Валентина Іванівна Ярмош сьогодні мешкає в Сумах. Але сама вона на це лише сумно посміхається.

— Я не міська жителька, — каже жінка. — Мій дім в Угроїдах. Переїзд до міста не був її вибором. За неї це зробила війна.

Вона мешкає у квартирі, яку колись отримав її батько, працівник «Хімпрому», але справжнім домом вважає інше місце — свою садибу в Угроїдах, де пройшло майже все життя, де народилися і виросли діти, де кожне дерево посаджене власними руками і де залишилася частинка її душі.

— Я не розумію, як тут жити, — розводить руками Валентина Іванівна. — Це не життя.

Майже щотижня вона намагається вирватися додому. Туди, де зараз немає нормального життя, де небезпека чатує на кожному кроці. Де немає світла, газу і води. Де постійно чути війну. Але там залишилися її кури, коти, собаки, ягничка з ягнятком і спогади. І все це для неї однаково важливе.

Людина, яка відправляла автобуси з молитвою

Багато років Валентина Іванівна працювала на автостанції в Краснопіллі. Для багатьох жителів селища і навколишніх населених пунктів саме вона була першою людиною, з якою починалася дорога.

Сьогодні молодь уже навряд чи пам’ятає ті часи, поїздка до Сум чи Краснопілля перетворювалася на справжню подію зі штурмом автобуса. Тоді дуже цінувалося знайомство з працівниками автостанції.

— Я завжди старалася, щоб усі, кому треба їхати, поїхали, — згадує вона. — Бувало, люди приходять, розповідають свою біду, пояснюють, чому їм терміново потрібно в місто. Я просила водіїв, щоб взяли ще одного пасажира.

Перший автобус вона відправляла о четвертій сорок ранку. А до цього треба було прокинутися, впоратися по господарству і дістатися на роботу в Краснопілля, а це за 12 кілометрів.

Та найцікавіше інше. Коли всі пасажири вже займали місця, а автобус рушав у рейс, Валентина Іванівна потайки хрестила його.

— Бажала, щоб усі доїхали живими і здоровими. Щоб у людей вирішилися справи, заради яких вони їхали. Такий вже в мене характер – хочу щоб людям було добре. З дитинства так виховали. Для мене кожна добра справа — це служіння. Адже у Святому Письмі сказано: усе те добре, що ти зробив для ближнього, ти зробив для Бога.

Як водій автобуса став чоловіком

З майбутнім чоловіком Миколою вона теж познайомилася через автостанцію. Ще школяркою Валентина їхала до родичів у сусіднє село рейсом «Краснопілля – Грабовське» і дуже просила водія дочекатися її на зворотному рейсі, бо інших рейсів не було.

Водій таки чекав її кілька хвилин доки вона бігла полем до автобуса. Згодом вони зустрілися знову, бачилися тоді, коли вона автобусом їхала на навчання. Почали спілкуватися. Закохалися. І незабаром одружилися.

— Усі були здивовані, — сміється Валентина Іванівна. — Я ж у школі була активісткою. Казала подругам, що заміж не збираюся. Тому новина про весілля стала несподіванкою для всіх.

Разом вони прожили довге щасливе життя – 52 роки. Працювали. Будували дім. Садили сад. Виростили доньку і сина. І були переконані, що саме там зустрінуть старість.

Город при місяці

Коли слухаєш розповіді Валентини Іванівни про молодість, виникає лише одне запитання: де бралися сили? Після роботи чекало господарство: городи, дві корови, п’ять биків, п’ятеро свиней, гуси, качки, кури, індики. Пізніше — вівці.

— Так і напишіть, що якби не я, то барана у мами не було б, — жартує син Олександр, який час від часу долучається до нашої розмови. Першу овечку йому колись подарував дідусь. Так у господарстві з’явилася нова живність.

Валентина Іванівна зізнається, що тримала господарство не лише заради харчів. Просто в родині любили живність, любили спостерігати за нею, доглядати…

Їй подобалося виводити нові породи птиці. Побачить у когось гарну курочку — і вже думає, як таку завести у себе.

— У мене були різні. І з борідками, і в штанцях. «Штанці» — це пір’я на лапках.

Розповідаючи про своїх курей, про те, які вони красиві, яке у них забарвлення пір’я, вона усміхається так само тепло, як інші люди говорять про домашніх улюбленців.

У родині було ще одне захоплення — виноград. Ним жив її чоловік Микола. На обійсті вони виростили 62 кущі винограду. Разом вони створювали навколо свого будинку той маленький світ, який здавався непорушним.

— Бувало, сапали городи при світлі місяця, — сміється вона.

І тут же додає:

— Просто я любила все, чим займалася.

Згадує про свою живність і говорить про них так тепло, ніби про старих знайомих.

