Сокіл (Харченко) Галина Іванівна – вчителька із селища Угроїди, Краснопільської громади Сумської області, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Народилася 18 серпня 1930 року, місто Жовква, Львівська область, — померла 27 липня 2012 року, селище Угроїди, Краснопільський район Сумської області). Була засуджена як діячка ОУН, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Потрапила в полон 28 червня 1948 р. Після року допитів, особливою нарадою при МГБ СССР, за статтями 20-54 «а», 54-11 КК УРСР, засуджена на 10 років, які мала відбувати у таборах РСФСР (зокрема на території Республіки Мордовія). В ув’язненні в таборах СССР каралася 6 років 9 місяців.
***
Для нас була страшна не радянська зброя, а радянська пропаганда
Хто не знайомий в Угроїдах, що в Краснопільському районі Сумської області, з Галиною Іванівною Сокіл? Звісно всі знають стареньку вчительку української мови і літератури. Давно на пенсії, у 60-х, тоді випускниця Львівського університету, прибула за розподілом, і невдовзі привезла із Західної України стареньку матір. Однак лише у 90-х, коли Галині Іванівні перераховували пенсію, «сплили» документи, що неабияк здивували односельців. Виявляється тиха, інтелігентна жінка колишня «зечка», у 1948 – 1954 рр. відсиділа за статтями 20-54 «а», 54-11 КК УРСР суть яких зводилася до формули – «ізмєна родіни». Хто ж вона Сокіл (у дівоцтві Харченко) Галина Іванівна?
Надамо їй слово:
– Я з історичного краю – Жовкви, Львівської області. Народилася у 1930 році 18 серпня. Спочатку навчалась у польській школі. Пам’ятаю антагонізм між українськими і польськими учнями. Взагалі українці сиділи на задніх партах. Польські вчителі казали польським дітям: «ви не маєте права вчитися погано, бо ви є поляки, то ж маєте бути кращі за них (тобто за нас)», хоча подібні розмови скоріше стимулювали українських дітей до старанності. Та однак з уроків української мови їх ніхто не звільняв, вони були зобов’язані учити нашу мову, хоча ніколи нею не розмовляли. Не дивно, що ми відверто раділи приходу радянських військ, це вже пізніше зрозуміли, що страшна не радянська зброя, а радянська пропаганда.
– Розкажіть про передумови вашого арешту. Ви були у зв’язковій ланці ОУН-УПА?
– Можна і так сказати. Передавала цидулки для Йосипа Касарапа, який був у проводі. Десь у кінці сорокових він загинув, щоб не потрапити до полону підірвався у криївці разом із побратимами. Однак Йосип у ланку зв’язкових не взяв, вочевидь пожалів мене, бо знав, що рано чи пізно загине. Потім, перебуваючи вже у таборах, росіяни дивувались із нас бандерівців, дивувались, як так можна було боротись, знаючи, що рано чи пізно загинеш, вони гадали, що ми так старалися через американські гроші.
Після війни почалися масові вивезення. Щоб якось виправдатися політично, комуністи вдавалися до провокацій. З’явилися безліч фальшивих «бандерівських» боївок. Пам’ятаю, якось до нас з мамою прийшов один такий, ніби бандерівець, прохав мене вишити йому сорочку. Та визначити таких «оунівців» більш-менш спостережливим людям було не важко. Про цього я повідомила справжнім бійцям УПА, потім його вже не бачила. Ще один прикрий випадок – убивство Довганика, секретаря Жовківського району, який хоч і був радянським функціонером, однак нікого не чіпав, ніхто на нього зла не тримав. Та у 1947 був убитий, розстріляний у автомобілі разом з шофером, ніби то бандерівцями. Через це вивезли жителів села Добросин, де був розстріляний автомобіль. І вже у 90-х, шофер, який вижив, розповів правду, що Довганик був убитий енкаведешниками, навіть називав прізвища убивць. Загалом важкий час, коли міг бути убитий будь-хто. НКВД часто робив облави на релігійні свята, так на Святвечір постріляли хлопців-односельців, які ходили колядувати. Мене арештували у 1948-му році. Хтось навів, що не дивно, навколо було так багато агентів, як із переселенців, так і серед своїх, яких залякали. Багатьом ставили умови, або співробітничати, або розстріл. У 90-х з’явилася можливість ознайомитися зі своєю справою, але я не поїхала, знала, що із тих, хто виказав, могли бути мої сусіди, близькі знайомі, не хотіла засмучуватися.
А забирали мене ніби яку рецидивістку, хату щільно оточили, та сусідів то не дивувало. Під час обшуку знайшли деякі цидулки Касарапа, але шкоди вони вже нікому не могли принести, там згадувалися одні лише псевда, та й не було серед живих вже тих людей. Знайшли також і «антисовєтську» книжку – «Тіні забутих предків».
