Tag Archives: Олександр Десятниченко

Олександр Десятниченко: На берегах Сироватки

Водна артерія – яке чудове означення людина дала річці. Справді, у старі часи – де річка – там і життя. Вона поїла диких і домашніх тварин, годувала рибою, крутила жорна млинів, слугувала шляхом між бездоріжжя, захищала городища від ворога, зрошувала поля і луки, наповнювала паром дощові хмари.

Найбільша річка КраснопільщиниСироватка, ніби навпіл ділить територію громади на дві частини – північну і південну. Взявши початок за Покровкою, на кордоні України з Росією, 58 кілометрів тече вона до зустрічі з Пслом, більше 25 кілометрів з них – по Краснопільщині. Найбільші притоки Сироватки – Закобильна, Крива, Тонка, Грязна, Воропай, Самотой, Рублена, Бобрик. У давнину ще зо два десятки невеликих струмків з півночі і півдня підживляли річку, а сьогодні від них залишився лише слід. Continue reading

Бандитизм часів НЕПу на Краснопільщині

Краснопілля. Малюнок 1925 р.

Початок 1920-х. Вечоріє на Успенці. Молодий дядько повертається з роботи в лузі. Повечерявши, заглядає до клуні, тулить у куток косу, граблі. Дістає зі скрині пляшку домашньої горілки, бере з лавки сокиру, звичним рухом пальця перевіряє гостроту. Витягає з очерету обріз гвинтівки. Ага ж – сірники треба не забути – сусіду «червоного півня» пустить під стріху. Скрізь гавкають собаки, товариші свистять із лісу, збираються. Пора «на дєло» – грабувати. Звичайна картина сторічної давнини… Continue reading

Голодомор 1932-1933. Найжахливіші сторінки історії Самотоївки

Голодомор 1932-1933 рр. – найжахливіші сторінки історії Самотоївки, котрі сталися внаслідок спротиву селян політиці суцільної колективізації.

Окрім самої колективізації, керівництво СРСР ставило завдання залякати українське селянство, зробити його слухняним та покірним. У Самотоївці до колгоспів вступали дуже неохоче, адже ще у старі часи більшість селян тут були досить успішними одноосібниками. Для керівництва процесом, до села направили члена ЦК Комсомолу України, уродженця села Залізняк Вірчака Івана Петровича. Це був справді «спеціаліст високого гатунку», – до Самотоївки добре натренувався на «розкуркуленні» у Нижній Сироватці (1930 р.) та Бездрику (1931 р.). У Самотоївці ж він пробув до кінця 1933 р., виявляючи чудеса пошуку захованого зерна в селянських обійстях. Не відставали від нього і місцеві «активісти»: Шевченко Яків, Петренко Митрофан, Кучерявий Костянтин, та, особливо – Леонов Василь, який, називаючи себе «оком партії», по жорстокому та принциповому ставленні до селян міг заткнути за пояс і самого Вірчака. Continue reading

Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна (ч.2)

(закінчення)

Так поступово ми переходимо до іншого цікавого персонажу – Василя Назаровича Каразіна, слобожанського просвітителя, науковця, засновника першого на Лівобережній Україні університету у Харкові, ініціатора створення міністерства народної просвіти Російської імперії. Входив до тісного кола спілкування Паліцина, листувався з ним, провідував у Попівці.

Василь Назарович Каразін, портрет початку ХІХ ст.

Слід сказати, що у молодості Каразін був ще тим бешкетником. Під впливом діяльності Григорія Сковороди, він став справжнім «народником», панібратався з кріпаками. Більше того – оженився на 14-річній кріпачці Домні і, разом з нею, вагітною, хотів утекти за кордон, та був спійманий. Після смерті дружини під час пологів «остепенився», почав займатися науками, особливо – хімією та біологією. Скористався зміною влади в імперії (на трон прийшов молодий цар Олександр І), дякуючи вродженій хитрості та язикатості, знайшов короткий шлях до імператора, запропонувавши йому свої ідеї про реформу освіти. Цар назначив Каразіна своїм радником, куратором народних училищ. Така посада примусила Василя задуматись над власним поміщицьким статусом, статками, авторитетом у дворянському суспільстві. «Ліва рука царя» – і майже голодранець (по дворянським поняттям) – неприємне поєднання. Та ще й купа ворогів: котрихось давила заздрість; якісь були набуті нетриманням язика за зубами; хтось і просто відверто насміхався з «вискочки». Треба з цим щось робити… Continue reading

Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна (ч.1)

В Україні в усі часи знаходились люди, котрі своєю діяльністю закладали основи розвитку суспільства на століття вперед. 200 років тому на Слобідщині яскравими зірками небосхилу просвітництва палали імена Олександра Паліцина та Василя Каразіна. Про їх справи у нашому краї і піде мова у цьому нарисі.

Портрет О.Паліцина французького художника П.Берже, 1813 р.

