12 червня 1857 року. Надворі спекотне азійське літо. Новопетровський форт, немов ластівчине гніздо, приліпився на стрімчастому північному березі Каспійського моря. Цього дня великий український поет і художник Тарас Шевченко, на ту пору рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, який із нетерпінням чекав на наказ про звільнення зі служби, дістав у ротного писаря шість аркушів сіруватого паперу й рушив у свою улюблену альтанку на комендантський город. Там він зшив собі зошит, акуратно обрізав його – правда, не без пригод, бо зламав просто безцінний у цій пустелі кишеньковий ножик, – і почав вести щоденник. Перша записана подія – саме про те, як він зламав ножик…

Власне кажучи, Шевченко почав вести щоденник іще десять років тому, майже відразу після того, як опинився «в степу безкраїм за Уралом». 27 лютого 1848 року він писав княжні Варварі Рєпніній: «Тепер найбільш тихий і зручний час – одинадцята ночі. Усе спить, казарма освітлена однією свічкою, біля якої сиджу тільки я сам і закінчую мого недоладного листа, – чи не правда, картина в дусі Рембрандта? Та навіть найбільший геній поезії не знайде в ній нічого втішного для людства. Від дня свого прибуття до Орської фортеці я пишу свій щоденник, сьогодні розгорнув зошит і думав повідомити вам хоч одну сторінку, – то що ж! так одноманітно-сумно, що я аж сам злякавсь – і спалив свого щоденника над недогарком свічки». Отже, поет почав вести щоденник десь 22 або 23 червня 1847 року, а через вісім місяців, 27 лютого 1848 року, спалив його. Правда, він одразу ж пожалкував про це, та справу було зроблено. Чи не пробував поет вести щоденник знову? Важко сказати. Може, Олександр Пипін і мав рацію, коли в статті «Російські твори Шевченка», надрукованій у третій книзі «Вестника Европы» за 1888 рік, припускав, що поданий у повісті «Близнята» щоденник Савватія Сокири, де змальовано перехід Аральської описової експедиції з Орська до Раїма в травні-червні 1848 року, – то не що інше, як «уривок із власного щоденника Шевченка». Хоч інколи виникає враження, що з бігом часу наш поет забув про те, що вів колись щоденник. «Мені слід було б, – писав він 13 червня 1857 року з ноткою і суму, і легкої іронії, – розпочати свій журнал від часу моєї посвяти в солдатський сан, тобто з 1847 року. Тепер це був би товстелезний і нуднющий зошит. Згадуючи це минуле сумне десятиліття, я сердечно радію, що мені тоді не прийшла спасенна думка завести записник. Бо що б я в ньому писав?» Мовляв, моя душа здригається при одній лиш згадці про все пережите. «А що б воно було, якби я змалював оцю похмуру декорацію й бездушних, грубих лицедіїв, з якими мені довелося грати цю похмуру, монотонну десятирічну драму? Повз, пройдімо повз, моє минуле, моя підступна пам’яте! Не каламутьмо серце любого друга негідним спогадом, забудьмо й простімо наших темних мучителів, як простив милосердий Людинолюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернімось до світлого й тихого, як наш український осінній вечір, і запишімо все бачене й почуте й усе, що продиктує серце».

Але навіщо? Навіщо ось тепер, наприкінці десятилітнього заслання, поет знову заходився вести щоденник? Відповідь, мені здається, дуже проста: він шукав у письмі розраду. Пишучи щоденник, він рятувався від тієї ледь не всеосяжної нудьги, яка опосіла його душу після того, як близько трьох місяців тому прийшла звістка, що імператор Олександр ІІ помилував його. «…Не можу ні за що взятись, – признавався поет 17 червня 1857 року. – Ані найменшої охоти до праці. Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою, і хоч би на сміх що-небудь ворухнулось в уяві. Таки ж геть нічого. Справжній застій. І цей томливий стан почався в мене із 7 квітня, тобто від того дня, коли я отримав листа від Михайла Лазаревського. Свобода й дорога поглинули мене всього». А ось пізніший запис: «Вітер усе той же. І нудьга та сама. Дощ продовжує омивати новий місяць. Такі тривалі люб’язності тут з ним рідко бувають. Я непорушно пролежав увесь день в альтанці й слухав монотонну тиху мелодію, що її виводили дрібні й часті краплі дощу по дерев’яному даху альтанки».