Допитували дуже довго. Попала в червні, а до Мордовії вивезли навесні, майже через рік. На допитах ламали психологічно: побої, постійні вибивання стільця, гаряча сліпуча лампа, направлена в обличчя і при цьому звучала дуже сумна музика і так тривало годинами. В Мордовії привезли до селища Явас, потім вели по пунктах на 6-й, потім пішки йшли на 3-й, це десь 10 км. пішки, а потім табір. Пам’ятаю на марші хотілося дуже пити, якась естонка вийшла зі строю, бо побачила діжку з водою, так конвоїр її застрелив. На 6-му перебували люди ще з 1937-38 років. Це були представники української і російської інтелігенції, була родичка Лесі Українки на прізвище Литвин (ім’я не пам’ятаю), багато представників релігійних конфесій, монархістів, які вірили, що невдовзі прийде на російський трон цар Олексій син Миколи ІІ. Зі мною в таборі сиділа Ніна Гаген-Торн, вона подарувала і підписала свою книгу «Женская одежда народов Поволжья», ще у своїй книзі «Меморіал» вона згадує про мене. (Н. Гаген-Торн – російська поетеса, етнограф, історик, письменниця-мемуаристка, за походженням шведка. Прим. авт.)
Загалом Галина Іванівна отримала 10 років таборів, але через інвалідність (у неї немає правої руки) відсиділа 6 років. Коли повернулася, домівки вже не було, конфіскували, мати жила по знайомих, сама Галина мешкала у далеких родичів і то ночувала потаємно, бо допомагати бандерівцям, навіть тим, хто відбули покарання, категорично заборонялося. Щоб не підставити під удар благодійників, вдень відсиджувалася десь у парку. Спромоглася закінчити Львівський університет, хоча не минулося без перепетій совєтських реалій. У 1956-му, провчившись рік, була виключена, бо у Львові, як і по всій Україні, почалася русифікація, перші під удар потрапили студенти українських факультетів, яких масово виключали, звісно вчорашня «зечка» – ідеальна кандидатура. Та через рік, завдяки деяким викладачам, зокрема Крип’якевичу, була відновлена. По закінченню потрапила по розподілу до Сумщини, де до неї періодично навідувалося сумське КГБ, перевіряючи чи не підтримує зв’язки з націоналістами.
Слід зазначити, що Галина Іванівна, незважаючи на каліцтво, майстриня. Професійно вишиває.
З цього року починаються відзначення роковин так званого, «ковпаківського руху», звісно не через ілюзорну любов українців до цигана-полукровки, який під ширмою звільнення України насправді допомагав завойовувати її московським окупантам, а через прагнення нових керівників країни на кшталт Табачника, догодити тим же окупантам, тільки другого покоління. Справжні ж герої України залишаються в тіні. Нехай Галина Іванівна не захищала Україну з автоматом чи гранатою, ті передані кілька цидулок у зв’язковій ланці лише піщинки у великій справі, однак це внесок! А який внесок за тими, кого збираються відзначати: Ковпака, Мєдвєдєва, Шукаєва та інших? А внесок такий: спалені села та замордовані мирні жителі – розмінна монета у іграх Йосипа та Адольфа.
Джерело:
https://web.archive.org/web/20111129033916/http://www.ukrnationalism.org.ua/interview/?n=164
03.10.2011, 13:43
Для нас була страшна не радянська зброя, а радянська пропаганда
Аркадій Поважний
***
Галину Іванівну згадує російська письменниця, етнограф Ніна Гаген-Торн, з якою каралася в одному таборі. Ніна Гаген-Торн вмістила нарис про Галину у книзі «Memoria» (редакція і примітки доньки Г.Ю. Гаген-Торн).
Ось цей уривок:
«…Зайшла у сусідній барак. Побачила на верхніх нарах блакитнооку дівчинку-підлітка із товстою косою. Вона повернулася, і я здригнулася: пустий рукав – руки немає від самого плеча.
— Звідки вона? — тихо спитала сусідку внизу. — Хіба був новий етап?
— Із ЦЛБ. Дівчата розповідали: її із в’язниці прямо на ЦЛБ відправили, в одинадцятий корпус… На слідстві електричним струмом катували. Рік в одинадцятому корпусі пробула. Тепер – нічого. Тільки не треба згадувати. 11 корпус на ЦЛБ (від рос. Центральная лагерная больница) — психіатричний.
— А де взяли?
— У Львові. Із школи. За вірші, кажуть.
— А рука?
— Не знаю. В табори вже безрукою потрапила. Дівчата їй косу розчісують. Галею звати. Українка*
(У рукопису «Галя С.». Зі зрозумілих причин автор не називає її повне прізвище — Сокіл. (Примітка Г.Ю.Г–Т.)»
Джерело:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%BB_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
Сокіл Галина Іванівна
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