Донька, яка назвала її мамою

Є в житті Валентини Іванівни ще одна історія. Особлива. Колись разом із чоловіком вони відвідували сусіда у лікарні. Там вона побачила маленьку дівчинку. Санітарка носила її на руках. Худеньку, злякану, самотню.

Так Валентина Іванівна дізналася про трьох дітей, чия мама замерзла дорогою додому зимової ночі.

Найменшій дівчинці був лише рік і три місяці. Спочатку родині запропонували взяти одну дитину.

Але Валентина Іванівна відповіла:

— Якщо брати, то всіх. Дітей не можна розлучати.

На жаль, тоді знайти сім’ю для трьох дітей не вдалося, а всіх дітей теж їй не віддали, бо люди, які цих дітей взяли, вже теж прикипіли до них серцем. Найменша дівчинка потрапила до родини Ярмошів.

Лікарі говорили, що вона нібито не чує і не говорить. Але вдома все змінилося.

— Купала її в травках, варила кашки, доглядала. А одного дня приходжу з роботи, а вона каже: “Мама”. Потім: “Тато”.

Виявилося, що дитина була цілком здоровою. Їй просто бракувало турботи. Згодом батько дітей повернувся, забрав усіх трьох і повіз до своєї родини в Липецьку область. Але ще довго вони писали листи Валентині Іванівні і називали її мамою.

— Мене питали, навіщо мені чужі діти. А я не розуміла цього питання. Просто хотілося дати їм любов.

Завжди читала

Ще одна її любов — газети і журнали. Свого часу в родині Ярмошів виписували аж 23 найменування періодики! Усе це ревно читалося й збиралося у підшивки, які й досі зберігаються в її домі в Угроїдах. Найстарішим газетам і журналам тут уже понад 40 років. Колекція настільки унікальна, що одного разу навіть обласна газета, готуючи свій ювілейний випуск, зверталася до родини по старі номери.

— Просто люблю читати. Мені все цікаво, – говорить Валентина Іванівна

Сьогодні вона так само чекає кожен номер «Перемоги». Через районку дізнається новини про земляків, яких війна розкидала по всій Україні та світу. Хто де живе. Хто чим займається. Хто повернувся додому. Хто з земляків звільнений з полону, а хто ще чекає на повернення.

Здається, війна…

24 лютого 2022 року вона зранку почула дивні звуки. Зателефонувала дітям.

— Мені здається, війна почалася…

Син згадує, що тоді навіть усміхнувся. Здавалося, такого просто не може бути. А вже через кілька хвилин почув вибухи й у Сумах.

Спочатку виїжджати ніхто не збирався. Люди просто спостерігали, як російська техніка рухається дорогами Сумщини. З характерним ревом. Потім почалися обстріли. Потім стало зрозуміло: життя змінилося назавжди. У прикордонному селі ставало дедалі небезпечнішим. Люди потроху почали виїжджати.

Сьогодні в Угроїдах немає нормальних умов для життя. Немає світла. Немає газу. Немає води. Але люди тримаються за домівки. Зруйновні, пошкоджені, але свої.

Але найболючіший удар війна завдала пізніше.

Чоловік Валентини Іванівни переніс інсульт. На той час у селі вже не було лікарів. Швидка допомога теж не приїжджала, бо було небезпечно. Той дорогоцінний час, коли людину ще можна було врятувати без важких наслідків, було втрачено.

Вивезти чоловіка допомогли військові аж через півтора місяці після інсульту. Сьогодні Валентина Іванівна доглядає за ним і вірить, що він ще стане на ноги.

А допоможе в цьому рідний дім.

— От повернемося додому — йому стане краще. Вона говорить це так впевнено, що мимоволі починаєш вірити разом із нею.

І сама Валентина Іванівна продовжує жити своєю головною мрією. Вона вже посадила в Угроїдах чотири відра картоплі. Каже, щоб не втратити сорти. Наче робить запас не для сьогоднішнього дня, а для майбутнього. Для того часу, коли війна закінчиться. Коли можна буде повернутися додому. Відновити будинок. Знову випустити курей на подвір’я.

І, можливо, саме в цьому полягає справжня сила таких людей, як Валентина Ярмош. Вони не говорять про великі подвиги. Вони просто продовжують берегти свій дім — навіть тоді, коли між ними і домом стоїть війна.

І дуже хочеться, щоб її мрія здійснилася. Бо якщо Валентина Іванівна повернеться в Угроїди, значить, закінчилася війна.

А це вже мрія не лише її. Це мрія всіх нас.

Світлана Шовкопляс

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/yagnychka-i-chotyry-vidra-kartopli-mriya-valentyny-yarmosh-pro-den-koly-mozhna-bude-povernutysya-v-ugroyidy/
03.07.2026
ЛЮДИ
Ягничка і чотири відра картоплі. Мрія Валентини Ярмош, про день, коли можна буде повернутися в Угроїди