27 липня 2022 року у Свято-Воскресенському храмі ПЦУ м.Корця на Рівненщині відспівали і поховали загиблого військовослужбовця Олександра Леунова, уродженця села Мала Рибиця теперішньої Миропільської громади. Тоді навколо труни, яка потопала у живих квітах та сльозах рідних, зібрались родина, побратими, представники влади, духовенство, друзі, колеги та жителі громади, які прийшли розділити біль втрати.

Але не було серед них рідних братів загиблого Олександра, вони завжди були разом, але війна і тут зробила свою страшну справу, навіть у цей трагічний день розділивши їх – найменший Валерій виконував бойове завдання в найгарячішій точці війни, а середній Сергій перебував у шпиталі після тяжкого поранення.

Брати, які долали будь-які перешкоди разом

Зазвичай дуже хвилюєшся, коли вже маєш телефон рідних когось із загиблих Героїв, вагаєшся, десятки разів подумки промовляєш ту, першу, фразу, з якої і почнеться спілкування. Схожі емоції переживав, коли телефонував мамі Олександра Леунова, якому Указом Президента України № 391/2023 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання Герой України (посмертно). Але почувши в слухавці приємний, хоч і сумний голос Світлани Володимирівни, став почуватися впевненіше, а через кілька хвилин спілкування не полишало відчуття, ніби ми давно знайомі.

Світлана Володимирівна вже давно з Малої Рибиці виїхала до Черкаської області. Але й досі з любов’ю і ностальгією згадує це село, до якого колись приїхала із своїми батьками, де потім народились, пішли в школу, а далі у велике життя три її сини.

– Саша був моїм первістком, а через рік на світ з’явився Сергій. А ось молодшого брата Валерія їм довелось чекати майже десять років, – розповідає Світлана Володимирівна. – Не дивлячись на таку різницю у віці, старші брати не відмежувались від Валєри, доглядали, няньчили з перших днів його народження, а потім стали добрими друзями. Як був він для них «Валєлою», бо тому довго не давалась літера «р», так вже й коли стали дорослими, при зустрічі не уникали нагоди пожартувати: «Пливіт, Валєла, як сплави!». Виховання меншенького Саша і Сергій повністю взяли на себе і вже у три місяці Валерій повзав, мов вуж. Посадять його собі на плечі і носять по черзі по вулиці, а той аж заливається від сміху. До мене на руки Валерій майже не йшов, брати були для нього «мамою».

А ще Олександр був веселої вдачі. Мама дає сину влучну характеристику, що ніби в ньому зібралися усі відомі гумористи. Та ця вдача не заважала Саші бути відмінником у школі, як і Сергію. Більше того, за словами Світлани Володимирівни, вони навіть конкурували між собою, і коли хтось отримував «четвірку», то це було особисто горе і на цілий вечір той носив «ганебне» звання «двієчника». Брати брали участь в шкільних олімпіадах, а ще були фізично розвинутими, ще б пак, адже «порожняком» не ходили, а замість гантель у них завжди був Валерій на плечах. До речі, Валерій вже відмінником не був, бо брати раніше закінчили школу і йому просто не було на кого рівнятись.

– Мене дуже здивувало рішення Саші, коли після дев’яти класів він вирішив вступити до Лебединського медичного училища, – продовжує свою розповідь Світлана Володимирівна. – Вступні екзамени здав без проблем, вступив на бюджет, а через рік у той же заклад і теж на бюджет вступив і Сергій. А потім знову було здивування, коли з училища прийшло повідомлення, що Саша покинув навчання. Все кинула й поїхала туди, розмовляла з директором, щоб залишили його бодай на платному навчанні. Саша слухав ті мої прохання мовчки, а коли приїхав додому, то сказав, що йому було неприємно слухати, як я просила за нього і що навчатись він все рівно не буде, що медицина – це не його. Каже: «Мамо, от уяви, сиджу я, здоровий, міцний хлопець в кабінеті, заходить бабуся, досить їй подивиться на мене, щоб вона або побігла з кабінету, або її з нього винесуть». Навчання він покинув, але всіляко допомагав навчатись Сергію, який училище успішно закінчив.

Після того, як Олександр Леунов прийняв тверде рішення покінчити з медициною, він вдягнув військову форму, відслужив строкову службу, а потім ще уклав контракт на три роки. В розмовах відчувалось, що військова служба йому подобається. Служив на Рівненщині, де познайомився із своєю майбутньою дружиною Іванкою, у молодій сім’ї народилось двоє діток, старшому Михайлику вже 12 років, меншенькій Даринці – п’ять.

