Загурська-Архимович Кіра Іванівна (17(30).01.1902, с. Угроїди Охтирського повіту Харківської губернії (нині – Сумський район Сумської області) – 02.03.1991, м. Розендейл, штат Нью-Йорк, похована у містечку Бавнд Брук, штат Нью-Джерсі, США) – українська вчена-селекціонер, доктор агрономії (1969). Дружина Олександра Зиновійовича Архимовича, відомого українського вченого, президента УВАН у 1962-1970 роках.

Загурська Кіра Іванівна закінчила 2-у Сумську жіночу гімназію (1919), Київський сільськогосподарський інститут і Московський інститут цукрової промисловості (1936). Працювала в Українському НДІ цукрової промисловості (Київ) та Київському політехнічному інституті, розробляла методику щеплень однорічних рослин. Від 1943 року – разом з чоловіком на еміграції. Співробітниця селекційної станції поблизу Відня. Брала участь у створенні в Німеччині УВАН, НТШ, Українського технічно-господарського інституту, в якому викладала. Від 1948 року – в Іспанії, де на насіннєвій фірмі «Продес» допомагала чоловікові в дослідницькій роботі з питань буряківництва і картоплярства, а також займалася селекцією томатів. 1953 року переїхала до США, працювала у Бруклінському ботанічному саду (м. Розендейл, до 1956). Авторка спогадів «Голод», «Українські ботаніки світового масштабу і роль І. Мічуріна в їх загибелі», нарису «Сумський художній музей очима гімназистки» («Нові дні», Канада, червень 1985, присвячений пам’яті його фундатора Н. Онацького).

***

Кіра Іванівна Загурська-Архимович народилася 30 (за н.ст.) січня 1902 року в с. Угроїди Охтирського повіту Харківської губернії (нині – Сумський район Сумської області). Освіту отримала у м. Суми, у 1919 році закінчила із золотою медаллю Сумську жіночу гімназію. Її батько був керуючим Угроїдською економією цукрозаводчика і мецената Харитоненка. Під час революційних подій 1917-1920 років, перебуваючи у службовому відрядженні, Іван Федорович Загурський зазнав нападу трьох бандитів. Під час сутички він убив двох нападників і поранив третього, але й сам загинув. Розбійники належали до більшовицької партії, тому Кіриного батька радянська влада посмертно оголосила “ворогом народу”. Зазнаючи репресій, родина вимушена була виїхати спочатку до Харкова, згодом до Києва, де дівчина закінчила з відзнакою сільськогосподарський інститут, набувши фаху агронома. Працювала Кіра Іванівна в різних установах Києва та області, зокрема в Українському науково-дослідному плодово-ягідному інституті, заочно вчилася в аспірантурі.

1935 року одружилася з колегою-агрономом, ученим-селекціонером Олександром Архимовичем, який працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті цукрової промисловості й одночасно – у кількох сільськогосподарських вузах України (Архимович Олександр Зиновійович (22 04.1892 – 19.01.1984) – відомий український вчений, доктор біологічних наук (1940), у 1962-1970 роках — президент УВАН (Українська вільна академія наук, створена після 2-ї Світової війни українськими вченими в еміграції. Згідно зі своїм статутом, УВАН взяла на себе спадкоємність традицій і продовження діяльності ВУАН у Києві в період 1920 – поч. 1930-х років)).

1943 року Архимовичі еміґрували до Австрії, де працювали на селекційній станції поблизу Відня. Потім переїхали до Німеччини. Разом з іншими українськими науковцями Кіра Іванівна брала участь у створенні в Баварії нових еміґрантських наукових структур – Українського технічно-господарчого інституту, Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Т. Шевченка.

Вони не змогли одразу переселитися на Захід, але її чоловік у 1948 році отримав рекомендацію від Міністерства сільського господарства США, яка дозволила йому отримати посаду в іспанській насіннєвій компанії “Prodes” у Вальядоліді, де він працював над селекцією цукрових буряків та картоплі. Кіра допомагала йому в цій роботі, водночас продовжуючи самостійну роботу над селекцією помідорів. Архимовичі прибули до Сполучених Штатів у 1952 році. В США Архимовичі мешкали в м. Розендейлі (штат Нью-Йорк), тут Кіра Іванівна знайшла роботу і три роки працювала в Бруклінському ботанічному саду.

