Tag Archives: Варвара Рєпніна

Леонід Ушкалов. «Ми не лукавили з тобою…»: щоденник Тараса Шевченка (ч.1)

«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

12 червня 1857 року. Надворі спекотне азійське літо. Новопетровський форт, немов ластівчине гніздо, приліпився на стрімчастому північному березі Каспійського моря. Цього дня великий український поет і художник Тарас Шевченко, на ту пору рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, який із нетерпінням чекав на наказ про звільнення зі служби, дістав у ротного писаря шість аркушів сіруватого паперу й рушив у свою улюблену альтанку на комендантський город. Там він зшив собі зошит, акуратно обрізав його – правда, не без пригод, бо зламав просто безцінний у цій пустелі кишеньковий ножик, – і почав вести щоденник. Перша записана подія – саме про те, як він зламав ножик… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВОСКРЕСІННЯ

ВОСКРЕСІННЯ

Про воскресіння Шевченко говорив доволі часто. Це могла бути, наприклад, згадка про молитву Чесному Хресту «Да воскреснет Бог», яка є в повістях «Наймичка», «Близнята», «Прогулянка…». А могла бути всього лиш грайлива «гіпотетична модальність»: «якби воскрес…». Так, у повісті «Прогулянка…» Шевченко каже: наші народні думи такі піднесено-прості й прекрасні, що якби раптом воскрес Гомер «та послухав би хоч одну з них від такого ж, як і сам він, сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вдрузки свій козуб, званий лірою, і найнявся б за міхоношу до нашого найубогішого лірника, привселюдно обізвавши себе старим дурнем». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЯНГОЛ

ЯНГОЛ

Янголи в Шевченка різні. Це може бути щось благовіщенське, як, скажімо, у старовинній українській колядці «Ой видить Бог», що зринає в драмі «Назар Стодоля»: «Бачить же Бог, бачить Творець, / Що мир погибає, / Архангола Гавриїла / В Назарет посилає…», — може бути згаданий у повісті «Княгиня» «херувим Рафаеля», яким він постає на знаменитій «Сікстинській Мадонні», а може бути навіяний романтичною поезією «янгол раю», як у поемі «Тризна»: «Он снова чистый ангел рая, / И на земле он всем чужой». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СМЕРТЬ

СМЕРТЬ

Тема смерті не має ні кінця ні краю. Та я скажу тут лиш про те, що всіх людей можна поділити на тих, хто часто думає про смерть, і тих, хто, як я, не любить цього робити. Це стосується й геніїв. Наприклад, Ігор Стравінський терпіти не міг цвинтарів і розмов на тему смерті. А дехто не може відвести очей від «фантастичних узорів смерті», як-от мій земляк Гнат Михайличенко, цей «божевільний автор Заповіту Смерті», який думав про смерть повсякчас. Для нього навіть барвиста розкіш осені — чистої води смерть. Пам’ятаєте «Блакитний роман»? «Осінь — то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВІЧНІСТЬ

ВІЧНІСТЬ

Ніхто зі смертних не годен збагнути, що таке вічність бодай тому, що живе у світі зникомих речей. А надто — коли твоя душа цілком занурена в дрібні марнотні справи. Згадаймо саркастичні рядки Маланюка з його послання Юрієві Дараганові. «Лиш десять літ — і вже по всім. / Серця сліпі! Серця калічні! / Коротка ця хахлацька вічність, / Непевна і гірка, як дим»

Т. Г. Шевченко. Автопортрет. 1861.

У Любченковому «Вертепі» двоє чоловіків розмовляють про те, яке все перемінне в нашому житті. «Слухайте, але є ж у світі щось вічне?» — вигукує один. «Ні, — спокійно відповідає на те інший. — Нема нічого вічного». «Як? — не здається перший. — А людина? Сама людина з її пристрастями?»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СПОВІДЬ

СПОВІДЬ

Ясна річ, Шевченко з дитинства знав, що сповідь — то церковне таїнство оприявлення, чи, коли хочете, викриття своїх гріхів з надією на те, що вони будуть прощені й більше ніколи не повторяться. Церква трактує сповідь як каяття-оновлення, переображення людської душі, те, що по-грецькому споконвіку називалось загадковим словом «метаноя». Це означає народження «внутрішньої людини», про яке так часто писали старі українські філософи й богослови. Перед причастям кожен ретельно перебирає в пам’яті всі свої думки, почуття та дії і, коли відчуває на душі важкість гріха, готується до сповіді. Це дуже відповідальна й непроста справа. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СОВІСТЬ

СОВІСТЬ

Совість… Це слово змалечку знайоме кожному з нас, а от що воно означа — до пуття не знає, мабуть, ніхто. Якийсь незбагненний емоційний компас, що веде твою душу вбік добра.

Опанас Сластіон. Ілюстрація до поеми «Наймичка»

Ще в середині XVII століття знаменитий київський філософ і богослов Інокентій Гізель у своєму трактаті «Мир чоловіка з Богом» писав: «Совість — це свідомість себе самого, або розмисл про себе, за допомогою якого людина вирішує, варто їй щось робити чи не варто, добром чи злом є те, що вона робить чи зробила». Якби Гізель почав пояснювати свою думку докладніше, він, як справжній схоласт, мабуть, спершу, вслід за Томою Аквінським і Жаном Жерсоном, розрізнив би совість-синдерезис та совість-консцієнцію, потім зробив би логічний аналіз цих понять… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ХРИСТОС

ХРИСТОС

Навряд чи помилюся, коли скажу, що моя добра стара Україна дивилась на світ крізь призму Христа — його Різдва, життя, смерті й Воскресіння. Маю на думці не лише цілий букет христологічних мотивів у змалечку знаних Шевченком старовинних набожних піснях або у творчості тих авторів, чиї книжки він читав пізніше, наприклад у Петра Могили, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала.

Ні. Справа тут куди глибша й складніша. Я б сказав, що світло Христа осявало в нашій традиції весь світ. Недаром же філософ Сковорода пробував описати поєднання «видимої» та «невидимої» природ у космосі за допомогою тих понять, що ними богослови споконвіку окреслювали незбагненне для розуму поєднання людської та Божої природ у Христі, — «нерозділимо і незмісимо». А хіба не так трактували історію України кирило-мефодіївські братчики, зокрема й Шевченко? Згадаймо 71-й параграф «Книг битія українського народу»: «І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд славянський до другого люду славянського, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються усі народи славянські поміж собою». Continue reading

Шевченко й Данилевський: життя, мистецтво, філософія (ч.3)

Автопортрет Шевченка на момент повернення з заслання (1857)

(закінчення)

***
Творчість Гоголя могла спонукати Данилевського та Шевченка й до міркувань на тему стосунків між українською та російською традиціями. Принаймні згодом у «Росії і Європі» Данилевський зауважить: «…Без плідної взаємодії споріднених між собою, вільних від чужої влади та впливу народних одиниць, на які поділяється плем’я, розмаїття та багатство культури неможливі. Певний зразок цього запліднювального впливу ми вже бачимо в тій взаємодії, яку мали один з одним великоруський і малоруський духовні склади»[438]. Може, кажучи це, він мав на думці передовсім Гоголя. Та й для Шевченка Гоголь був «наш». На цій обставині чи не вперше енергійно наголосив Михайло Драгоманов, покликаючись на цитований лист поета до Варвари Рєпніної: «…В ІІ-ій кн[изі] «Киевской старины» 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн[яжни] Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу «Мертвих душ» з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до maximum свого українського автономізму. Добродій Вартовий[439], котрий бачить – і справедливо! – в Шевченку пророка українського, мусить признати в сьому погляді його на Гоголя ще знак недостаточності зросту українського національного почуття. Може, колись так буде думати і вся українська інтелігенція, а поки що вона тепер дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в «Тарасі Бульбі», і в «Мертвих душах», хоч в кождому творі інакше»[440]. Може, і так, але мені здається, що Шевченко вважав Гоголя «нашим» передовсім тому, що «Мертві душі» змальовують не так російську, як українську дійсність. Це добре розуміли й інші українські письменники. Наприклад, Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського від 8 грудня 1902 року писав: «…Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з «Мертвих душ» – це зразки з наших панів…»[441]. А згодом Євген Маланюк прямо скаже, що в «Мертвих душах» Гоголь з «нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української «еліти»[442]. Continue reading

Шевченко й Данилевський: життя, мистецтво, філософія (ч.2)

(продовження)

***
Ясна річ, окреслити бодай тематику розмов Шевченка з Данилевським дуже непросто. Справа ускладнюється ще й тим, що рецепція ідей Данилевського в українській традиції, здається, взагалі не вивчена[410]. Я можу пригадати хіба лиш не надто виразні вказівки на те, що теорія «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового постала під впливом ідей Данилевського[411], або раніші «Чудацькі думки про українську національну справу» Михайла Драгоманова.

Драгоманов, який на відміну від Данилевського був свято переконаний у тому, що «різниця між східною й західною цивілізацією ніколи не була велика по суті»[412], цілком негативно поставився до книги «Росія і Європа». Мовляв, на сьогодні в росіян «старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в ход більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр[иклад], буланжисти серед французів[413], а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського»[414]. Continue reading