Словом, душею поет був уже на волі, а воля все ніяк не приходила. І він увесь перетворився на чекання. Ось тоді в нього й з’явилася думка вести щоденник. Зрештою, він і раніше лікував душу письмом. Пам’ятаєте рядки, написані ще наприкінці 1848 року на Кос-аралі?

«Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!»

Це – переспів мініатюри Олексія Кольцова «Пишу не для мгновенной славы…»:

«Пишу не для мгновенной славы –
Для развлеченья, для забавы,
Для милых, искренних друзей,
Для памяти минувших дней».

А далі йде ось така сповідь:

«Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу.»

Принаймні аж ніяк не випадково щойно зацитовані мною рядки поезії Кольцова «Пишу не для мгновенной славы.» зринають уже на самісінькому початку Шевченкового щоденника. Щоденник для поета – це передовсім утіха від письма. А крім того, це солілоквій, ота мовчазна «розмова із самим собою», про яку він згадував у листі до графині Анастасії Толстої 9 січня 1857 року…

Письмо-втішання, письмо-солілоквій. Чи не перебільшую я, коли так кажу, адже коментатори часом стверджують, що, називаючи свій твір не «щоденником», а «журналом», Шевченко натякає на те, що це письмо не інтимне, що воно призначене для стороннього ока? Ні. Мені здається, справа тут складніша. Пригадаймо хоч би роман Шевченкового улюбленця Михайла Лермонтова «Герой нашего времени», а власне, «Журнал Печорина». Його оповідач каже на початку: «Тепер я маю стисло пояснити причини, які змусили мене подати на суд публіки сердечні таємниці людини, якої я ніколи не знав». І далі: «Перечитуючи ці нотатки, я пересвідчився в щирості того, хто так немилосердно виставив на огляд власні слабкості й пороки. Історія людської душі, нехай навіть найдрібнішої душі, напевно, цікавіша й корисніша за історію цілого народу, а надто коли вона – наслідок спостережень зрілого розуму над самим собою і коли вона писана без марнославного бажання збуджувати співчуття або подив. Сповідь Руссо має вже той недолік, що він читав її своїм друзям». Як бачимо, «журнал» для оповідача роману Лермонтова – це сповідь, інтимний щоденник, тільки що названий на французький лад. Поза сумнівом, саме так розумів єство свого письма й Шевченко, як би він його не називав: «журналом», «домашнім журналом», «записками», «строкатими записками» чи просто «записником». Так чи інакше, це інтимна «сповідь», і редакція журналу «Основа» мала всі підстави подати цей твір на суд зацікавленої публіки під назвою «Щоденник Т. Гр. Шевченка».

І не біда, що Шевченкова «сповідь» має той самий «недолік», що й «Les Confessions» Руссо – наш поет теж писав свій щоденник не лише для себе, але й «для милых, искренних друзей». Справді, сторінку спаленого щоденника 1847-1848 років він хотів надіслати княжні Варварі Рєпніній 27 лютого 1848 року, а 22 липня 1857 року мав намір надіслати Михайлові Лазаревському замість листа два зошити вже нового щоденника, щоб той читав його разом із Семеном Гулаком-Артемовським. Зрештою, згодом він таки подарує Лазаревському на іменини весь свій щоденник. І хоч Шевченко зробив це «за тайну», її – «тайну» – слід розуміти, мабуть, лише в тому сенсі, що поет не призначав свого щоденника для друку. Про це він прямо писав у нотатці від 13 червня 1857 року. На цьому ж таки наголошувала й редакція «Основи», починаючи друкувати Шевченків «Журнал» у травневому числі за 1861 рік. Мовляв, цей твір «не був призначений для друку й задуманий для того, щоб коротати час чекання дозволу на повернення до друзів після десятилітньої розлуки». І далі: «За життя Тараса Григоровича його щоденник був майже нікому не відомий, він подарував його, за тайну, найближчому другові…»

