РАЙ
Пам’ятаєте, як одного разу Шевченко, коли йому було років шість, надумав піти туди, де кінчається світ, а «небо впирається в землю»? Він хотів глянути чи то вже на залізні стовпи, що підпирають небо, чи то на те, як це там «жінки кладуть на небо прачі».
Марія Примаченко. Пастушки. 1959.
Певно, хлопець почув від когось старовинну пісеньку про земний рай, де сонце на печі спочиває, де зірки лежать скрізь, мов дині, де горобці в срібних панчохах, а земля близько-близько до неба, так близько, що жінки, коли перуть, то кладуть праники на небо. Continue reading
