Розбираючи листування небіжчика Павла Грабовського, натрапив я на жмуток листів тепер теж небіжчика, відомого російського письменника П. Якубовича (П. Я., Мельшин, Гриневич). Обидва письменники, український і російський, були товариші по недолі, одбуваючи разом заслання та в’язниці. Спільність інтересів не тільки політичних, а й літературних, навіть деяка схожість духовної вдачі товаришів призвела до того, що вони щиро заприязнились між собою і потім, коли доля їх розлучила, не поривали дружніх зв’язків. Свідоцтвом цього й було їхнє досить інтенсивне, як на становище засланців, листування.
На превеликий жаль, воно збереглося не цілком. Між паперами Грабовського знайдено тільки листи Якубовича, – звичайно, теж не всі, бо в знайдених листах маємо виразні вказівки на такі листи, яких у зібранні Грабовського немає. Немає зовсім листів самого Грабовського. Пробуваючи р. 1904 в Петербурзі, я обернувся був до Якубовича з проханням дати, якщо збереглись, листи до його Грабовського. Якубович, який взагалі надзвичайно тепло згадував про покійного товариша, обіцяв переглянути «свій архив», але додав, що ледві чи знайде щось цікаве, бо майже все його листування з часів заслання загинуло при всяких пригодах, на які таке багате життя засланця. І дійсно – листів Грабовського не знайдено, – і це тим прикріше, що листи Якубовича показують, як багато в них можна було знайти цікавого для характеристики поглядів і взагалі постаті українського письменника. Тепер про них можемо знати тільки з того, що відповідає російський письменник. Листи останнього (деякі з їх справжні дисертації) містять дуже багато надзвичайно цікавих про обох кореспондентів даних.
Якубович Петро Пилипович (03.11.1860 – 30.03.1911), російський революціонер-народоволець, письменник (поет і перекладач)
Певна річ, ставилося в них і українське питання, принаймні хоча з одного боку, літературного. Грабовський, або «Панько» як звали його товариші на засланні, був певне єдиним свідомим українцем між політичними висланцями. Доводилось йому, очевидно, балакати з товаришами про свої погляди і взагалі про українські справи, доводилось змагатися, ділитися своїми літературними планами, тощо. Одгуки цього всього ми й знаходимо в листах Якубовича.
Найбільш, може, характерно для обох кореспондентів те, що більша частина листів присвячена якраз справам літературним; усякі плани літературної роботи, літературні новинки, змагання про вартість тих чи інших літературних подій – ось що складає головний зміст їхнього листування. Перед цим змістом одходять на задній план їхні особисті інтереси, справи ділового характеру й навіть події з громадського життя. Видко, що люде ці справді любили письменство, жили в йому і літературні інтереси ставили понад усе інше. Я не маю змоги використати тут увесь зміст, знов, кажу, надзвичайно цікавих листів Якубовича, сподіваючись зробити це незабаром в іншому місці. Виберу ж поки що з листів те, що стосується до українства, як воно одбилося в листуванні Якубовича з Грабовським. Завважу, що Якубович, – цей «кацап русопет», як жартома сам себе зве – дуже цікавився українською нацією й з повною симпатією ставився до неї. Характерно, що нігде у його не знайдемо принципіяльних думок з приводу можливості українського письменства чи потреби в йому. Очевидно, це була для його справа вирішена, яка сама по собі не вимагає доказів і не викликає сумнівів. Знаходимо тільки, як побачимо зараз, деякі і – ніде правди діти – не зовсім вірні думки про українську мову. Але закиди Якубовича цілком зрозумілі в устах чужої людини, та ще 15-20 років тому, коли навіть і далеко пізніше, до того ж люде ближчі до українства, виставляли вимагання «мови Шевченка» й на меншому ніяк не мирились.
