикра помилка була виправлена; про це автори «Нової генерації» або не знали, або не захотіли згадати. Не занурюючись у деталі полеміки, можна погодитися із Шамраєм, що рецензію було написано передусім на захист футуризму [57, 287], однак не зовсім зрозуміло, чому реакція «Нової генерації» була такою запізнілою [57, 285]. Імовірно, пояснити це може поява 1928 р. біобібліографічного двотомника «Десять років української літератури» А. Лейтеса та М. Яшека**, у якому творчість М. Семенка проінтерпретовано лише однією цитатою — з підручника А. Шамрая***.

* Державний науково-методичний комітет НКО УСРР — цензурний орган. Усі підручники мали отримати візу цієї установи.

** Цілком можливо, що у вересні футуристи могли ознайомитися із цим виданням. У серпневому випуску «Червоного шляху» (1928) читаємо: «Видавнича хроніка. Десять років української літератури. Закінчується друком і незабаром вийдуть у світ за планом Інституту Шевченкознавства перші два томи цінної праці М. (sic!) Лейтеса та М. Яшека (1917—1927)…» [11, 178]; у грудневому номері «Плуга» (1928 р.) повідомлялось, що збірники вже вийшли [16, 77].

*** Підручник Шамрая широко цитується в біобібліографічному двотомнику А. Лейтеса, М. Яшека: у літературно-критичній оцінці вченого подано творчість С. Васильченка [30, 48], Я. Качури [30, 206], Петра Панча [30, 360], М. Рильського [30, 409], Михайля (Михайла) Семенка [30, 432], Я. Савченка [30, 420—421], О. Слісаренка [30, 447]. Текст цитується з купюрами (часто випускаються приклади або назви творів), ці пропуски не зазначені, але вони не змінюють тези автора. Трапляються мінімальні стилістичні правки: «російські футуристи» замінено на «руські футуристи» або «в цілому» — на «загалом», «темпу» — на «темпові». Здебільшого цитується текст підручника «Українська література» (1927), проте в статті про С. Васильченка використана окрема стаття Шамрая [63].

Отже, оцінка вченого була не просто його індивідуальною позицією; впливовий інтерпретатор став між футуристом і широкою українською аудиторією. Стаття Дм. Голубенка ще рік залишалась фактом літературного життя, і не лише тому що відбулась публічна епістолярна полеміка Дм. Голубенка з А. Шамраєм [14; 57]. Слова «халтура», «кон’юнктура» прозвучали й перетворилися у вірші Олекси Влизька «Охороняється законом на Потсдамерштрасе» (1929) на риму «Шамрай — шахрай», уособлюючи щось фальшиве; так літературознавець став персонажем українського письменства 20-х. Твір Ол. Влизька присвячений боксерові Прімо Карнера* та поєдинкам за домовленостями:

Публіка
всюди
на світі
однакова, —
вірить
і чесним
і шахраям
(найкращий приклад
«сбоїна макова»**
або підручник
Шамрая)… [12, 7].

* Прімо Карнера (1906—1967) — італійський боксер у суперважкій вазі, у 1928—1929 рр. гастролював Європою, але частина його перемог була за домовленостями.
** Можливо, назва макухи «сбоина макова» — алюзія на поезію Некрасова «Дядюшка Яков»: старий «офеня (коробейник)» дає дівчинці-сироті книжку з малюнками, а не пряники (переосмислення євангельського мотиву: «замість хліба подати камінь») [34, 95—98].

