ЧУЖЕ
Що ми маємо на думці, коли кажемо «чуже»? Нерідне, належне іншому, іноземне, непритаманне, непричетне, далеке, вороже… І ще, і ще, і ще…
«Чуже» — багате за семантикою слово, та в усіх своїх значеннях воно зберігає стрижневий концепт — «інше». «Чуже» — це якась стратегія «іншування», тобто окреслення чи вже власного єства, чи власного простору шляхом прокладання невидимої межі між собою й «іншим».
У Шевченка це слово відіграє дуже важливу роль. Уперше воно зринає вже в ліричному відступі на початку балади «Причинна», де мова заходить про безталанну дівчину-сироту, яка побивається за своїм коханим:
«Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють».
Ось вони — «чужії люди», цей наскрізний образ усієї поезії Шевченка. І хто ж вони? Усі, крім батька, неньки й коханого. Часом ця «територія інтиму» стає ще вужчою, залишаючи «на чужому полі» навіть батька й матір, як у поемі «Катерина»: «Хто спитає, привітає / Без милого в світі? / Батько, мати — чужі люде, / Тяжко з ними жити!» — або в баладі «Тополя»: «Без милого батько, мати — / Як чужії люди». Рідні тут — тільки двоє: він і вона.
Що це? Біблійне: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом»?[707] Варіація на тему промови Аристофана з платонівського «Бенкету» про те, що закохані — андрогін? Алюзія на гоголівську «Ніч перед Різдвом», де Вакула відповідає Оксані: «Що мені до матері? ти в мене мати, і батько, і все, що є дорогого на світі»? Якась романтична візія?..
Ні. Це ремінісценція народної пісні «Вода в морі, риба в воді…»: «Без милого і години / Трудно перебути; / Без милого — отець, мати, / Як чужії люди». Романтизм вступає у свої права аж тоді, коли на твоїй «території інтиму» не залишається геть нікого, крім тебе. Ось тут уже всеосяжна романтична відчуженість від світу годна набувати воістину космічних масштабів, як у поемі «Тризна»: «…Он всем не свой, / И тут и там. Планета наша, / Прекрасный мир наш, рай земной, / Во всех концах ему чужой». Ось тут уже відчуженість від світу сягає тієї межі, коли ти виходиш за грань «людського, надто людського», стаючи або янголом, або демоном. Шевченків герой — янгол. Пам’ятаєте рядки: «Он снова чистый ангел рая, / И на земле он всем чужой»? Чужий усім «янгол раю» — то знов-таки не власне Шевченків образ. То образ, запозичений з репертуару сталих виражальних засобів романтичної поезії. Ось як він звучить, наприклад, у Миколи Язикова: «А ты, мой чистый ангел рая, / Ты примешь, очи потупляя, / Их гармоническую ложь…»[708].
Але така опозиція «чужого» й «рідного» — то тільки один регістр Шевченкового розуміння «чужості». Тим часом таких регістрів у нього декілька. Наприклад, оті самі «чужії люди» можуть означати чи вже якихось приходьків (щоб не сказати — зайд), як у знаменитому зачині поеми «Катерина»: «Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі — чужі люде, / Роблять лихо з вами». Те саме й у містерії «Великий льох»: «Так сміються ж з України / Стороннії люди! / Не смійтеся, чужі люде!»…
І цей образ «чужих людей» тісно пов’язаний у поета з образом «чужої землі». Ось Катерина ладнається в дорогу на Московщину, бере собі жменьку рідної землі й думає, що вже ніколи більше не вернеться додому:
«Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…»
Ілюстрація до поеми “Сон”. Малюнок С.Подерв’янського, 1954 рік.
Поза сумнівом, тут дуже багато автобіографічного. Чужина, про яку весь час говорить Шевченко, живучи в прекрасній «північній Пальмірі», — це антонім до України. Згодом таким антонімом стануть безкраї зауральські степи, азійські пустелі, моря, ріки й гори. Ось, наприклад, початок поеми «Варнак»: «Тиняючи на чужині / Понад Елеком, стрів я діда…». Елек, чи Ілек, — це ліва притока Уралу. І чимось цей Елек нагадує Флегетон або Стікс — річки підземного світу, згадані Шевченком у поезії «Чи не покинуть нам, небого…», написаній незадовго до смерті. Те, що поет протиставляє чужину саме Україні, виразно підкреслює й рима «чужбина :: Украина», яка зринає в ліричному відступі поеми «Слепая»: «Я трепет сердца навсегда / Оледенил в снегах чужбины, / И только звуки Украины / Его тревожат иногда…».
А ось та сама рима (на цей раз алітераційна) в молитві ув’язнених козаків із поеми «Гамалія»: «О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині…». Місце цієї «чужини» може заступати і «чуже сонце», і «чужі боги», і «чужий край», як ось у цих написаних на засланні пронизливих рядках: «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї…». Та
найчастіше поет говорить про «чуже поле». Пригадаймо хоч би тужливу «Думку — Тяжко-важко в світі жити…»: «Шукав долі в чужім полі / Та там і загинув. / Умираючи, дивився, / Де сонечко сяє. / Тяжко-важко умирати / У чужому краю…» — або повчальні рядки з послання «І мертвим, і живим…»: «Розкуйтеся, братайтеся, / У чужому краю / Не шукайте, не питайте / Того, що немає / І на небі, а не тілько / На чужому полі».
«Чуже поле» — образ, навіяний, швидше за все, Біблією. Згадаймо, як Шевченко переклав четвертий вірш 136-го псалма «Како воспоєм піснь Господню на земли чуждей?»: «На чужому полі / Не співають веселої / В далекій неволі». Виходить, що «чуже поле» — то біблійна «чуждая земля». Але чому ж тоді й рідна земля часом стає тобі «чуждою»:
«Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі»?
Навіщо цей божевільний оксиморон? Звідки ця неймовірна туга за Україною своєю, справжньою? І де ж вона, ця обітована земля? Тільки в душі.
—
707 Буття 2: 24.
708 «А ти, мій чистий янгол раю, / Ти приймеш поглядом без краю / Їх гармонійную брехню…» (рос.).
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.567-568)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /
На першій ілюстрації: “Перший арешт Шевченка”. М.Штаєрман, 1930-і роки.
