Category Archives: Долі людські

Найстарший ліквідатор Дмитро Якович Соколов: «Першу річницю аварії я зустрів на Чорнобильській АЕС»

Світ уже ніколи не буде таким, яким був до 26 квітня 1986 року. Аварія на ЧАЕС змінила його назавжди. Саме цього дня людина зрозуміла, що вона не всесильна, і будь-які, навіть найпередовіші технології, що задумувались як такі, що мають нести благо, можуть в одну мить стати смертоносними.

26 квітня 1986 року світ перевернувся. Але він не перестав існувати, в першу чергу завдяки простим людям, які ні до енергетики, ні до яких-небудь спецпідрозділів стосунку не мали, були простими роботягами, тими, що якщо вже беруться за якусь роботу, навіть небезпечну, то роблять її на совість. До таких належить і 72-річний Дмитро Якович Соколов – найстарший в Краснопіллі ліквідатор аварії на ЧАЕС. Continue reading

Ларікове «золото»

«Щоразу, коли бачу у вашій газеті звернення розповісти про людей із цікавими долями, хочу зателефонувати, але все ніяк не наважувався, сумнівався, що історія мого роду когось зацікавить, зрештою, таки зібрався з духом, а ви вже вирішуйте, варта ця історія уваги, чи ні», – така телефонна розмова відбулась із жителем Мезенівки Василем Яковичем Ларіковим, а ще через деякий час він завітав до редакції, щоб розповісти трагічну, але разом з тим дивовижну історію життя своїх пращурів, про їх поневіряння, пов’язані із міфічним золотим скарбом, який зламав не одне життя з родини Ларікових. Золото і по цей день залишається лише міфом, а ось страждання вони принесли цілком реальні. А почалося все з буремних подій 1905 рокуContinue reading

Сергій Спиридонович Загорулько: «Нічого надважливого не було в моєму житті. Жив, працював, так сто років і промайнуло»

Сергія Спиридоновича знають і пам’ятають далеко за межами Рясного, – і не лише як довгожителя, а і як висококваліфікованого ветеринарного лікаря, до будинку якого завжди йшли за допомогою в будь-який час доби власники худоби. В цьому ж будинку при в’їзді до села він проживає й сьогодні.

Чоловік сидить у світлині старенької, але охайної хати, яку називає своєю «ровесницею». Голосно вітається, простягаючи руку. Проникливо вдивляється у вічі.

– З газетою і її редакторами дружив завжди. На моє 90-річчя приїздив тодішній редактор Іван Чичикало. Цілу сторінку мені присвятили, – Сергій Спиридонович показує на стіл, де лежить сторінка із статтею «Життя прожить – не поле перейти», датовану 26 січня 2011 року. – Навіть не сподівався, що знову прийматиму у гостях редактора. Continue reading

Рівно чотири роки тому в біографії Анатолія Горбенка фронтові медики «200» виправили на «300»

Анатолій Горбенко — кавалер орденів «За мужність» і «Народний Герой України» — нині весь у турботах про маленького сина, який нещодавно народився. Він активний і позитивний, є головою ГО «Всеукраїнської організації «Національне об’єднання ветеранів-інвалідів», окрім сина, виховує донечку, щасливий у шлюбі, бере участь у різних акціях, ходить у гори, їздить за кордон…

Та цього всього б не було. Якби рівно чотири роки тому в його біографії цифра «200» не була виправлена на «300». Медицина того дня межувала з фантастикою… Це один з найдивовижніших порятунків аеромедичною евакуацією – тонни пального, десятки фахівців і звичайний солдат Горбенко, заради життя якого запрацював увесь механізм… Continue reading

“Волів би забути про все, але не можу…”

Їх залишилося одинадцять обійців з 51 ОМБР на териконі, який постійно обстрілювався ворожою артилерією. Опинившись в оточенні, прикривали підрозділи 72-ї ОМБР, які знаходились у Червонопартизанську, який у 2016 році у зв’язку з декомунізацією було перейменовано на Вознесенівку.

