Пулях Олександр Іванович (29.08.1911, м. Миропілля Суджанського повіту Курської губернії (зараз – Сумський район Сумської області) – 12.1974, Москва). Кандидат історичних наук, доцент. Середню спеціальну освіту отримав в Усманському педагогічному технікумі (1931), вищу – в Московському інституті філософії, літератури та історії (1937) та у ВПШ при ЦК ВКП(б) (1944). У 1931-1933 працював викладачем історії в Усманському педтехнікумі, 1937-1939 – директор педучилища, викладач історії (м. Владімір), 1939-1940 – директор, старший викладач вчительського інституту (м. Владімір). 1940-1941 – навчання у ВПШ при ЦК ВКП(б). 1941-1943 – на партійній роботі в районах Кіровської області РРФСР. 1943-1944 – продовження навчання у ВПШ при ЦК ВКП(б). 1944-1951 – секретар Кемеровського обкому ВКП(б) з пропаганди. 1951 – навчання в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б). 1951-1952 – служба в органах МГБ (1 головне управління МГБ СРСР). 1952-1954 – зовнішньополітичний рецензент видавництва Госполитиздат (Москва), 1954-1955 – старший редактор історико-партійної редакції видавництва Госполитиздат, 1955-1957 – в.о. завідувача редакції масово-політичної літератури видавництва Госполитиздат. У 1957-1962 – доцент Московського енергетичного інституту, 1962-1967 – завідувач кафедри Всесоюзного заочного енергетичного інституту (Москва), 1967-1974 – завідувач кафедри історії КПРС Московського інституту радіотехніки, електроніки і автоматики. Continue reading
Tag Archives: директор
В нього є мудрість серця
Сьогодні моя розповідь про ювіляра Радівілова Юрія Івановича. Йому 50 років, він народився 6 лютого 1967 року в селищі Угроїди, де мешкає і нині. Тут його родина, сім’я, друзі, куми, сусіди. Була у нього не одна можливість переїхати до іншого міста або іншої країни, але чоловік цього робити не планує, бо він патріот свого села, району, своєї країни. Якби у нашому житті більше таких керівників, як Юрій Іванович, які звертають увагу на проблеми простих людей, ми б давно жили зовсім в іншій Україні – заможній, працьовитій, квітучій.
Спочатку дивуєшся, як він зумів зберегти чистоту сердечну, чуйність душевну? Його благородна інтелігентність, шляхетна скромність, органічна доброзичливість, вміння делікатно і не нав’язливо прийти на допомогу, просто зворушують. І що дуже приємно, інтелігентність і добре серце абсолютно не заважають бути йому твердим, впевненим, наполегливим і терплячим.
Continue reading
ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…
Олександр Васильович постояв ще мить біля криниці і попрямував подвір’ям училища до свого будинку… Дрімає під місяцем навчальне містечко. Два п’ятиповерхових учнівських гуртожитки, двоповерховий навчальний корпус із 40 класами-кабінетами, лабораторіями, клубом, спортзалом, майстерні, гаражі, де стоїть понад сто тракторів, екскаваторів, трактородром і автодром.
Виросло профтехучилище. Вже кілька років воно діє як середнє професійно-технічне. Йому присвоєно звання «Краще профтехучилище системи Міністерства меліорації і водного господарства СРСР».
Росло училище, ріс з ним і Олександр Васильович Гадяцький, педагог, інженер-механік, меліоратор, директор Лебединського середнього меліоративного профтехучилища, Герой Соціалістичної праці. Ні, це училище для нього – не тільки навчальний заклад. Бувало, втомлений, повернеться директор чи з відрядження, чи з навчального поля, прийде ось сюди, на подвір’я профтехучилища, пройдеться поміж соснами, постоїть біля криниці, згадає своє дитинство, юність, вкотре окине оком училище, яке для нього не лише навчальний заклад. Це його життя.
Continue reading
Андрій Григорович Косарев – історик, краєзнавець, педагог
Краєзнавцем, звичайно, треба народитися. Але цього мало, треба зуміти і ним стати, гідно пронести це почесне звання за життя. Це надзвичайно важко і не кожному, навіть яскравому від народження таланту, таке по плечу. Скільки їх, які подавали великі надії на творчому старті, згасли передчасно і залишили після себе лише гіркоту жалю за втраченим. Андрій Григорович Косарев зумів пронести цю пристрасть через роки, не зрадивши своєму покликанню ні помислом, ні ділом і ставши істинним краєзнавцем-дослідником.
Свого часу його історичні нариси, розвідки з історії Краснопільщини часто друкувалися на шпальтах районки, сьогодні вони відкриті для користування в районному архіві, і, як зазначає його завідуюча Т.Й.Яремчук, охочих ознайомитися з матеріалами А.Г. Косарева не бракує як з числа держслужбовців, так і вчителів історії, їх учнів.
Беру до рук автобіографію краєзнавця, якому наприкінці минулого (2012 – ред.) року виповнилося б сто років, а на початку цього (2013 – ред.), 10 січня минув 21 рік його світлої пам‘яті.
«Народився 29 листопада 1912 року в селі Великий Бобрик в родині селянина бідняка. Мій батько Косарев Григорій Григорович і мати Галина Іванівна мали шестеро дітей… Рідна моя мати померла від тифу у 1921 році… У жовтні 1932 року вступив на навчання в Сумський педагогічний інститут, але через рік був змушений перервати навчання, бо у 1933 році з голоду помер мій рідний батько і мачуха Косарева Мотрона Степанівна… У 1938 році з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського педагогічного інституту… Працював учителем історії в Конотопському педагогічному училищі, директором Краснопільської середньої школи…17 вересня 1941 року призваний в Радянську Армію… 28 лютого 1942 року був тяжко поранений… За участь в боях нагороджений орденом «Червона Зірка»… У 1934 році одружився на Васюковій Поліні Павлівні. Мали п’ятеро дітей. Син Віктор помер тримісячною дитиною, син Ростислав був убитий німцем у 1943 році, за те, що сказав тому, що я, його батько, б’ю на фронті фашистів… Борис, Микола, Таїсія здобули вищу освіту, працюють інженерами… Після війни працював вчителем історії, директором Краснопільської середньої школи, директором Грязнянської вечірньої середньої школи, завідуючим Краснопільським відділом народної освіти… Працюючи на ниві народної освіти, партійних та інших органах я весь час збирав краєзнавчий матеріал…» Continue reading
Професор Іваницький Борис Георгійович
Професор Іваницький Борис Георгійович
Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…
Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading