Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЧОРНЕ

ЧОРНЕ

Чорний колір у Шевченка — не рідкість. Наприклад, він досить часто зринає в пейзажних замальовках. Уже на початку балади «Причинна» є ось такий образок: «В таку добу під горою, / Біля того гаю, / Що чорніє над водою, / Щось біле блукає».

Рембрандт ван Рейн. Кухня. Малюнок (перо, пензель). Близько 1650.

Біла постать дівчини на тлі нічного чорного гаю — це улюблена поетова світлотінь à la Рембрандт, коли хочете, барокова поетика контрастів. Можливо, то навіть не просто світловий ефект, а щось значно більше, щось таке, що віддзеркалює метафізичну розчахнутість світу. Крім того, не варто забувати, що чорно-білий контраст символізує в мистецьких візіях внутрішню напругу автора.

Так чи інакше, Шевченкова «чорнота» час від часу вибігає далеко-далеко за межі кольористики. І то не лише тоді, коли поет пише про надто вже промовистих «чорних круків» смерті, про, мабуть, двоголового «чорного орла», який «сторожем літає» над Україною (недаром ці рядки так бентежили цензуру), чи про «чорну гадину», що обвивається кругом серця.

Ні. Згадаймо хоч би його образ українського степу, на якому чорніють кургани-могили: «Високії ті могили / Чорніють, як гори, / Та про волю нишком в полі / З вітрами говорять». Поза сумнівом, чорний колір навіяний тут народною піснею «Ой у полі могила з вітром говорила…». Один з її варіантів Шевченко цитує в повісті «Близнята», і звучить він так:

«У степу могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла».

Слід сказати, що ця пісня в старій Україні була така популярна, що тогочасні школярі навіть співали її в латинській переробці:

«En, tumilus in campo
Stat, colloquio capto:
Ne fle mihi valde vente,
Quin flos meus nigret!»

І наш поет дуже любив цю пісню. Недаром 13 серпня 1857 року він пише в щоденнику, що цілий день і весь вечір співав її. І тут, і деінде Шевченко надає цій зроду народнопісенній «чорноті» яскравих символічних конотацій, перетворюючи степові могили на «великий льох», в якому «заснула» воля. А образ «чорної хмари» в Шевченка символічний майже завжди. «Заступила чорна хмара / Та білую хмару. / Виступили з-за лиману / З турками татари». Що це, як не символ «сторозтерзаності» нашої вітчизни за доби Руїни?

Тим часом у «комедії» «Сон» «чорна хмара» стає складником поетової візії Санкт-Петербурга: «У долині, мов у ямі, / На багнищі город мріє; / Над ним хмарою чорніє / Туман тяжкий…». «Чорнота» робить це місто по суті інфернальним. Таке враження виникає ще й тому, що оповідач дивиться на місто згори, перетворюючи «північну Пальміру» на якесь темне провалля, вкрите чорною хмарою важкого туману.

До речі, коли перегодом у «Неофітах» поет змалює Рим, своєю «чорнотою» «Вічне місто» буде дуже нагадувати Санкт-Петербург: «А над чорним Колізеєм, / Ніби із-за диму, / Пливе місяць круглолиций»… Як це контрастує з тим враженням від Рима, про яке писав, скажімо, Гоголь у 1838 році: «Мені здавалось, наче я побачив свою вітчизну, в якій не був уже кілька років і в якій жили тільки мої думки. Та ні… не свою вітчизну — я побачив вітчизну своєї душі, де душа моя жила ще до мене»! Шевченкова душа явно жила деінде, бо чорний колір символізує смерть, чи вже йдеться про «чорні хмари», чи про «чорні хвилі», про які каже героїня його поезії «Думка — Вітре буйний, вітре буйний!..», коли рушає топитися з туги за коханим: «Пошукаю в чорних хвилях, / На дно моря кану»…

Пейзажна «чорнота» набуває в поета позитивних конотацій хіба тоді, коли йдеться про землю, як-от у «Гайдамаках»: «Встала й весна, чорну землю / Сонну розбудила, / Уквітчала її рястом, / Барвінком укрила…» Чорне тут — не лише тло, на якому барвінок і зелень стають іще яскравіші, але й символ родючості та достатку. Коли Назар Стодоля каже своїй коханій: «Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками — і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряжу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго, довго, поки вмру, все любоватимусь тобою», — то чорна барва зринає тут першою не випадково. Козак хоче сказати, що в них буде багато діточок і всього-всього, чого тільки душа забажає, що вони житимуть, мов у раю.

А от бути «чорніше чорної землі» — то вже щось геть інакше. Згадаймо послання «Н. Костомарову», де поет змальовує матір історика, яка прийшла в тюрму провідати сина: «Дивлюсь — твоя, мій брате, мати, / Чорніше чорної землі, / Іде, з хреста неначе знята…», — або пізнішу вкрай похмуру замальовку свого рідного села — раю, що з нього люди примудрились зробити пекло: «Аж страх погано / У тім хорошому селі. / Чорніше чорної землі / Блукають люди…». Горе перетворює людину на «чорну мару», як матір Алкіда в «Неофітах» після смерті її синочка: «І тихо, мовчки за возами / Марою чорною пішла…».

Зрештою, і портретна «чорнота», так само, як пейзажна, може бути цілком «позитивною»: «чорні брови», про які часто пише поет, — то символ дівочої молодості й краси, «чорний вус» — символ чоловічої молодості й краси. Коли ж чоловік старіє, його молодеча «чорнота»-завзяття може «переходити», скажімо, на його коня, як у поезії «Хіба самому написать…»: «Та іноді старий козак / Верзеться грішному, усатий, / З своєю волею мені / На чорнім вороні-коні!» Кажуть, що в снах чорний кінь символізує некеровані й непогамовані пристрасті. Мабуть, щось схоже можна добачити й у чорному кольорі кирей та свит козаків і гайдамаків, де він передає не лише історичний колорит, а ще й агресію.

Але це в поезії. А в реальному житті чорне вбрання було для Шевченка всього лиш чорним вбранням. Сам поет полюбляв носити чорний сюртук, а в 1846 році, після досить важкої хвороби, навіть постійно ходив у чорній оксамитовій шапочці, неабияк дивуючи тим публіку. Любив він чорне й на жінках. Недаром, уже повернувшись із заслання, Шевченко справив своїй нареченій Ликері Полусмак чорне плюшеве пальто, оздоблене оксамитом, а також чорний круглий капелюшок з перами. Таке вбрання, ясна річ, робить жінку елегантною, витриманою, трохи загадковою та ще й відтіняє її вроду. Знову контраст à la Рембрандт.

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.565-566)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/…iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_…_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.