Олександр Олександрович Паліцин у 1792 р. викупив у нащадків Андрія Андрійовича Кондратьєва хутір Попівка (північніше села Залізняк, сьогодні – у Сумському районі). Йому сподобався ландшафт місцевості на зразок альпійської, а тихоплинне сільське життя на віддалі від гамірного міста найкращим чином сприяло реалізації творчих планів на майбутнє. Швидко облаштував навколишній життєвий простір – великий будинок на багато кімнат, навколо – садово-парковий ансамбль в англійському стилі, ставок та пасіка. Continue reading

Юні краєзнавці району поділилися результатами пошуків на своїй щорічній конференції

Вивчення історії, географії рідного краю, популяризація його традицій, культурних цінностей, надбаних народом протягом століть, у наш час, є одним із найголовніших завдань, що стоять перед усіма закладами освіти, культури району.

З метою формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення дітей до активної діяльності з вивчення історичної та культурної спадщини рідного краю, виховання в дітей та учнівської молоді патріотизму, поваги до культурних і духовних цінностей українського народу на базі читального залу районного Палацу культури та спільно з його працівниками проведена щорічна учнівська краєзнавча конференція «В подорож по Краснопільщині». Continue reading

Антон Павлович Чехов і Глибне

Сім’я Чехових в Сумах

Прочитавши назву цієї розвідки, спершу можна заперечити – ну що може єднати відомого російського  письменника і невелике сільце на Україні… Насправді ж, просто саме дослідження історії Глибного пов’язане з деякими труднощами. Так, в роки Другої Світової війни село було майже повністю знищене і в ньому навряд чи знайдеться бодай одна довоєнна будівля або навіть старі побутові речі домашнього вжитку. Друга проблема, яка фактично випливає з першої – у Глибному досить мало корінного населення, особливо – людей старшого віку. І якщо історію сусідньої Самотоївки можна викласти, немов з кубиків, з історій окремих сімей, родовід яких нерідко налічить зо три сотні років, то Глибне – це вінегрет з прізвищ найрізноманітнішого походження, серед яких важко знайти людину, спроможну вказати на місце, де до війни жили предки. На щастя, сучасний технічний рівень оснащення краєзнавця дає можливість знаходити нові, навіть зовсім не відомі раніше джерела та матеріали для дослідження історії рідного краю, що і стало приводом для цієї розповіді…

Достатньо й разу побувати в Глибному, щоб помітити, – воно ніби розділене на дві частини. Справді, одна його частина, – велика, з усіма прийнятими ознаками центру села, – знаходиться на шляху до Миропілля. Друга частина знаходиться на Сумській дорозі та веде вбік від неї в сторону залізничної станції. І це неспроста. В давні часи Глибне почало розбудовуватись саме з того місця, де зараз його центральна частина. А от біля дороги з Сум на Краснопілля, станом на середину XIX-го століття, був тільки постоялий двір. Continue reading

Мандрівки педагога І.М.Сбітнєва Краснопільщиною у 1830-х рр.

Пізньої осені, коли рано темніє, небо вкриває густа сіра пелена, по шибках стукотить дощ, а то і перші снігові ковдри вкривають простори рідного краю, для краєзнавця настає пора творчої діяльності. Зручно примостившись в кріслі за прямокутником монітора з філіжанкою запашного чаю, він впорядковує зібрану раніше інформацію, переглядає матеріали у пошуках згадок на обрану тему, підводить підсумки розвідок у нових нарисах. Нерідко, праця над однією темою зароджує несподівані витоки для опусів, писати котрі не було у планах. Ось і цього разу, – у пошуках додаткових аргументів для чергової розвідки, трапились цікаві згадки про наш край двохсотрічної давнини.

Сбітнєв Іван Матвійович – свого часу досить відомий український педагог, засновник шкіл на Волині і Поділлі, приятель Петра Гулака-Артемовського, автор першої згадки про «Історію Русів». Родом з Новгород-Сіверщини, з 1816 р. навчався у нещодавно заснованому Харківському університеті. Найкоротший шлях до Харкова з півночі Чернігівщини, звичайно, – через Суми й нинішню Краснопільщину. Яку й перетинав бричкою щороку, щонайменше. Через дев’ять років після закінчення університету, вирішив згадати чудові студентські часи, відвідавши Харків. Continue reading

Самотоївка: «Зустріч п’яти поколінь»-2015

150209_Samotoivka_class1
Вже важко й згадати, коли в Самотоївській ЗОШ І-ІІІ ступенів було започатковано традицію – в першу суботу лютого влаштовувати “Зустріч п’яти поколінь”, на яку запрошуються випускники місцевої школи, котрі отримали атестати 10, 20, 30, 40 та 50 років тому. Цьогорічні випускники не зробили виключення – 7 лютого радо вітали в стінах рідної школи її колишніх учнів.

Отже, нагодою побачитись зі своїми шкільними товаришами та вчителями скористалися випускники 1965-го, 1975-го, 1985-го, 1995-го та 2005-го років. Continue reading