Ясна річ, ділитися тайною з найближчим другом – це майже те саме, що говорити із самим собою, адже друг – то, як казав великий Аристотель, «наше друге я». Але я хотів би підкреслити, що поет не робив зі свого щоденника дуже вже великої тайни навіть для людей, не надто йому близьких. Наприклад, у своїх спогадах про Шевченка, написаних у жовтні 1875 року для празького видання «Кобзаря», Іван Тургенєв свідчив, що поет показував йому свій щоденник. «Він заходив до мене в гості кілька разів, – писав Тургенєв, – але про своє життя на вигнанні говорив мало. Він показав мені крихітну книжечку, …куди занотовував свої поезії і яку ховав за халявою, бо йому було заборонено писати; показав також свій щоденник…» Так-так! Якщо вірити Тургенєву, наш поет, навіть ідучи в гості до своїх звичайних знайомих, міг прихопити із собою для показу не лише «захалявну» книжечку, але й щоденник.

Мені здається, що якраз писання «для милых, искренних друзей» справило вирішальний вплив і на вибір мови щоденника. Поетові друзі жили переважно в Санкт-Петербурзі. Він повертався із заслання саме до них, до омріяної Академії мистецтв. Я б сказав навіть більше: хоч Шевченко й був «селянським королем», як охрестив його Юрій Липа, та жити повнокровним життям він міг лише в «північній Пальмірі», серед людей вільних, освічених, шляхетних, – серед тих, хто його любив і цінував. А серед цих людей були не лише українці, але й ті, хто української мови не знав. Ось чому «Журнал» і написаний по-російському. Зрештою, спалений щоденник 1847-1848 років поет, мабуть, так само писав по-російському. Інакше навряд чи він надсилав би уривки з нього княжні Варварі Рєпніній, яка не знала української мови, хоч і хотіла її вивчити, щоб належно розуміти Шевченкову поезію. У всякому разі, і присвячена Рєпніній поема «Тризна», і всі листи поета до княжни написані по-російському. А з другого боку, неабияку роль у тому, що свій щоденник поет вів російською мовою, могла відіграти й проста звичка. Він давно вже звик писати поезію по-українському, а прозу – по-російському. Не забуваймо, що починаючи десь із 1852 року Шевченко майже безугавно писав російські повісті. Він створив їх близько двох десятків, а це сотні й сотні сторінок! До того ж ці повісті автобіографічні. Уже згадуваний мною Олександр Пипін цілком слушно підкреслював, що вони «мають дуже багато автобіографічного матеріалу: переважна частина цих творів, коли не всі, або значною мірою, або й цілком суб’єктивні; оповідь ведеться скрізь або за безпосередньою участю автора, від його імені, як його особисті спостереження, зустрічі, спогади, або ж, де автор відсутній, у його розповідях і картинах все одно відображені доля й почуття самого автора». Отож, навряд чи помилюся, коли скажу, що Шевченко як автор щоденника – це пряме продовження Шевченка як автора російських повістей.

Ось хоч би повість «Художник» – спогад про найщасливіші роки життя поета, коли він, чоловік, якому доля, здавалось, не давала жодного шансу, за щасливим збігом обставин отримав свободу, змогу одягатись як франт, їсти й пити у фешенебельних столичних ресторанах, сидіти в театрі на найпрестижніших місцях, спілкуватися на вечірках з вельможами, великими поетами й музикантами, коли він став улюбленим учнем найбільшого художника Російської імперії Карла Брюллова, ба навіть жив у його квартирі. «І що ж я робив? – ніби розмірковуючи над сюжетом «Художника», спитає сам себе Шевченко в щоденниковій нотатці за 1 липня 1857 року. – Чим я займався в цьому святилищі? Диво дивне, я складав тоді українські вірші, які перегодом таким страшним тягарем упали на мою убогу душу. Перед його [Брюллова] чудесними творами я впадав у задуму й леліяв своїх кровожерних гайдамаків. У прохолоді його вишукано-розкішної майстерні, неначе в спекотному дикому наддніпрянському степу, переді мною миготіли мученицькі тіні наших бідолашних гетьманів. Переді мною слався степ, усіяний курганами. Переді мною красувалась моя чудова, моя бідолашна Україна в усій своїй непорочній меланхолійній красі. І я впадав у задуму, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принади. Покликання, та й годі». «Одначе, – продовжує поет, – дивне це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таїнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто й копійки не заплатив, і які урешті-решт позбавили мене свободи, і які, попри всемогущу нелюдську заборону, я все-таки крадькома ліплю. Та навіть подумую інколи про друк (звісно, під чужим іменем) цих плаксивих, худих моїх дітей. Їй-бо, дивне це невгамовне покликання».