Мама зізнається, що впертість – це характерна риса усіх її синів, якщо хтось щось вирішив, то хоч каміння з неба, а буде по їхньому. Підтвердженням цьому є те, що всі троє її синів були в АТО. У 2014-му пішов захищати Україну Сергій, слідом за ним і Саша. Світлана Володимирівна каже, що не сумнівалась, що й Валерій піде за братами. На питання воєнкома, як вона, мати, ставиться до того, що два її сина вже воюють, а тепер і третій виявив таке бажання, Світлана Володимирівна відповіла, що це свідомий вибір її синів, яким вона пишається.

За місяць до повномасштабного вторгнення росії Валерій уклав контракт з ЗСУ, а Олександр із Сергієм в перший же день війни пішли до військкомату. Мамі телефонували, але відповіді на свої питання отримувала однакові, немов через копірку: «Все нормально, погода гарна, сонце світить. Цілую!».

Відмінник, гуморист і Дід Мороз з великим серцем

Мабуть в кожному навчальному закладі зустрічаються учні, які залишають незабутній слід в серці як педагогів, так і однокласників. Одним з таких особистостей був наш вихованець Малорибицької школи Олександр Леунов. Він не лише був учнем, який відзначався високими досягненнями, але й харизматичним та обдарованим гумористом, завжди готовим розважити і підняти настрій оточуючим.

Клас, в якому навчався Олександр, не був чисельним, він налічував лише тринадцять учнів, яких життя і війна розкидала по світу. Та й навчальний заклад в селі вже три роки, як не працює. Але почувши, що в село приїздить кореспондент «Перемоги», щоб зібрати матеріал про Олександра Леунова, в кабінеті старости Ольги Кочури, теж до речі колишньої вчительки Саші, зібрались ті, хто добре знав і пам’ятає Героя України. Принесли з собою шкільні знімки.

– Це був хлопчина з розумними очима, – так коротко, але влучно характеризує свого учня його перша вчителька Валентина Іванівна Заставенко. – Все йому було цікаво, бо мав допитливий розум. Їх родина жила неподалік від мене, тож всі брати виросли у мене на очах. Звична картина, як два старші брати няньчать свого меншого брата, вони завжди утрьох. А ще Саша з Сергієм виконували свою щоденну «місію», з корзинами ходили по траву кроликам. Любив Саша трудове навчання, не було для нього проблемою своїми руками зробити якийсь виріб з підручного матеріалу. Це в нього від мами, теж педагога, яка славилась у селі своїм рукоділлям.

Вчителі завжди дивувалися його охайності, дисциплінованості та ретельному підходу до навчання, разом з тим зазначають, що й тихонею він не був, міг побешкетувати, але мав внутрішній стержень і завжди знав межу своїм пустощам.

– Хлопець був самостійним, до всіх питань підходив по-дорослому вдумливо, я б сказав, по-господарськи, якщо він брався за якусь справу, то обов’язково згуртовував навколо себе увесь клас і можна було не сумніватись, робота буде зроблена якісно і у відведені терміни, – згадує свого учня колишній директор школи, вчитель фізики Микола Федорович Рагулін. – А що допитливим був, то це так. Як зараз пам’ятаю лабораторну роботу. Тема одна для всіх, іншим учням якби скоріше здати та оцінку отримати, а Саша спочатку роботу виконає з усіма, а потім засипле тебе питаннями: «а що буде, як отак зробити, отой провід до цього приєднати?» «Бери, кажу, експериментуй». Він не лише ставив питання, а хотів знайти на них практичну відповідь. Бувало, сперечались з приводу якоїсь ідеї, не погоджувався я з ним, а прийду додому, заспокоюсь, проаналізую, і визнаю, що ідея Саші справді краща і раціональніша за мою. Звідки в нього ці знання брались?

– З книг, звичайно, адже Саша був постійним відвідувачем шкільної, сільської бібліотеки, – долучається до розмови сільський бібліотекар Алла Олексіївна Нікітіна. – Тоді ж не було інтернету, всю інформацію як діти, так і дорослі черпали із книг. Саша не обмежувався тільки шкільними підручниками, їх йому було замало, тому практично з будь-якої теми йшов розширювати свій світогляд до бібліотеки.

Не зважаючи на свою популярність серед учнів і вчителів, Олександр завжди залишався скромним та щирим хлопцем. Він завжди підтримував своїх однокласників і був готовим допомогти всім, хто цього потребував.

– Саша нас завжди підтягував у навчанні, а міг і просто дати списати, щоправда почерк у нього був не дуже, – з усмішкою згадує Олена Вікторівна Миколенко, єдина однокласниця, яка того дня змогла прийти на нашу зустріч. Дівчат він поважав, а ми його. Саша не зміг приїхати на зустріч однокласників, але телефонував нам у той день, часто телефонував мені, цікавився, як наші справи, чим живе Мала Рибиця, обіцяв при нагоді обов’язково приїхати, та не судилося…

Пам’ятає свою останню зустріч з Олександром і вчитель хімії і біології Катерина Петрівна Бортник.

