Category Archives: Наука

П’ятикоп Олександр Іванович – військовий льотчик, ветеран війни, доктор медичних наук, професор з Миропілля

До 100-річчя професора П’ятикопа Олександра Івановича

П’ятикоп Олександр Іванович (1921 – 1983) – військовий льотчик, ветеран Другої світової війни, доктор медичних наук, професор, Голова Українського наукового товариства дерматовенерологів (1965 – 1980).

П’ятикоп Олександр Іванович народився 11 (за іншими даними – 15) вересня 1921 року в місті Миропілля Суджанського повіту Курської губернії (нині Сумського району Сумської області). Влітку 1940 року 18-річний Олександр був призваний до лав Червоної армії. А невдовзі почалася німецько-радянська війна… Continue reading

Турченко Ф. Г. «ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя» (рецензія)

«Ні про яку іншу подію сучасної історії стільки не говорилося, як про події в Москві 19-21 серпня 1991 р., ні про яку іншу стільки не писалося, ніяка інша так не досліджувалася. Дія розгорталася на очах всього світу. Телебачення цілодобово вело пряму трансляцію. Сотні журналістів повідомляли про події в найдрібніших подробицях. Багато з тих, хто виступав у них на першому і другому планах, згодом робили на них посилання. Судові розслідування і свідчення очевидців намагалися пролити світло на закулісну сторону подій. Звичайно, до цих пір ще залишаються темні плями, але вони відносяться більше до деталей, ніж до суті того, що сталося», – відзначає в своїй книзі «От СССР к России» італійській історик Джузеппе Боффа [1, с. 236]. Continue reading

“ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя”

Пропонуємо читачам “Краснопілля Інфо” дві статті-рецензії на книгу нашого земляка, відомого історика, професора Федора Григоровича Турченка “ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя” (Запоріжжя: Просвіта, 2011. – 132 с.).

Хоча книга побачила світ 10 років тому, до 20-річчя проголошення Незалежності України, але ні сама книга, ні пропоновані спогади і рецензії не втратили актуальності і сьогодні – в часи, коли ми відзначаємо вже 30-річчя Незалежності нашої держави. Більше того – вони вже самі стали частинкою нашої новітньої історії… Continue reading

Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (II)

(закінчення)

Вагомою складовою «українського проекту» в варіанті П. Куліша середини ХІХ ст. була розробка відповідної версії історії України («націоналістичного історичного міфу» про Україну). Її елементи присутні в різних за змістом і характером виданнях – як уже згаданих, так і пізніших: роман «Чорна рада» (1846 р.), збірка «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), історичні публікації в «Основі» («Історія України од найдавніших часів», «Хмельнищина»). На нашу думку, Куліш свідомо творив «свою» історію, виходячи з придатності її для національної пропаганди, а не просто піддався, скажімо, власним емоціям чи романтичній традиції: це підтверджується як цілеспрямованістю, мотивацією, логікою діяльності письменника, так і популяризаторською спрямованістю згаданих творів. У будь-якому разі його праці того періоду мають очевидний тенденційний характер, відображають прагнення автора задавнити й возвеличити історію власного народу, «сповнену героїчних подвигів і захопливих пригод»[29]. Continue reading

Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (I)

«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні.

З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (III)

(закінчення)

***

Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)

(продовження)

***

Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510]. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (I)

Російська агресія проти України 2014 р. актуалізувала проблеми історії військових конфліктів між Україною та Росією і сюжетів, пов‘язаних з військовою присутністю та агресією росіян в Україні. Російсько-український конфлікт загострив ситуацію у середовищі православної церкви, організаційно підпорядкованої Московському патріархатові. Перед кліром і віруючими УПЦ спалахнули старі питання лояльності до вищого церковного керівництва, яке знаходиться поза межами України і яке підтримує офіційну позицію Кремля. Збурилося й середовище інших церков. У контрастному світлі війни за українську державність зринули виклики національної ідентичності, вибору політичних шляхів розвитку України. Знов підсилено залунала багаторічна ідея консолідації православних навколо одного духовного центру в Україні і створення єдиної помісної української церкви.

З огляду на зазначені обставини, наша увага виокремлює факт російської військової присутності в Україні, що мав місце у 1919–1920-х рр. Він показовий з огляду на можливість встановлення історичних паралелей, що доводять типовість українсько-російських конфліктів, зокрема, у духовній сфері. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.). ч.3

(закінчення)

***

Безперечно, революція 1905 р., у всій багатоманітності проявів політичної свідомості, кинула виклик клерикальній ідеології в Україні, чим спричинила посилення останньої. Але ні політичної організації, ні чіткої програми реформ українські клерикали не мали. Про споріднений клерикалізму рух маємо говорити, передусім, як про явище, спричинене офіційним становищем осіб з державної та церковної адміністрації: політиків, чиновників, вищої ієрархії.

Серед парафіяльного духовенства цей рух був, скоріш, явищем ситуативним. Підкоряючись службовому обов’язку та ієрархічній дисципліні, а інколи й прямому адміністративному тиску можновладців, парафіяльні священики, як головна ідеологічна сила конфесії, мусили закликати до підтримки царського уряду, навіть якщо це суперечило їх демократичним переконанням. Continue reading

Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.) ч.2

(продовження)

***
Серед бажаних вдосконалень адміністративного характеру єпископами і духовенством пропонувалось збільшення числа митрополичих округів. При цьому прихильники реформ покликувались не тільки на старий римсько-візантійський досвід, а й на сучасний стан церковної організації в сусідніх православних народів. Журнал “Киевские Епархиальные Ведомости” в 1905 р. нагадував, що і в сучасній Греції церковні округи за розмірами не перевищували часом наших повітів, надаючи високої згуртованості церковним громадам [18.-С.247].

Відомості з газет та інших джерел про церковне життя сусідніх народів, приклади церковно-визвольного руху балканських народів стверджували церковних діячів в Україні в необхідності оновлення церковного устрою. Continue reading