К. І. Загурська-Архимович є автором наукових публікацій “Стан садівництва в Україні під час другої світової війни і в післявоєнний період” (Мюнхен, 1960), “Л. П. Симиренко: “Помологія” (Мюнхен, 1964), “Історія садівництва в Україні” (Наук. зап. Укр. тех.-госп. ін-ту. Мюнхен, 1966. Т. 9), “Селекція томатів в Україні і селекційна робота з українським вихідним матеріалом поза межами України” (Там само. 1968–69. Т. 18), та інших. Займалася також публіцистикою, написала спогади “Голод” про голодомор 1932-1933 років, “Українські ботаніки світового масштабу і роль І. Мічурина в їх загибелі“, нарис “Сумський художній музей очима гімназистки“, присвячений пам’яті його фундатора Н. Х. Юнацького і опублікований 1985 року в Канаді.

Кіра Іванівна Загурська-Архимович померла 2 березня 1991 року. Похована на українському православному кладовищі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Джерела:

https://esu.com.ua/search_articles.php?id=15255
Загурська-Архимович Кіра Іванівна

https://www.ukrhec.org/collections-research/archives/kira-arkhimovych-papers
Ukrainian History and Education Center Archives, Somerset, New Jersey
Kira Arkhimovych papers

https://history.sumy.ua/sources/writing/9839-holod-spohady.html
Неділя, 10 березня 2024 22:18
Голод (Спогади)
Кіра Загурська-Архімович (1902-1991), науковець

***

Додаток

https://www.chasipodii.net/article/1913/
11/01/2002
автор:
Кіра Загурська-Архімович
номер #2002-168

До 70-річчя голодомору

У 1932-1933 роках я працювала в Київському сільськогосподарському інституті на катедрі землеробства. Весь персонал інституту – студенти і професорсько-викладацький склад був мобілізований на збирання врожаю збіжжя в маєтку Митниці.

Ми працювали партіями. В одну з них потрапила і я, хоча з деяких причин (як студентка-заочниця) і не підлягала мобілізації, але залишитися у Києві не було можливости.

В селах, покинутих господарями, була мертва тиша. Жодної живої істоти. Віконниці хат закриті. Приїхали за темна.

Жінок залишили в одному місці, а чоловіків повезли далі. А де ж спати? Жінка-бухгалтер показує на купу соломи, яку треба розстелити на глиняній долівці. Тьмяно блимкає каганчик, що чекав на наш приїзд. Завтра вранці, як задзвенить дзвінок, будемо прямувати на поле, що було поблизу маєтку. Жінки муситимуть зносити снопи і докладати їх в копиці. Не спалося на новому місці.

Нас усіх – аспірантів, асистентів і лекторів відправляють в поле. Чудові снопи золотавої пшениці поступово вкладаємо в копиці і поле стає чистоньким і ніби прибраним.

Під час обідньої перерви розносять суп. Це підігріта вода з сіллю і розмоченій в ній макусі із щириці. Вода не кипіла. На друге “каша” із тієї ж щириці у достатній кількости. Студенти з’їдають свої порції і з заздрістю дивляться на мене. Проковтнувши лише кілька ложок теплої, сіруватої підсоленої води, кажу:

– Хлопці, хочете мій суп?..

– О, з приємністю. – І двоє діляться по-братському моїм супом, а інші дивляться на них із заздрістю. Кашу я розділяю на дві частими, не збираючись її їсти.

Через кілька днів – подія. Студенти не були б студентами, якби їх не цікавило все. Якось через щілину вони угледіли, що на другій половині даху щось лежить вкрите брезентом. Троє перелізли через огорожу і побачили, що приховано горох, призначений для посіву. Вони наїлися того гороху, набили ним кишені й повернулись до групи, щиро обділяли всіх.

Ніхто з них не знав, що горох було затруєно. Як вийшли на працю в поле, отрута почала діяти. Студенти почали кидати роботу і бігати до канави, але звідти не поверталися. Вони не мали сили, щоб вилізти з неї. Довелося їх витягати зомлілих, зі страшними болями шлунку.

Їх було чотирнадцять, що потрапили до лікарні найближчого містечка. І лише оперативні дії медичного персоналу врятували їм життя.

Вирішую, що так не може продовжуватися і пишу листа до завкатедрою професора О.3. Ахрімовича. Через два дні мене викликають до Києва. Іду на залізничну станцію пішки разом з Ізидорою Петрівною Косач-Борисовою, сестрою Лесі Українки, з якою ми працювали. Прибули до потягу своєчасно. Входимо до вагону, в якому багато вільних купе, сідаємо в одному. До першої зупинки доїхали спокійно, а на другій два міліціонери вводять до купе жінку і всі тут сідають навпроти нас. Наступна зупинка – Фастів, на ній потяг довго стоїть. Один з міліціонерів зривається і біжить до буфету.

