Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. КАТ

КАТ

Кат — людина, яка живе водночас у двох світах: світла й темряви, космосу й хаосу… «Свій мандат, — писав Роже Каюа, — він отримує від закону, але є його останнім служителем, тим, хто стоїть найближче до темних окраїнних місць, де діють і ховаються люди, котрих він карає. Його уявляють як такого, що раптом зринає зі світу жаху й безладу у світі порядку й закону. Можна сказати, що він перевдягається у вбрання, яким вкриває себе для священнодійства».

Оце катівське «вбрання для священнодійства» Шевченко добре собі уявляв. Принаймні один з героїв повісті «Близнята», опинившись у Татищевій фортеці на Оренбуржжі, одразу ж згадує криваві події, які відбувалися тут колись і які описав Пушкін у повісті «Капитанская дочка». «…Переді мною, — каже він, — немов живий постав грізний Пугач[282] у чорній баранячій шапці й у червоній опанчі, на білому коні. Точнісінько як наш старовинний кат».

Т.Г.Шевченко. Арешт Пугачова. [1841, кінець – 1842, початок. С.-Петербург].

Так чи ні, але кат — це персонаж із потойбіччя звичайного людського світу, а його ремесло, як писав колись Климентій Зиновіїв у поезії «Про катів», — «нечесне». Згадаймо красномовний епізод з повісті «Нещасний». Стара служниця каже панянці Лізі, щоб та виходила заміж неодмінно за благородного чоловіка, а бідолашна Ліза, вмиваючись сльозами, скрикує: «Та я ладна хоч і за ката, тільки б мені вирватись із цього содому…». На це служниця злякано відповідає: «Що ви! Що ви, панянко! Перехрестіться! Такі слова кажете — за ката»…

Звідки цей містичний жах? Усе просто. Сказати «піду заміж за ката» — це майже те саме, що сказати «піду заміж за диявола». Навіть червона опанча робить ката схожим на диявола, а все, до чого він доторкнеться, стає оскверненим. Тож ніхто зі світу людей не може хотіти союзу з катом…

Слід сказати, що образ ката зринає в Шевченка доволі часто. Інколи це образ суто міметичний, як-от у поемі «Москалева криниця», чий головний герой каже: «А я в шинку з п’яницями / Душу пропиваю! / Та й пропив. Запродав душу, / І душу, і тіло, / Тіло катові, а душу!..». А душу, звісно ж, — дияволові… Утім, куди частіше поет надає йому символічних конотацій. Кат може бути, наприклад, уособленням жорстокої людини, як у баладі «Коло гаю в чистім полі…», чий герой кохався одразу з двома сестрами, а коли ті довідались про це, то охрестили його «катом» («Отак-то ти, кате! / Згнущаєшся над сестрами…»), щоб перегодом отруїти, або в драмі «Назар Стодоля», де донька називає свого батька «катом». У ролі ката може виступити й совість грішника, як у повісті «Музикант», де кріпак-віолончеліст каже про свого пана: «Якщо його совість коли-небудь прокинеться, то вона замордує його краще за будь-якого ката. Тільки мені не віриться, що в такому розбещеному серці є совість». У поемі «Неофіти» Шевченко називає «катами» розпинателів Христа[283], а в щоденнику — своїх власних: «О мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зі мною роблять на прощання мої десятирічні кати, ви б не повірили, тому що й я сам ледь вірю у це паскудство». А ще поет називає «катами» поневолювачів своєї вітчизни. Згадаймо, як у поемі «Гайдамаки» благочинний каже повстанцям: «А ви Україну ховайте: / Не дайте матері, не дайте / В руках у ката пропадать». Те саме в поезії «Холодний Яр», де Шевченко говорить про «нових катів», які прийшли на зміну тим, з якими воювали колись гайдамаки. А ось прикінцеві рядки переспіву 43-го псалма: «Смирилася душа наша, / Жить тяжко в оковах! / Встань же, Боже, поможи нам / Встать на ката знову». Між іншим, у слов’янській Біблії, яку переспівує тут поет, ніякого «ката» нема. Ці рядки звучать так: «Яко смирися в персть душа наша, прильне земли утроба наша. Воскресни, Господи, помози нам, и избави нас имене ради твоєго».