Однак провідною темою для вченого в 1920-ті роки залишалась українська література ХІХ ст., насамперед творчість Г. Квітки. Текст випускної тези «До тексту творів Г. Квітки», захищеної 1924 р. на засіданні науково-дослідної кафедри історії України [1], мені невідомий, проте її зміст можна реконструювати із двох статей майже з аналогічними назвами, опублікованими 1924-го й 1926-го року, які дають підстави твердити, що А. Шамрай захищав роботу з текстології*. У статті 1924 р. «До тексту Квітчиних творів» він порушує питання варіативності творів письменника та втручання редакторів у публікації Квітки. На його думку, «історія тексту» — це перша ланка в аналізі доробку будь-якого автора: «перевірка письменницьких документів» для встановлення «тексту, вільного від сторонніх наростів, тексту “канонічного” є першим кроком в дослідчій роботі». «В цьому відношенні справа з творами Квітки стоїть дуже зле, установлення оригінальности текстів його творів — проблема надзвичайно складна», — пояснює Шамрай [51, 247].

Також одним із важливих завдань учений уважав пошук раніше невідомих творів письменника: спираючись на власні дослідження, він заявляв, що не надруковано «щось над 50 творів» автора [51, 248]. Проте в статті А. Шамрая йдеться не лише про «очищення» тексту, а й про те, що варіанти твору стають «дорогоцінними матеріалами, показуючи шлях, яким ішла творча думка письменника» [51, 248]**. Наголошено й на тому, «що вивчати об’єктивно письменника можна лише в динаміці»; цей процесуальний аспект текстології, імовірно, походить у концепції Шамрая з його потебніанської школи.

* Я не наважуюся наполягати, що розвідка А. Шамрая — перша спроба текстологічного аналізу творів Г. Квітки (але вона точно була однією з перших), проте не можу погодитися із С. Захаркіним у тому, що «Айзенштоку належить перша в українському літературознавстві спроба текстологічного аналізу автографів… “Щирої любови” (І. Айзеншток. Замітки про Г. Ф. Квітку // Н[аше] м[инуле]. — 1918. — Ч. 2. — С. 40—44)» [3, 74]. Ця публікація, як показали С. Зубков і Д. Чалий, була вторинною: «Поряд з тим необхідно внести уточнення в питання про другий варіант закінчення повісті “Щира любов”. І. Я. Айзеншток зауважує: “Другий варіант був опублікований значно пізніше автором цієї рецензії… і потім використаний у виданнях творів Квітки…” Тут рецензент припустився прикрої і незрозумілої помилки, бо вперше другий варіант був опублікований все ж у виданні Потебні 1887 р. (наведений після закінчення повісті під заголовком “Другое окончание повести «Щыра любов»”). В цьому легко переконатися, розгорнувши 300-ту стор. ІІ тома видання “Сочинения Григория Федоровича Квитки. Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основъяненком под ред. А. А. Потебни”, Харьков, 1887. Не зрозуміло, чому стільки років (з 1918 р.) І. Я. Айзеншток наполягає на цьому помилковому твердженні» [21, 106].

** «Другим, не менш важливим моментом в дослідах над текстами є установлення часу їх написання» [51, 248].

Друга розвідка («До тексту творів Гр. Квітки») надрукована 1926 р.*, але написана 1924 р. (за підписом до статті). Майже вся присвячена питанню текстології, а саме тому, як, аналізуючи різні варіанти текстів, перейти до виявлення особливостей авторської стилістики. Спершу Шамрай розмірковує, чим розуміння тексту відрізняється в історії літератури («текст як людський документ, як свідоцтво певної індивідуальности, яку треба зрозуміти» [52, 209]) та історії («розглядаючи старі пам’ятки… доводиться вияснювати зміст її [пам’ятки. — О. П.] як зафіксований факт із тої чи іншої царини життя певної доби» [52, 209]). Така диференціація дає йому змогу зробити висновок про те, що в літературному документі кожне закреслення чи поправка, навіть помилки є важливими фактами, що з’являються іноді ключем до розкриття процесу художньої творчости, до цікавої еволюції в стилі, тоді як історикові найважливіше з’ясувати темні місця пам’ятки, вживши низку спеціальних прийомів, щоб розшифрувати їх [52, 209].

* На рік раніше з’явилась стаття А. Шамрая «Два невідомі твори Г. Квітки-Основ’яненка» (Україна. 1925. Кн. 5), у якій опубліковано уривки незакінчених творів письменника.

