Tag Archives: революція

Леонід Ушкалов. Хвильовий і Ко: Зустріч з Європою (ч.2)

Леонід УШКАЛОВ. ХВИЛЬОВИЙ І К °: ЗУСТРІЧ З ЄВРОПОЮ

(закінчення)

***
Та нехай навіть закордон був не проявом «рвачества», а просто місцем роботи, що давало можливість бодай кілька років пожити нормальним життям. Так-так: нормальним людським життям. Згадаймо етюд Хвильового «Зав’язка». Дипломата Криленка відкликали додому, і він у вагоні найвищого класу їде з Берліна до Харкова. «…Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпреє, і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід. І що його з Берліна зовсім одкликано, він тільки зараз гостро відчув». Трохи згодом його співрозмовник Шарко каже: я бачу з вашого обличчя, що «вас зовсім одкликано, і ви цим незадоволені, бо ви любите стару матушку Європу, звикли до неї, і наша Євразія вас трохи коробить…» І ще далі: «…Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг віддавати сну більше того, як припадало йому по встановленому в блокнотові розпису». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СВОБОДА

СВОБОДА

Опанас Заливаха. «Чи буде суд, чи буде кара». 1964 р.

Доля розпорядилася так, що Шевченко прийшов у цей світ кріпаком, тобто безправним рабом. Зрештою, до чого, до чого, а до рабства в Російській імперії було не звикати. Тільки в 1786 році Катерина ІІ видала указ, за яким прохачам було дозволено називати себе не «рабами», а «вірнопідданими». Із цього приводу іронічний Василь Капніст — батько Шевченкового приятеля Олексія Капніста — написав «Оду на истребление в России звания раба». А за три роки перед цим він написав і свою знамениту «Оду на рабство», відгукнувшись таким чином на указ тієї ж таки Катерини ІІ про закріпачення селян у Київському, Чернігівському та Новгород-Сіверському намісництвах. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (III)

(закінчення)

***

Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)

(продовження)

***

Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510]. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (I)

Російська агресія проти України 2014 р. актуалізувала проблеми історії військових конфліктів між Україною та Росією і сюжетів, пов‘язаних з військовою присутністю та агресією росіян в Україні. Російсько-український конфлікт загострив ситуацію у середовищі православної церкви, організаційно підпорядкованої Московському патріархатові. Перед кліром і віруючими УПЦ спалахнули старі питання лояльності до вищого церковного керівництва, яке знаходиться поза межами України і яке підтримує офіційну позицію Кремля. Збурилося й середовище інших церков. У контрастному світлі війни за українську державність зринули виклики національної ідентичності, вибору політичних шляхів розвитку України. Знов підсилено залунала багаторічна ідея консолідації православних навколо одного духовного центру в Україні і створення єдиної помісної української церкви.

З огляду на зазначені обставини, наша увага виокремлює факт російської військової присутності в Україні, що мав місце у 1919–1920-х рр. Він показовий з огляду на можливість встановлення історичних паралелей, що доводять типовість українсько-російських конфліктів, зокрема, у духовній сфері. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.). ч.3

(закінчення)

***

Безперечно, революція 1905 р., у всій багатоманітності проявів політичної свідомості, кинула виклик клерикальній ідеології в Україні, чим спричинила посилення останньої. Але ні політичної організації, ні чіткої програми реформ українські клерикали не мали. Про споріднений клерикалізму рух маємо говорити, передусім, як про явище, спричинене офіційним становищем осіб з державної та церковної адміністрації: політиків, чиновників, вищої ієрархії.

Серед парафіяльного духовенства цей рух був, скоріш, явищем ситуативним. Підкоряючись службовому обов’язку та ієрархічній дисципліні, а інколи й прямому адміністративному тиску можновладців, парафіяльні священики, як головна ідеологічна сила конфесії, мусили закликати до підтримки царського уряду, навіть якщо це суперечило їх демократичним переконанням. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.) ч.2

(продовження)

***
Серед бажаних вдосконалень адміністративного характеру єпископами і духовенством пропонувалось збільшення числа митрополичих округів. При цьому прихильники реформ покликувались не тільки на старий римсько-візантійський досвід, а й на сучасний стан церковної організації в сусідніх православних народів. Журнал “Киевские Епархиальные Ведомости” в 1905 р. нагадував, що і в сучасній Греції церковні округи за розмірами не перевищували часом наших повітів, надаючи високої згуртованості церковним громадам [18.-С.247].

Відомості з газет та інших джерел про церковне життя сусідніх народів, приклади церковно-визвольного руху балканських народів стверджували церковних діячів в Україні в необхідності оновлення церковного устрою. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.). ч.1

Модернізація православної церкви на початку ХХ ст., покликана до життя процесами оновлення всієї соціокультурної сфери, явище надзвичайно суголосне сьогоднішнім процесам в українському православ’ї.

Так само, як і століття тому, коли українське православ’я стояло на порозі новоєвропейської доби політичного мислення та національних рухів, сьогодення кинуло йому нові виклики глобалізації та інформаційного суспільства. А відтак церква знову постала перед пошуком шляхів служіння Богові за нових обставин. Ці обставини спонукають її, як традиційну соціальну структуру, до модернізації. Continue reading

Ларікове «золото»

«Щоразу, коли бачу у вашій газеті звернення розповісти про людей із цікавими долями, хочу зателефонувати, але все ніяк не наважувався, сумнівався, що історія мого роду когось зацікавить, зрештою, таки зібрався з духом, а ви вже вирішуйте, варта ця історія уваги, чи ні», – така телефонна розмова відбулась із жителем Мезенівки Василем Яковичем Ларіковим, а ще через деякий час він завітав до редакції, щоб розповісти трагічну, але разом з тим дивовижну історію життя своїх пращурів, про їх поневіряння, пов’язані із міфічним золотим скарбом, який зламав не одне життя з родини Ларікових. Золото і по цей день залишається лише міфом, а ось страждання вони принесли цілком реальні. А почалося все з буремних подій 1905 рокуContinue reading

До питання про «вільну любов» в українській літературі

Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 230-238)

4 листопада 2014 року професор Торонтського університету Максим Тарнавський прочитав блискучу гостьову лекцію в Харківському педагогічному університеті імені Сковороди, присвячену реінтепретації творчості Нечуя-Левицького. А потім була дружня розмова за кавою. І в ході тієї розмови пан професор сказав, що планує ближчим часом приступати до вивчення творчості Франка. Тоді я одразу чогось подумав: як було б чудово написати хоч одну статтю про Франка-візіонера! А ще краще – цілу книжку про ті теми, які в історії української літератури досі залишаються табуйованими. Нав’язуючись до незабутнього Юрія Шевельова, її можна було б назвати коротко й стильно: «Не для дітей». Continue reading