Вже в першому листі Якубовича, писаному 5 ноября 1892 р. з Акатуйської тюрми (олівцем і на клаптику сірого паперу) зараз же знаходимо цитату з Шевченка: «За горами гори», якою Якубович характеризує Акатуйську місцевість. Покінчивши з описом свого життя й обертаючись до літературних справ («пора перейти к поэзии»), Якубович першим чином починає таки з Шевченка. «Прежде всего, дорогой Павел Арсеньевич, я должен рассеять в Вас одно ложное мнение на мой счет, кем-то внедренное в Вас и чрезвычайно обидное для моего поэтического чутья: будто бы я не люблю Шевченку и настолько не люблю, что Надсона ставлю выше его. Разумеется, это абсолютная чепуха, если бы даже в пылу полемики я и высказывал на Каре что-нибудь подобное». Згадавши далі, що він «не слепой поклонник» Шевченка й добачає в його творах деякі, переважно тexнічні, хиби, Якубович додає: «но все это не мешает мне считать его очень крупным (если не прямо великим) поэтом, глубоко любить его и, очень плохо зная малороссийский язык, многие его стихотворения знать наизусть». Такі ж думки про Шевченка стріваємо і по інших листах Якубовича, хоч разом бачимо й спроби поставитись прихильно до українського Кобзаря. Так, наприклад, Якубовичеві рішуче не сподобалась чудова поезія Шевченка «Огні горять». «Не сердитесь, – пише він у листі 30 апр[еля] 1896 p., – пожалуйста за Шевченка, которого, повторяю, я очень уважаю и даже люблю (насколько это возможно для кацапни); не сердитесь и проанализируйте хорошенько сами его стихотворение «Огни горят» и пр.: идея его шаблонна, избита, образы и вообще форма также не из важных. Конечно, у Шевченка есть вещи в десять paз лучшие».
Як товариш Грабовського, Якубович особливо цікавиться його літературними працями, тим більше, що Грабовський чимало поперекладав на українську мову творів і самого Якубовича. Поетичну діяльність Грабовського ставить Якубович дуже високо. «Теперь о Ваших работах, дорогой мой, – пише Якубович у першому, вже цитованому листі. – Очень жалею, что я почти не знаком с Вашей оригинальной поэзией, но думаю, что она должна быть теплая и далеко-далеко недюжинная». Переходячи до перекладів Грабовського і перш за все перекладів із самого Якубовича, російський поет пише: «Что касается самих переводов Ваших, то те, которые npивез мне Ф. – бесподобны, а общее мнение (в том числе и мое), что многие из них лучше подлинников. В большой степени, – додає Якубович, – зависит это от прелести самого языка малороссийского сравнительно с грубым русским». Познайомившись опісля і з оригінальною поезією Грабовського, Якубович 22 сентября 1896 р. пише: «талант у Вас… большой (это я говорю без лести)». В тому ж таки листі Якубович знову вертається до творів Грабовського і ставить низку «недоумённых вопросов». «Удивляюсь я еще вот чему. Ваши малороссийские стихи, на мой взгляд профана, так хороши, проникнуты такой неподдельной поэзией, а галицийская (sic) литература ещё так бедна, что казалось бы Вы должны пользоваться в Галиции большой известностью; почему же, напр., корреспондент «Русск[ого] Богатства» Василевский, говоря обо всякой галицийской мелюзге, даже не упомянул о Павле Грабе ни одним словом? Есть ли у Вас какие-нибудь постоянные сношения с Ив. Франко? Дают ли Вам какую-нибудь материальную выгоду Ваши «сбірнічки» (sic) и что вообще знаете Вы об их судьбе? Как отнеслась к ним галицийская печать, были ли какие-то отзывы? Простите эти вопросы. Я так мало знаком с Галицией и ее литературой, что право не удивлюсь, если узнаю, что Вы там уже установившаяся известность, и что мои наивные вопросы, задавай их не отсталый кацап-русопет, были бы прямо обидны».