Шамрай, спираючись на книжку Модеста Гофмана «Пушкин: Первая глава науки о Пушкине» (Пг., 1922), закликає інтегрувати специфічну текстологічну методологію, зокрема виявлення «канонічного тексту», з вивченням біографії («індивідуальності письменника») та історико-культурного оточення автора. Залишаю без розгляду питання про те, як саме визначав «канонічний текст» А. Шамрай, указуючи, що це «при кожному індивідуальному випадкові — річ дуже складна» [52, 210]. У цих пошуках натомість можемо виявити методологічні орієнтири вченого, тобто як вивчення варіантів твору дає змогу перейти до розуміння стилю:

Слідкуючи на цих матеріалах, як змінювався твір, дослідник ніби входить у лабораторію письменника, відкриваючи іноді надзвичайно цікаві й повчаючі факти щодо індивідуальности письменника й щодо особливостей його поетичної «манери» [52, 211].

У цій статті автор, крім теоретичних питань, концентрується на двох темах: по-перше, подає «критичний розгляд» правок, варіантів кількох текстів; по-друге, розмірковує над редагуванням повістей Г. Квітки П. Кулішем [52, 211] як «інтересним прикладом редакторської сваволі» [52, 228]. Шамрай доводить, що Куліш, наприклад, «викреслював… ті місця текстів, що компромітували, на його думку, ідеальну вдачу української дівчини, рівночасно з тим старанно опускаючи всі жанрові малюнки більш-менш “вільного характеру”» [52, 228]. Але дослідник оцінює Кулішеву публікацію як таку, що «має історико-літературне значення, писаний документ із історії читача творів Квітки» [52, 228]. Знову залучаючи концепцію О. Білецького про читача, А. Шамрай розглядає редакторську практику П. Куліша як приклад «читателя, берущегося за перо», як посередника між автором і публікою, magister dixit, що «самовільно» поводиться із творами письменника, намагаючись змінити оригінал, щоб донести читачеві свою інтерпретацію «із претензією “вияснити” значіння певного письменника» [52, 228]. Ці статті справді можна розглядати як перший розділ до вивчення Квітки, адже тут (на рівні текстологічного аналізу) порушено проблеми, які потім Шамрай неодноразово обговорюватиме: стильова відмінність текстів Квітки російською і українською мовами, образ жінки, який вплинув на українську літературу ХІХ ст., проблеми реалізму та сентименталізму, проблема «ритмічності» прози тощо.

***

(закінчення буде)