– Вчився Саша добре, серед інших любив і мої предмети, проте його рішення вступати до медичного училища стало для мене несподіваним, – розповідає Катерина Петрівна. – Добре пам’ятаю, як Саша приїхав у село до бабусі. Я саме в школі була і побачила, як він з незнайомою дівчиною йшов до магазину. А вже через кілька хвилин він усміхнений і веселий був у школі, обійняв мене, подарував шоколадку, познайомив із дівчиною: «Це моя дружина, Іванка!». Він просто світився від щастя, ось таким, веселим, щасливим я його і пам’ятатиму все життя.

Була в Олександра риса, яка зробила його справжньою зіркою серед школярів – його талант до гумору. Він володів неймовірним почуттям гумору і вмів зробити кожну ситуацію яскравою та веселою. Олександр здатний був розіграти жарт на будь-яку тему і здійснював це так вправно. Вчителі згадують, як Саша, виступаючи на шкільній сцені, характерно прищуривши одне око, одним словом міг розсмішити увесь зал. Він був майстром настрою і здатний перетворити будь-яку буденну ситуацію на справжню комедію. Завдяки своєму акторському таланту його часто запрошували, щоб розважити малюків на новорічному святі. Його виступи яскраво запам’ятовувалися дітям, а його вигляд у червоному костюмі, який пошила мама Світлана Володимирівна робив його ідеальним Дідом Морозом.

– Ми завжди будемо пам’ятати його як неперевершеного учня, справжню зірку нашої школи та найкращого Діда Мороза для наших малюків, і, безумовно, як справжнього Героя, який віддав своє життя за наше майбутнє, майбутнє своїх дітей і своєї країни, – говорять вчителі.

Не дав ворогу оточити побратимів

Зі світлини на нас пильно дивиться своїми розумними і дещо сумними очима Олександр. Його чоло прикрашає довгий козацький чуб. Це остання світлина Героя України Олександра Леунова. Її він зробив незадовго до загибелі і в розмові із дружиною Іванкою наголошував, що саме це фото найвдаліше і найкраще з усіх його світлин… Про смерть сина Світлана Володимирівна теж дізналась від Іванки, каже, наступні дні для неї перетворились у чорну безодню. Болю додавало й те, що провести Сашу в його останню путь не зможуть його брати.

Говорячи про обставини загибелі Олександра, Світлана Володимирівна каже, що абсолютно не дивується вчинку свого сина, він не міг діяти по іншому, не в його життєвих принципах коритись ворогу.

За час проходження військової служби, Олександр Леунов неодноразово брав активну участь в АТО та ООС: Авдіївській промзоні, населеному пункті Зайцеве та інших гарячих точках, де вела бойові дії 81 окрема аеромобільна бригада ДШВ ЗС України. Він був тричі поранений, але від евакуації постійно відмовлявся та залишався на позиціях разом зі своїм підрозділом.

16 березня 2022 року старший сержант Олександр Леунов виконував бойове завдання в районі населеного пункту Кам’янка, Харківської області. Під час прориву колон ворожої техніки з міста Ізюм в напрямку міста Слов’янськ, в складі 3-ї аеромобільно-десантної роти, яка перебувала в резерві, він висунувся на передній край оборони.

Під вогнем противника старший сержант Леунов відчайдушно та уміло керував діями підрозділу. А під час зустрічного бою, розділившись силами до взводу зайняв позицію на лівому фланзі дамби населеного пункту Кам’янка. На чолі підрозділу, він вступив в бій з противником та знищив три ворожі танки та дві БМП-3 противника.

Професійно та грамотно керуючи діями взводу, організував вогневе ураження противника, не даючи можливості ворогу протиснутись вперед. Завдяки рішучим діям Олександра було зупинено висування ворожих колон в напрямку міста Слов’янськ та не допущено оточення наших військ противником.

На жаль в результаті прямого попадання з ворожого танку по БТР-80, де знаходився старший сержант Олександр Леунов, він отримав поранення несумісні з життям…

Указом Президента України № 391/2023 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, командиру відділення аеромобільно-десантного взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81 окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України старшому сержанту Леунову Олександру Володимировичу присвоєно звання Герой України (посмертно).

Вічна пам’ять Герою!

О. МОЦНИЙ.
ГАЗЕТА “ПЕРЕМОГА”

Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/geroj-z-rozumnymy-ochyma/
10.11.2023
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
ГЕРОЙ З РОЗУМНИМИ ОЧИМА