Category Archives: Долі людські

«Для нас була страшна не радянська зброя, а радянська пропаганда»

Сокіл (Харченко) Галина Іванівна – вчителька із селища Угроїди, Краснопільської громади Сумської області, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Народилася 18 серпня 1930 року, місто Жовква, Львівська область, — померла 27 липня 2012 року, селище Угроїди, Краснопільський район Сумської області). Була засуджена як діячка ОУН, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Потрапила в полон 28 червня 1948 р. Після року допитів, особливою нарадою при МГБ СССР, за статтями 20-54 «а», 54-11 КК УРСР, засуджена на 10 років, які мала відбувати у таборах РСФСР (зокрема на території Республіки Мордовія). В ув’язненні в таборах СССР каралася 6 років 9 місяців.

*** Continue reading

Новий дім на Київщині: Налагоджуючи життя після втрат

Про Інну Мигаль із прикордонного селища Михайлівське, Краснопільської громади, що на Сумщині, виходив матеріал у газеті «Перемога» у вересні минулого року. Молода жінка втратила чоловіка Олександра у 2023-му, його серце не витримало переживань за дітей через щоденні обстріли та вибухи. Тікаючи від війни та спогадів, щоб убезпечити донечок Варю та Маринку, Інна переїхала до Сум та винаймала кімнату в гуртожитку. У своєму селищі жінка працювала завідуючою лабораторії на заводі, адже має спеціальність «Виробництво тугоплавких, неметалевих силікатних матеріалів і виробів».

В обласному центрі вона знайшла роботу продавчині. Її дівчатка продовжували дистанційно навчатись у Краснопільському ліцеї №1, оскільки їх мама була задоволена ставленням та знаннями, що давали вчителі цього закладу освіти. Молоду жінку дуже підтримували родичі, куми та нові сусіди по гуртожитку, які іноді приглядали за Варею та Маринкою. Сім’я жила на соціальні виплати, зарплату Інни та продукти, що передавала її мама, яка лишалася жити у Михайлівському. У Сумах і тоді лунали повітряні тривоги, аби убезпечити доньок, часто доводилося сходити на перший поверх або лишатися на ніч у родичів. Вона говорила: «Заради дітей тримаюся, буде гучніше – будемо тікати подалі…». Continue reading

У ВОГНІ ВІЙНИ: ІСТОРІЯ БАТЬКА ТА СИНА

Сивина, зморшки на обличчі, але вогонь у очах – такий він, наш сьогоднішній гість, 65-річний Микола Іванович Пушкалов із Угроїд. Коли у лютому 2022 року російські танки перетнули кордон, він не сховався в підвалі, не склав руки. Він став на захист рідної землі, як зробив його син Андрій, який, на жаль, загинув у бою, захищаючи Україну.

ТИЛ, ЩО ТРИМАЄ ФРОНТ

З перших днів війни він, досвідчений мисливець і знавець лісових стежок, допомагав чим міг: спочатку – партизанськими вилазками, потім – підтримкою Збройних Сил України. Він знає кожен куточок рідного краю, кожну стежку, кожну схованку. І ці знання стали його зброєю у боротьбі з окупантами. Continue reading

Михайло Степанович Лазнєвий: “Іншим бути я не можу”

Знайомство з цим мудрим чоловіком з юнацьким блиском в очах примусило змінити погляди на сучасні обставини та взагалі на життя. Ще раз переконалась, що народна мудрість про те, що кожна людина є ковалем свого щастя – працює.

Земляне – колиска дитинства

1-го осіннього дня 1935 року у селі Земляне народився наш герой – Михайло Степанович Лазнєвий у родині Тетяни Михайлівни та Степана Михайловича, то ж ім’я хлопчик отримав на честь двох дідусів. Continue reading

Від дитинства до безсмертя: Життя і подвиг Олександра Лизогуба

«З Сашею ми були знайомі з дитинства. Народились і зростали в одному селі. Але Він був на сім років молодшим. І, звісно, у роки юності я не розглядала його як супутника по життю», – з жалем у голосі і неймовірним сумом в очах починає свою розповідь про Героя Наталія Рибін.

«Свого часу я вийшла заміж і переїхала до села Грабовське. Хоч і народили ми з чоловіком Віру, Надію і Любов, але сімейне життя не склалось…» Continue reading

Півстоліття між фото

Знову з неймовірним захопленням та цікавістю гортаю історичні підшивки «Перемоги». Про що писала районка п’ятдесят років тому? Звісно все цікаво. Сільські весілля, передовики сільського господарства, культурна нива, просто милі фото дітлахів. А ось молода жінка з щирою посмішкою та добрими очима, схожа на акторку…

Це свинарка з відгодівельного комплексу хмелівського колгоспу імені Гагаріна Ніна Іванівна Зеленська. Тож повертається Ніна Іванівна на сторінки «Перемоги» через півстоліття.