Зрештою, усі Шевченкові повісті – один-єдиний спогад. Часом мені здається, що в них узагалі немає вигадки, що це суто метонімічна манера письма, тобто химерно переплетені в пам’яті уламки реальності. Інакше кажучи, поетова фантазія не може жити сама в собі, вона годна малювати свої узори-арабески тільки на тлі реальності, а значить – пам’яті. Пам’ять тут, як і в щоденнику, – основа основ. Навіть фантазми сну – то не що інше, як перетворення зафіксованої в пам’яті життєвої реальності. Згадаймо для прикладу щоденникову нотатку за 11 липня 1857 року. Вечір. Поет гуляє на самоті. Примощується десь і починає співати свою улюблену «Зіроньку»: «Ой ізійди, зійди, ти, зіронька та вечірняя…» І ця меланхолійна пісня, – пише він, – нагадала мені той вечір, коли ми з Олександрою Білозерською співали її в Мотронівці на два голоси. Це було на другий день після весілля красуні Олександри з Кулішем – понад десять років тому. «Спогади заколисали мене, – продовжує поет, – і я солодко заснув. І бачив уві сні Новгород-Сіверський… Вулицею їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді п’яні ченці, а між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський».

Спогад не раз і не два непомітно перебігає в сон. Леонід Білецький колись підрахував, що в Шевченковому щоденнику записано 17 снів. Здебільшого це візії чогось жаданого й водночас недосяжного. Так, 5 лютого 1858 року, коли поет був у Нижньому Новгороді, йому наснилась юна акторка Катруся Піунова, якою поет тоді просто марив. «Я бачив її вві сні, – пише він. – Чи на добро це? Начебто вона сліпа жебрачка, але така молода й гарненька. Стоїть біля якоїсь огорожі чи паркана й простягає руку Христа ради. Я хотів підійти з якоюсь дрібною монетою, та вона раптом щезла. Це продовження ролі Антуанетти. Нічого більше». Справді? Невже це всього лиш відлуння баченої на сцені мелодрами Теодора Барр’єра «Паризькі жебраки», де Катруся виконувала роль Антуанетти? Та ні. Поет просто не хоче признатись собі, як палко бажає цієї дівчини. Сон – то щось дуже-дуже інтимне, може, навіть інтимніше за обійми й поцілунки. Я гадаю, поет чудово це розумів. Принаймні коли йому за півроку до цього наснились якось його друзі (начебто в центрі Санкт-Петербурга він стрів Гулака-Артемовського та Куліша з їхніми дружинами, і вони всі разом рушили в гості до Михайла Лазаревського), він нотує в щоденнику таке: «Усе, що дороге серцю, згрупувалося на цей раз у моєму сні».

А крім спогадів, Шевченко часто жив мріями про своє майбутнє вільне життя. Іншими словами, його пером на сторінках щоденника водить надія – ця чи вже «нянька-любовниця», чи «прекрасна ошуканка»… 26 червня 1857 року поет сидів собі на самоті в Новопетровському форті. Він думав про волю, і його фантазія малювала «найвигадливіші арабески» того, як він буде жити, коли повернеться до «північної Пальміри». Аж раптом у пам’яті поета зринув рядок із Ґетевого «Фауста» (ІІ, 58) в російському перекладі Едуарда Губера. І він нотує в щоденнику таке: «Надеждою живут ничтожные умы», – сказав покійник Ґете. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам. Це наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянька-любовниця. Вона, прекрасна, і всемогутньому цареві, і світовому мудрецю, і бідному хліборобу, і мені, мізерному, повсякчас леліє довірливу уяву й заколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, яким кожен із нас так охоче вірить. Я не кажу – несвідомо. Той дійсно нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не вірити мені, що я хоч би до зими, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж… почую чарівницю оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє. Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, у цю чарівну надію».

…

(закінчення буде)

Джерело:
Передмова до видання:
Щоденник / Тарас Шевченко; упорядн., автор передмови та приміток проф. Л. Ушкалов. — Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018.

Веб-адреси:
https://savchook.com/books/shhodennyk/
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/L_Ushkalov_statti_2014.pdf