ЛІТЕРАТУРА
1. А. Ш. Літературна секція катедри історії української культури за 1924-25 рік // Культура і побут. 1925 (23 квіт.). № 16. С. 1.
2. А. Ш. Секція літературно-етнографічна катедри історії України // Червоний шлях. 1924. № 1/2. С. 219—220.
3. Айзеншток І. Автобіографія. Вибрані листи (1910-і — 1920-і роки) / Упор., підгот. текстів та коментарі С. Захаркіна. Київ: Критика, 2003. 216 с.
4. Айзеншток І. [Рец. на:] Г. Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори / Редакція і вступна стаття А. Шамрая, т. I. Книгоспілка («Літературна бібліотека»), 1928. LXII+256 стор. // Критика. 1928. № 6 (липень). С. 143—145.
5. Айзеншток І. На шляху до наукового видання творів Г. Ф. Квітки // Радянське літературознавство. 1958. № 6. С. 70—79.
6. Бабак Г. Рецепция русского формализма в украинской культуре в межвоенный период (1921—1939) / Univerzita Karlova. Filozofická fakulta. Ústav východoevropských studii / Filologie-Slovanské literatury. Praha, 2020. 282 с.
7. Білецький О. І. Об одной из очередных задач историко-литературной науки (изучение истории читателя) // Білецький О. І. Зібрання праць: У 5 т. Т. 3: Українська радянська література. Теорія літератури. Київ: Наукова думка, 1966. С. 255—273.
8. Богдашина О. М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. академіка Д. І. Багалія (1921—1934 рр.). Харків, 1994. 195 с.
9. Брюсов В. Ключи тайн // Весы. 1904. № 1. С. 3—21.
10. В. М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко (до 85-ти річчя з дня його смерти) // Всесвіт. 1928. № 36 (2 верес.). С. 8—10.
11. Видавнича хроніка // Червоний шлях. 1928. № 8. С. 178—181.
12. Влизько О. Охороняється законом на Потсдамерштрасе // Всесвіт. 1929. № 27 (14 лип.). С. 7.
13. Голубенко Дм. Історик літератури Шамрай // Нова генерація. 1928. № 10. С. 238—249.
14. Голубенко Дм. [Лист-відповідь А. Шамраю з приводу полеміки в «Новій генерації»] // Червоний шлях. 1929. № 1. С. 291—292.
15. Горбач О. Шамраєва «Українська література» (1928) // Шамрай А. Українська література. Стислий огляд. Харків, 1928; Кравців Б. Українське літературознавство 1917—1937 / З післясловом Олекси Горбача. Мюнхен: Український вільний університет, 1989. (Українське літературознавство. Вип. 3). С. 229—233.
16. Десять років української літератури // Плуг. 1928. № 12. С. 77.
17. Зеров М. [виписки: «Аг. Шамрай»] // Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 115. 4 арк.
18. [Зеров М.]. Відгук про А. П. Шамрая як дослідника української літератури Миколи Зерова (з сімейного архіву М. А. Шамрай) // А. П. Шамрай. Матеріали наук. конф., присвяченої 100-річчю від часу народження видатного вченого-літературознавця і педагога / Упор. П. П. Охріменко; Сумський державний педагогічний університет. Суми,
1996. С. 34.
19. Зеров М. Квітка й пізніша українська проза (з нагоди 150-х роковин народження) // Життя й революція. 1928. № 12. С. 105—113.
20. Зеров М. К. Українське письменство ХІХ ст. // Зеров М. К. Твори: У 2 т. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. Київ: Дніпро, 1990. С. 4—245.
21. Зубков С., Чалий Д. Текстологічні принципи видання творів Г. Ф. Квітки // Радянське літературознавство. 1959. № 1. С. 101—107.
22. Капустянський Ів. [Рец. на:] А. Шамрай. Українська література. Стислий огляд. Державний науков.-метод. комітет НКО УСРР по секції політосвіти дозволив до вжитку, як допомічну книжку, для ВРШ та на курсах українознавства. Укрлікнеп при УПО НКО УСРР. Бібліотека українознавства. Кооп. вид. «Рух», Х., 1927, т. 5000, 212 стор. Ц. 1 крб. 45 коп. // Плужанин. 1927. № 7 (11). Липень. С. 70—71.
23. Квітка-Основ’яненко: збірник на 150-річчя народження 1778—1928 / Інститут Тараса Шевченка. Харків: Український робітник, [1929]. 239 с.