Народилась Ніна 19 лютого 1941 року у родині простих робітників на Донбасі. Мама мала інвалідність. Згодом родина переїхала до села Мезенівка. У 1947-му у родині з’явилась ще одна дівчинка, яку назвали Надійкою. Скрутне становище родини змусило влаштувати старшу донечку на виховання до інтернату. Там дев’ятирічна Ніна і розпочала свою освіту. Continue reading

Анатолій Новиков: «…він незрідка виручав усю групу, викликаючи на себе «вогонь» і зачаровуючи викладачів своєю ерудицією»

До 65-річчя від дня народження професора Леоніда Ушкалова

5 листопада Леоніду Ушкалову виповнилося б 65 років. Пропонуємо вашій увазі спогади доктора філологічних наук, професора Анатолія Новикова – однокурсника і колеги нашого незабутнього земляка. Спогади написані у листопаді 2019 року.

 

ПРО ЛЕОНІДА УШКАЛОВА І ДОБУ, В ЯКУ МИ ЖИЛИ

Звістка про раптову, неочікувану смерть Леоніда Ушкалова мене, по суті, приголомшила. Цю реальність (для мене це якийсь сюрреалізм) досить важко усвідомити навіть тепер, коли пройшло вже чимало часу – понад дев’ять місяців. Адже він був у розквіті своїх творчих сил і начебто мав для свого віку відносно непогане фізичне здоров’я. Але це, мабуть, так здавалося лише на перший погляд. Очевидно, велика перевтома (Леонід в останні роки щороку друкував по кілька книг, поєднуючи це з викладацькою діяльністю) далася взнаки. Якось Льоня мені навіть жалівся, що від перевтоми непритомнів, проте не хотів збавляти темпів. Таке враження, що він постійно перебував у творчому цейтноті, поспішаючи якомога швидше виплеснути в електронну комп’ютерну пам’ять, а потім на папір свій величезний запас знань, свої непересічні думки. Однак організм не витримав таких темпів, і, на превеликий жаль, сталося те, що сталося. Continue reading

Найстарший ліквідатор Дмитро Якович Соколов: «Першу річницю аварії я зустрів на Чорнобильській АЕС»

Світ уже ніколи не буде таким, яким був до 26 квітня 1986 року. Аварія на ЧАЕС змінила його назавжди. Саме цього дня людина зрозуміла, що вона не всесильна, і будь-які, навіть найпередовіші технології, що задумувались як такі, що мають нести благо, можуть в одну мить стати смертоносними.

26 квітня 1986 року світ перевернувся. Але він не перестав існувати, в першу чергу завдяки простим людям, які ні до енергетики, ні до яких-небудь спецпідрозділів стосунку не мали, були простими роботягами, тими, що якщо вже беруться за якусь роботу, навіть небезпечну, то роблять її на совість. До таких належить і 72-річний Дмитро Якович Соколов – найстарший в Краснопіллі ліквідатор аварії на ЧАЕС. Continue reading

Ларікове «золото»

«Щоразу, коли бачу у вашій газеті звернення розповісти про людей із цікавими долями, хочу зателефонувати, але все ніяк не наважувався, сумнівався, що історія мого роду когось зацікавить, зрештою, таки зібрався з духом, а ви вже вирішуйте, варта ця історія уваги, чи ні», – така телефонна розмова відбулась із жителем Мезенівки Василем Яковичем Ларіковим, а ще через деякий час він завітав до редакції, щоб розповісти трагічну, але разом з тим дивовижну історію життя своїх пращурів, про їх поневіряння, пов’язані із міфічним золотим скарбом, який зламав не одне життя з родини Ларікових. Золото і по цей день залишається лише міфом, а ось страждання вони принесли цілком реальні. А почалося все з буремних подій 1905 рокуContinue reading

Сергій Спиридонович Загорулько: «Нічого надважливого не було в моєму житті. Жив, працював, так сто років і промайнуло»

Сергія Спиридоновича знають і пам’ятають далеко за межами Рясного, – і не лише як довгожителя, а і як висококваліфікованого ветеринарного лікаря, до будинку якого завжди йшли за допомогою в будь-який час доби власники худоби. В цьому ж будинку при в’їзді до села він проживає й сьогодні.

Чоловік сидить у світлині старенької, але охайної хати, яку називає своєю «ровесницею». Голосно вітається, простягаючи руку. Проникливо вдивляється у вічі.

– З газетою і її редакторами дружив завжди. На моє 90-річчя приїздив тодішній редактор Іван Чичикало. Цілу сторінку мені присвятили, – Сергій Спиридонович показує на стіл, де лежить сторінка із статтею «Життя прожить – не поле перейти», датовану 26 січня 2011 року. – Навіть не сподівався, що знову прийматиму у гостях редактора. Continue reading