Страта колесуванням, яка застосовувалась до козаків і мешканців Батурина. Гравюра часів Петра І

Але, поза сумнівом, найчастіше Шевченко асоціює з катами царів. Згадаймо хоч би містерію «Сон», а власне, сповнені гніву поетові слова, звернені до Петра І й Катерини ІІ: «Кати! кати! людоїди! / Наїлись обоє, / Накралися; а що взяли / На той світ з собою?». А трохи далі білі пташки — душі козаків, померлих під час будівництва Петербурга, — називають Петра І «лютим катом» і нагадують йому про Страшний суд. Очевидно, ця картина навіяна фіналом апокрифічної промови гетьмана Полуботка перед Петром І, що її подає «Історія русів»: «…Кажу тобі правду, о государю! будеш ти неодмінно тримати звіт пред царем усіх царів, усесильним Богом, за погибель нашу й усього народу».

У поемі «Кавказ» «катом» постає також імператор Микола І, у поемі «Неофіти» — Нерон. А ось рядки зі щоденника: «Поганин Август, посилаючи Назона на заслання до диких гетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин Микола заборонив мені і те, і друге. Обоє кати. Та один із них — кат-християнин! Та ще й християнин дев’ятнадцятого століття, на очах якого виросла найбільша у світі держава, виросла на засадах Христової заповіді». Зрештою, усі володарі — кати. Саме такий висновок випливає з Шевченкової мініатюри «Мій Боже милий, знову лихо!..», яка є відгуком на початок австро-італо-французької війни 1859 року: «Ізнову потекла / Мужицька кров! Кати вінчані, / Мов пси голодні за маслак, / Гризуться знову»…

Т.Г.Шевченко. Суворов відправляє Пугачова з Уральська до Симбірська. [1843]

Звідки ж оця стала паралель між володарем і катом? Мабуть, із самої природи речей, бо цар і кат — два боки однієї медалі. Кат — це ніби дублер володаря. «…Кат і верховний володар, — писав Роже Каюа, — утворюють нерозлучну пару. Вони разом забезпечують згуртованість суспільства. Один — як носій скіпетра й корони — бере на себе всі почесті, що їх віддають верховній владі, тим часом другий несе на собі весь тягар гріхів, котрий неодмінно виникає внаслідок реалізації цієї влади, якою б справедливою і м’якою вона не була». Попри те, що цар і кат перебувають на полярних щаблях суспільної драбини, їхні функції цілком симетричні. У їхніх руках — життя людей. Вони мають право — кожен по-своєму — збирати данину: ще не так давно в Україні була приказка «Дай кату плату». І «робота» царя, і «робота» ката — спадкові, тому поруч з династіями царів є й династії катівські. Вони схожі навіть одягом… З українських письменників, мабуть, найтонше все це відчув і змалював Михайло Коцюбинський у чудовій психологічній новелі 1907 року «Persona grata»[284].

І що ж робити людям із «коронованими катами»? Поетові почуття тут амбівалентні. З одного боку — християнське всепрощення. Згадаймо хоч би слова праведника Алкіда з поеми «Неофіти»: «Молітесь, братія! Молітесь / За ката лютого. Його / В своїх молитвах пом’яніте». Та з другого — антицезаризм не раз і не два перехлюпує в поета через край, і тоді його фантазія змальовує володаря на ешафоті: «А люде тихо / Без всякого лихого лиха / Царя до ката поведуть».

Кат — тепер уже як «слуга народу» — стинає голову Божому помазаникові, щоб його кров’ю освятити повсталу юрбу. Кривава жертва, «пречиста діва гільйотина», святотатство, жах, подив, радість… Словом, апофеоз містерії революції.

282 У Шевченка є малюнки «Арешт Пугачова» та «Суворов відправляє Пугачова з Уральська до Симбірська».
283 «…І спали, / Упившись кровію, кати, / Твоєю кровію. А ти / Возстав од гроба…»
284 «Бажана особа» (лат.).

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.241-244)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

На першій ілюстрації: Кара шпіцрутенами. Малюнок Т.Шевченка, 1857.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.