Повертається зі склянкою гарячого супу і чималим шматком хліба з картоплі і висівок. Все це віддає жінці, яка жадібно хапає і їсть. А другий розповідає…

Ця жінка мала чотирьох дітей. Старшій доньці було 12 років. Вона померла і мати затягла її до другої половини хати. Там помила, приготувала два чавуни і хотіла розрубати, зварити і нагодувати менших. Але хтось вистежив, доніс і на цьому її заарештували. Тепер її скарають на смерть, а троє дітей помруть, бо тепер люди гинуть від авітамінозу. (Більшовицька влада називала авітамінозом справжній голод, нею ж створений. – Прим. автора).

Взимку 1933 року, недалеко від парадного входу до нашої квартири в Києві стояв на морозі з непокритою головою жебрак, а чистокровний, сірий із сивиною пес породи лайка лежав на його обмотаних ногах, гріючи їх. Всім їстівним, що одержував господар, він порівну ділився з псом. Одного дня його не стало. Неборака забрали до лікарні. Він помер. А пес, який побіг за машиною до лікарні, стоїть там коло порогу, не бере нічого з чужих рук і проситься – гавкає, щоб його впустили. Його не впускають. Коли виносили тіло, пес, зібравши останні сили, побіг за машиною до кладовища. Потім ліг на землю, якою закидали нещасного, відмовився від їжі і здох на могилі свого господаря.

Тієї ж голодної зими 1933 року якось вийшла з хати. На зустріч йшов великий і товстий мужчина. Порівнявшись зі мною, раптом впав на хідник. Їсти-їсти, – простогнав він. Я почала розкривати свій сніданок, який складався з двох малесеньких шматків хліба, один намазаний тертою квасолею, а другий його прикривав. Несподівано до мене підійшла жінка і перехопила мою руку з сніданком. Неможна-неможна, – шепотіла вона. Він же в страшенних муках проковтнув їжу.

– Краще викличте щвидку допомогу.

На щастя, поблизу в аптеці був телефон і чоловіка забрала швидка допомога. Про його дальшу долю не знаю, але уявляю.

До нас у двір у Києві приходило п’ятеро дітей, батьки яких померли. Старшому було одинадцять років. На руках у нього була дівчинка місяців десять. Одного разу хлопчики прийшли без малої сестрички

– А де ж мала? – запитую.

– Поїхала до Москви.

Далі пояснили, що на залізничному вокзалі у вікно вагону висунулася якась жінка, попросила дати дівчинку, яку вона пообіцяла удочерити. Ми і віддали сестричку. Кому? Не знали, не до того було. Адреса? Не взнали. Більше ті четверо хлопчики не приходили, зникли.

Влітку у Білій Церкві їду до пані Косач-Борисової, що знімала кімнату у подружжя бібліотекарів з сільськогосподарського інституту. Тільки вийшла за ворота інституту, що містився в колишньому маєтку Мазепи, тільки завернула, щоб іти стежечкою по березі Росі до Ісидори Петрівни, бачу сидить жінка, страшна, худа і змучена. На руках тримає дитину. Поряд горить вогонь. Хлопчик років трьох у лахмітті кидає у вогонь мушлі, а тоді дає їх іншим дітям, що нерухомо сидять навкруги. Діти розкривають, жадібно хапають серединку. Підходжу і питаю: де батько?

Жінка підводить страшні, повні муки очі і відповідає, що його немає.

– Я зараз принесу вам їжу. – Бігом повертаюсь до інституту. Нагрівши щось у судках, повертаюсь до жінки і дітей. Вони кидаються до судка. Маю лише дві ложки, але діти діляться, ложки обходять всіх.

– Я зараз ще принесу! – Прожогом кидаюсь до студентської їдальні.

– Жінки, дайте голодним! – Жінки вишкрябують все, що мають. Швидко повертаюсь на місце, де їх лишила. Але там їх вже не було. І я згадую страшні слова жінки:

– Таким, як ми, не можна входити до міста. Голова заборонив. Відразу ж забирають до в’язниці…

Де вони ділися? Втекли чи потрапили до в’язниці? Не знаю. Прийшла до І.П. Косач-Борисової стурбована. Удвох побігли до того місця. Смеркало. Гукали, але ніде нікого. Ніби понесла їх Рось на своїх хвилях, чи забрав водопад, який шумів біля інституту…
…