24. Квітка-Основ’яненко Гр. Твори / Ред., вступ. статті і прим. І. Айзенштока. Т. І: Українські повісті. [Харків], 1929. 517 с.
25. Квітка-Основ’яненко Гр. Твори / Ред., вступ. статті і прим. І. Айзенштока. Т. ІІ: Українські повісті. [Харків], 1929. 418 с.
26. Копержинський К. Українське наукове літературознавство за останні 10 років // Студії з історії України Науково-дослідчої кафедри історії України в Київі. Т. 2. ДВУ, 1929. С. XXI—LII.
27. Коряк В. Хвильовистий соціологічний еквівалент (Лист темної людини) // Гарт. 1927. № 1 (квітень-травень). С. 74—103.
28. Костик Є. Діяльність кооперативно-приватних видавництв в умовах радянської цензури 1920-х рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2004. Вип. 11. С. 274—292.
29. Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917—1937 рр. // Шамрай А. Українська література. Стислий огляд. Харків, 1928; Кравців Б. Українське літературознавство 1917—1937 / З післясловом Олекси Горбача. Мюнхен: Український вільний університет, 1989. (Українське літературознавство. Вип. 3). С. 217—308.
30. Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917—1927). Т. 1. Біо-бібліографія / За заг. ред. С. Пилипенка; Ін-т Тараса Шевченка. [Б. м.]: ДВУ, 1928. 673 с.
31. Луначарский А. Об искусстве и революции. URL: https://ruslit.traumlibrary.net/book/lunacharskiy-ss08-07/lunacharskiy-ss08-07.html#s002005
32. Марковський М. [Рец. на:] А. Шамрай. Українська література. Стислий огляд. Укрлікнеп при ІНО НКО УСРР. Бібліотека українознавства. Державне видавництво України. Державний наук.-метод. комітет НКО УСРР по секції політосвіти дозволив до вжитку, як допомічну книжку, для ВРШ та на курсах українознавства. 1927 р. (3-194). Додатки: до розвою літературно-критичної думки на Україні (195-204) і Словничок історико-літературної термінології (205-209). Ціна 1 карб. 45 коп. // Україна. 1927. № 4. С. 184—188.
33. Наукові засідання ВУАН // Пролетарська правда. 1928. 13 листопада. № 263 (2175). С. 4.
34. Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений: В 15 т. Т. 3. Стихотворения. 1866—1877 гг. Ленинград: Наука — Ленинградское отделение, 1982. 512 с.
35. О. В. Науково-дослідча катедра історії України // Червоний шлях. 1923. № 8. С. 270—273.
36. Пашко О. «На шляхах до утворення науки про літературу»: нереалізований видавничий проект 1920-х років // Наукові записки НаУКМА. Літературознавство. 2019. Вип. 2. С. 72—91.
37. Поліщук В. Вибрані твори / Упор. О. Омельчук. Київ: Смолоскип, 2014. 680 с.
38. Самі про себе: автобіографії українських митців 1920-х років / Упор. Р. Мовчан. Київ: Кліо, 2015. 640 с.
39. Сенченко І. Спіралі і петлі // Вапліте. 1927. № 4. С. 202—222.
40. Серед книжних новин // Червоний шлях. 1928. № 4. С. 229—231.
41. 150 років з дня народження Квітки-Основ’яненка // Червоний шлях. 1928. № 11. С. 256.
42. Тарнавський В. [Рец. на:] Г. Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори. Том 1. Редакція і вступна стаття А. Шамрая. «Літературна бібліотека» «Книгоспілки». Київ — Харків, 1928 р. ст. XII+226+XVI. Ц. 1 карб. 50 коп. Тир. 4000; Г. Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори. Том II. 1928 р. см. 200+ХХ. Ц. 90 коп. Тир. 4000 // Життя й революція. 1928.
№ 8. С. 160—162.
43. Филипович П. О. Кобилянська в літературному оточенні // Життя й революція. 1928. № 2. С. 105—120.
44. Фінкель О. Майстерність «Конотопської відьми» (До 150-літнього ювілею Гр. Квітки) // Плуг. 1928. № 11. С. 50—62.
45. Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 166. Оп. 7. Спр. 691 (Вилучення літературних творів, критичних статей, які зроблені Київським Окрлітвидавом; січень-березень, 1927). 214 арк.
46. Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 166. Оп. 12. Спр. 8528 (Шамрай А. Ф. [справа, 1923 (?)]). 6 арк.
47. Шамрай А. Адам Міцкевич і Оп. Шпигоцький // Харківська школа романтиків. У 3 т. Т. 1 / Вступні статті, редакція і примітки А. Шамрая. Харків: ДВУ, 1930. С. 75—83.
48. Шамрай А. [Рец. на:] Володимир Сосюра. «Залізниця». (епопея) — стр. 47. Видавництво «Червоний шлях». 1924. Тир. 3000 пр. // Література. Наука. Мистецтво. 1924. № 20 (25 трав.). С. 4.
49. Шамрай А. [Рец. на:] Гр. Квітка-Основ’яненко. Твори. Т. 1. ДВУ, 1929. Редакція, вступні статті і примітки І. Айзенштока // Плуг. 1929. № 10. С. 69—71.
50. Шамрай А. П. Дещо про поетику й методологію літератури в програмах факпрофосу ІНО // Записки Харківського Інституту народньої освіти. Харків, 1927. Т. II. С. 79—81.
51. Шамрай А. До тексту Квітчиних творів // Червоний шлях. 1924. № 3. С. 247—254.
52. Шамрай А. До тексту творів Гр. Квітки // Науковий збірник Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури. 1926. Ч. 2/3. С. 209—229.
53. Шамрай А. [Рец. на:] І. Котляревський. Енеїда. Передмова І. Айзенштока. ДВОУ. «ЛІМ» 1931, стор. XXXV. 298 // Критика. 1931. № 4 (39). С. 121—125.
54. Шамрай А. Лист А. М. Ніженець [14.03.1945] // Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Ф. 150. Оп. 1. Спр. 7. Арк.1—3.
55. Шамрай А. Лист А. М. Ніженець [після 28 серпня 1949?] // Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Ф. 150. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 7—9 зв.
56. Шамрай А. Лист до М. Зерова від 27 червня 1926 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України. Ф. 35. Спр. 665. 9 арк.
57. Шамрай А. [Лист із приводу полеміки з Д. Голубенком у «Новій генерації», № 10, 1928 р.] // Червоний шлях. 1929. № 1. С. 285—290.
58. Шамрай А. Листи до О. І. Білецького. 25 квітня 1943 — 4 лютого 1952 р. // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 162. Од. зб. 3578. 9 арк.
59. Шамрай А. О. Потебня і методологія історії літератури // Науковий збірник Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури. Харків, 1924. Ч. 1. С. 49—68.
60. Шамрай А. Олекса Стороженко (Критико-біографічний нарис) // Стороженко О. Вибрані твори / Ред і вступ. стаття А. Шамрая. [Харків]: Книгоспілка, [1927]. С. V—XLIV.
61. Шамрай А. П. Степан Васильченко і російська література // Шамрай А. П. Вибрані статті і дослідження. Київ: Художня література, 1963. С. 193—217.
62. Шамрай А. Творчість Коцюбинського в літературному оточенні // Критика. 1928. № 4. С. 57—81.
63. Шамрай А. Творчість С. Васильченка // Червоний шлях. 1926. № 4. С. 178—203.
64. Шамрай А. Українська література. Стислий огляд / Укрлікнеп при УПО НКО УСРР.
Бібліотека українознавства. Харків: Рух, 1927. 212 с.
65. Шамрай А. Українська література. Стислий огляд / Укрлікнеп при УПО НКО УСРРР. Бібліотека українознавства. Вид. 2-ге, випр. Харків: Рух, 1928. 220 с.
66. Шамрай А. «Формальний» метод у літературі // Червоний шлях. 1926. № 7/8. С. 233—266.
67. Шамрай А. Шляхи Квітчиної творчости // Квітка-Основ’яненко Г. Вибрані твори: У 2 т. / Редакція і вступна стаття А. Шамрая. Т. 1. [Київ]: Книгоспілка, 1928. С. V—LXII.
68. Шимановський О. Червона армія в українській літературі // Плуг. 1928. № 2. С. 54—63.
69. Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925 р. Київ, 1925. 82 с.
70. Ювілей Гр. Квітки-Основ’яненка // Плуг. 1928. № 12. С. 76.

Оксана ПАШКО, кандидат філологічних наук
Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Джерело:
Пашко, О. (2021). Історик літератури Агапій Шамрай: текст, твір та оточення. Слово і Час, (5), 75-100.
https://doi.org/10.33608/0236-1477.2021.05.75-100

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.