В наведеній допіру цитаті вирази «галицийская литература» і т.і. ніби показують, що Якубович зве так взагалі українську літературу, бо тоді вона зосереджувалась у Галичині. Інші листи показують, що на цьому пункті у Якубовича було чимало плутанини, яка виходила, певна річ, з малої його знайомости з українською справою взагалі й письменством зокрема. Вище ми читали думку Якубовича про «прелесть самого языка малороссийского», на який перекладав Грабовський твори свого товариша. Але характерно, що в тому ж таки листі, трохи попереду, Якубович пише: «Признаюсь вам, что меня даже огорчало и до сих пор огорчает Ваше отношение к Шевченку: то, что Вы предпочли Шевченковскому языку язык галицийский, мало у нас известный… Конечно, Вам лучше судить, почему Вы это делаете, но я сильно желал бы потолковать с Вами на этот счет». «Потолковать», очевидно, не довелось, а може листовні пояснення Грабовського не вияснили Якубовичеві справи, але так-таки вона й лишилась для його темною. Мало не в кожному листі Якубовича знаходимо нарікання на «галицийский язык» Грабовського або добродушні жарти з приводу захоплення його Галичиною. Іноді це доходило навіть до видимих суперечностей. Так, в листі од 30 апр[еля] 1896 р. Якубович пише: «Если и перечисленная Вами уйма малорусских “поэтов”, совершенно мне неизвестных, все эти Чубинские, Чудинские (sіс), Рубанскіе (sіс), Шашкевичи, знамениты только тем, что написали по два, по три сносных стихотворения (“ничего себе”), то плохую услугу окажете Вы невеждам великорусам, познакомив их в лице этих поэтов с “малороссийской поэзией”!» І зараз же в дальшому листі (22 сент[ября] 1896 p.), характеризуючи дрібних російських поетів, Якубович ілюструє свою думку прикладом: «по-моему, пять прекрасных пьесок, напр., Beневитинова могут дать целый – очень симпатичный образ рано умершего поэта… С меня довольно двух стихотворений какого-нибудь нечастного Одоевского… чтобы образ его навсегда врезался в моей памяти».
Але така не консеквентність і неоднакова мірка до своїх і чужих вихопилась у Якубовича просто «в пилу полеміки». З його був завзятий полеміст, та й Грабовський, як видко, не поступався, «разделывая» на всі заставки російську поезію. Товариші змагалися («хотелось бы… об очень многом поспорить», – пише, напр., в одному листі Якубович), але це не одбивалось ні на їхніх приятельських стосунках, ні тим паче на принципіальній позиції Якубовича щодо українського письменства. Так, він дуже цікавиться збірником перекладів з українських поетів, що збирався тоді саме видавати Грабовський, і цілі листи заповняє всякими порадами, іноді по-товариському різкими, але раз у раз доброзичливими до самої справи; розпитує про Франка, або іншого якого письменника українського, про якого дійшли чутки до Сибіру. «А кто такой Гринченко, – запитує Якубович, – стихи которого хвалил Южаков в «Русск[ом] Богатстве» за прошлый год? Мне они понравились, в одно время я уже думал было, не Вы ли это» (лист 30 апр[еля] 1896 p.). Одно слово, перед нами в листах стає чиста душа Якубовича, що шукала насамперед правди і, змагаючись, уміла це робити з надзвичайною щирістю. З другого боку, виступає виразно й постать нашого Павла Граба, цього, закинутого за тисячі верстов од рідного краю, юнака, що весь палав на огні великої любові до його, і навіть там, на чужині, серед чужих людей, умів працювати для своєї України, говорити про неї й примушував себе слухати. Обидві ці постаті здаються такими рідними й близькими між собою не тільки через схожість особистої долі, але й через схожість вдачі, інтересів та завзяття до справ свого життя, як кожен їх розумів.
Я не мав на думці вичерпати цілком той матеріял, що містять листи Якубовича; я хотів показати хоч один краєчок з стосунків двох товаришів-небіжчиків. І нехай ця замітка буде грудкою рідної землі на їх – далекі одна від одної, але близькі по духу – могили…
Сергій Єфремов
Рада. – 1911. – № 270. – 30 ноября (13 декабря). – C. 2-3.
Джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Yefremov_Serhii/Na_ridni_mohyly_Pamiaty_P_Hrabovskoho_29XI1902_ta_P_Yakubovycha_1911_r/
На рідні могили. Пам’яти П. Грабовського (†29.XI.1902) та П. Якубовича (†1911 р.)
Сергій Єфремов
Стаття
Текст статті наведений за виданням:
Єфремов Сергій. Personalia: Публіцистика 1899 – 1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах. Том 2 / Упорядник С. Г. Іваницька. – Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. – 488 с.
http://biography.nbuv.gov.ua/rating/r2018/txt/g3/1021.pdf
НА РІДНІ МОГИЛИ
Пам’яти П. Грабовського (29. XI. 1902) та П. Якубовича (1911 p.)