Виснажені, але незламні, втримували державний кордон, відтягуючи на себе сили терористів, стримуючи колони бронетехніки російських найманців та забезпечуючи умови для наступальної операції ЗСУ на інших напрямках. Про них ніхто не згадував. Не зустрічав з радісними вигуками та квітами. Хоча завдяки їм було врятовано чимало людських життів. Цими героями є бійці 4-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 51 ОМБР, командир якої — бойовий офіцер, капітан Сергій Чергінець. Continue reading

Світле ім’я її – Світлана

Чи ж є ніжніший, веселіший, радісніший і дорожчий звук для вчительського серця, ніж оцей малиновий дзвін звичайного шкільного дзвіночка? В ньому все моє життя, радість праці, любов до дітей, особисте щастя. Школо моя! Радість моя! Ти живеш в моїй пам’яті такою, якою я побачила тебе в перші роки навчання і коли вже свідомо ступила на твій поріг молодою та зеленою вчителькою. Ти залишаєшся в моїй пам’яті назавжди, як свідок моєї неповторної юності.

Світлана Снісаренко

Народилась Світланка у листопаді 1943 року. Родина вчителів вже мала двох синочків. Так склалась доля, що з шестимісячного віку дівчинку та її братів виховувала молода дружина батька, яку вони звали мамою. На той час подружжя Покидченків Юрія Лавроновича – хіміка-біолога за фахом, та Марії Іванівни – вчительки початкових класів, проживало у селі Парне Сумського району. Continue reading

…Ось я і прийшов до тебе, батьку

Коли заочна дружба із нашою землячкою, уродженкою Наумівки, а нині громадянкою Латвії Тетяною Лаздою (Говорухіною) та Конгресом Українців Латвії тільки зав’язувалась, коли її результатом став матеріал у районній газеті “Перемога”, навіть гадки не мали, що історія єднання земляків, взаємодопомоги отримає таке незвичне, зворушливе продовження.

ШЛЯХ, ДОВЖИНОЮ В 40 РОКІВ

Після виходу у серпні в районці матеріалу “Тетяна ЛАЗДА: “ДАВНО НЕ БУЛА ВДОМА” (http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/tetjana_lazda_davno_ne_bula_vdoma/1-1-0-744), до редакції завітав наш добрий знайомий Олександр Олексійович Акименко і своєю розповіддю підтвердив істину – наскільки тісною є земна куля.

…Тікаючи у 1933-му з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом. Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.

Continue reading

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

НЕЗЛАМНА І НЕСКОРЕНА

160821_H_Sokil_1Україна відзначає 25 річницю Незалежності. Кожен з нас сприймає поняття волі, свободи, назалежності по-своєму. Для когось, можливо, це просто слова без змісту і зобов’язань перед країною, громадою. Ось тоді все більше з’являється розмірковувань на кшталт «А що дала мені ця держава?» і майже не чути питання: «А що я зробив для неї?». На жаль, перших ми бачимо, чуємо часто, вони на перших шпальтах газет, вони не зникають з телеекранів, а ось про представників другої категорії ми мало що знаємо, і інколи дізнаємося про складне, трагічне життя лише після їх смерті.

Справжні герої України залишаються в тіні. Нехай Галина Іванівна Сокіл не захищала Україну з автоматом чи гранатою, і ті передані нею кілька цидулок у зв’язковій ланці ОУН лише піщинки у великій справі, однак цей внесок у мрію її життя – незалежну Україну, коштував їй руки і десяти років ув’язнення. Цей матеріал – своєрідна спокута перед мужньою жінкою, якої вже немає серед нас.
Continue reading

Маленька розповідь про велику Людину

160301_Kateryna_Zabara
Життєва дорога – це тернистий шлях, обпалений гарячим сонцем та обвіяний колючим вітром, але вона й різнобарвна, як весна. Хочу розповісти про людину, яка за покликом серця та за професією своє життя присвятила людям. Я вдячна долі за те, що людину знала особисто.

Так от, 15 жовтня 1918 року в сім’ї Забари Кирила Кириловича та Віри Іванівни народилась донечка Катруся. Проживала сім’я в мальовничому селі Бранцівка по вулиці з милозвучною назвою Краснянка. Хатина стояла у вуличці, де вниз, край городу, був невеличкий ставок, навкруги якого поросли очерет з рогозою. Достатки в сім’ї були невеликі, але жила вона в любові та злагоді.

Досягнувши шкільного віку, Катруся піша до першого класу Бранцівської семирічки. Закінчивши школу та отримавши атестат, разом з татом їде вступати до технікуму. Діставшись із Бранцівки до Тростянця на підводі, дівчинка ніби потрапила у зовсім інший світ. На пероні вокзалу метушились люди, всі кудись поспішали, а на рейках стояли величезні паровози з вагонами. В один з таких і Катруся з татом. То був звичайний товарний вагон, у якому із захопленням і тривогою в серці поїхала Катруся в нове, незвідане життя. Continue reading