ФІЛОСОФІЯ
В юності я хотів стати філософом. Ні-ні. Не так… Спершу, десь років у тринадцять, я хотів стати геологом, потім — морським офіцером, потім — робітником, а потім, уже коли опинивсь у війську, — філософом. Але знайомі казали, що на філософські факультети беруть передовсім членів компартії. Це мене насторожило… Ніколи не любив людей, які говорять одне, думають друге, а роблять третє… Словом, філософом я так-таки й не став. Але моя юнацька любов до філософії нікуди не зникла. Почасти вона всоталась у стиль мого життя, почасти — в мою улюблену філологію…
А от Шевченкові філософія, здається, взагалі не гріла душу. Пам’ятаєте, як на початку липня 1857 року він, готуючись їхати до омріяного Санкт-Петербурга, шукав у Новопетровському укріпленні бодай якоїсь книжки, щоб почитати в дорозі, і неждано-негадано знайшов трактат польського гегельянця Кароля Лібельта «Estetyka czyli umnictwo piękne»?[603] Ясна річ, поет зрадів своїй знахідці, але то не була вершина щастя. «Чтиво, правда, не зовсім на мій смак, — нотує він у щоденнику, — та що ж його робити: на безриб’ї і рак риба». А далі йде ось такий пасаж: «Я, не дивлячись на мою щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі, відчуваю нездоланну антипатію до філософій та естетик. І цим почуттям я завдячую спершу Галичу, а насамкінець вельмишановному Василю Івановичу Григоровичу, який читав нам колись лекції з теорії красних мистецтв, девізом яких було: побільше мудрувати й поменше критикувати. Суто платонівський вислів».
Олександр Іванович Галич, який читав Шевченкові в Академії мистецтв лекції з естетики, отримав чудову освіту в університетах Гельмштадта й Геттінгена, був професором філософії Санкт-Петербурзького університету й одним з перших послідовників Шеллінга в Російській імперії. Очевидно, на лекціях з естетики Галич розвивав ті самі ідеї, які звучать у його книзі «Опыт науки изящного», виданій у Санкт-Петербурзі 1825 року. Прекрасне він трактував тут у дусі трансцендентального ідеалізму Шеллінга й почасти Канта як досконалий чуттєвий прояв ідеї шляхом вільної діяльності моральних сил генія. За словами Ернеста Радлова, «Опыт науки изящного» був «найбільш цілісним викладом ідеалістичної системи естетики російською мовою».
Василь Іванович Григорович — український і російський мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар і професор Академії мистецтв (Петербург), видавець часопису «Журнал изящных искусств»
У цьому ж таки ключі читав лекції з теорії мистецтв і Василь Іванович Григорович. До речі, якраз Григорович і запровадив теорію мистецтв у навчальну програму академії, а Шевченко як сторонній учень мав змогу слухати лекції із цього курсу з особистого дозволу професора. Важко сказати, що сáме не влаштовувало поета у лекціях Галича й Григоровича: спекулятивний раціоналізм, характерна для ідеалізму німецького взірця «деспотія універсального» чи щось інше. А може, тут зіграло свою роль і трохи зверхнє ставлення до «філософій та естетик» з боку обожнюваного Шевченком Карла Брюллова. У всякому разі, поет декларує свою антипатію до «філософій та естетик».
Але погляньте, як професійно, глибоко й оригінально він міркує про порушені Лібельтом теми, зіперті на ідеї Гегеля, Шеллінга, Жана Поля, Фрідріха Теодора Фішера й інших зірок німецького ідеалізму! Наприклад, у параграфі «Sztuka jest wyższą nad naturę»[604] Лібельт пише: прекрасне в природі підлягає споконвічним законам, котрі оприявнюють мету Божого творива, а прекрасне в мистецтві вільне, адже тут дух пізнає самого себе. «Митець, — веде далі Лібельт, — є необмеженим паном, автократом матеріалу, він оволодіває ним і проймає своїм духом, звільняє його від випадкового, переливає в нього, як хоче, свої ідеали, надає йому життя і робить твором, своїм твором». Тим часом у природі все інакше: «Там немає ані волі, ані самопізнання. Усе відбувається в споконвіку накреслених межах…»
«Чи так це? — питає сам себе Шевченко. — Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними незмінними законами. А нехай-но спробує цей вільний творець хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, як він стає боговідступником…»
Блискуча думка! Зрештою, у колі своїх добрих знайомих поет залюбки говорив на філософські теми. Згадаймо хоч би щоденникову нотатку за 21 квітня 1858 року: мовляв, увечері після спектаклю я зайшов до Василя Білозерського й застав у нього Костянтина Кавеліна: «Від розмови про минулу й майбутню долю слов’ян ми перейшли до психології й філософії. І просиділи до третьої години ранку. Школярство. Але чарівне школярство!»
Та й у його творах раз по раз зринають напрочуд цікаві філософські матерії. Ось, наприклад, оповідач повісті «Прогулянка…» каже: «…Лежу під липою, а самого так і тягне глянути, що за картина відкриється за цими невгамовними млинами? Але філософ Бекон учить задовольняти спершу необхідне, а вже потім цікаве. І я послухав його мудрої поради, тим паче що мій шлунок уже почав клопотатися про необхідне».
Щó це? Судячи з усього, іронічні варіації на тему десятого розділу «Нового Органону» Френсіса Бекона, що має назву «Актеон та Пенфей, або Цікавий». Так само грайливо-іронічно поет говорить і про книжку «Переписка российской императрицы Екатерины II и господина Вольтера, продолжавшаяся с 1763 по 1778 год»[605], і про російський переклад трактату Шарля-Луї де Монтеск’є «De l’esprit des lois»[606].
Тим часом морально-політична філософія Джорджа Вашингтона й Бенджаміна Франкліна поетові явно імпонує. Франклін для нього взагалі «великий». З пошаною згадує він і знаменитих філософів протестантизму Яна Гуса й Мартіна Лютера. А з українських мислителів його найбільше приваблював «філософ-містик» Сковорода — цей «Діоген наших днів»[607].
А ще були писання Юстина Філософа, Єфрема Сірина (навіть у своєму «Букварі» поет подав молитву Єфрема Сірина), Томи Кемпійського, тобто те, що Шевченко називав «християнською філософією». Згадаймо, як 1 січня 1850 року він писав Варварі Рєпніній, прохаючи її надіслати трактат Томи Кемпійського «De іmitatione Christi»[608]: «…Жахлива безнадія! Така жахлива, що самá лиш християнська філософія годна боротися з нею».
Нарешті, поета дуже цікавила й закарбована в думах, піснях, легендах, приказках і прислів’ях «філософія простого народу», тобто те, що німці називали словом Volksphilosophie й що в українській інтелектуальній традиції стане популярним десь у 1860—1870-х роках: пригадаймо хоч би надруковану у львівському часописі «Правда» статтю Євгена Згарського «Народна філософія, списана по народним пословицям і приповідкам» або книжку гегельянця Клима Ганкевича «Grundzüge der slavischen Philosophie»[609] — першу спробу синтетичного викладу слов’янської, зокрема й української, філософії післякантівської доби.
У цій книзі, спираючись на фольклористичні матеріали Куліша, Головацького, Нечуя-Левицького, Номиса й інших, Ганкевич стверджував: «…Серед слов’ян жоден народ не годен дорівнятись українцям, коли йдеться про багатство народної філософії». Мабуть, Шевченко радо погодився б із цією думкою. Ось вам і «нездоланна антипатія» до філософії!
603 «Естетика, або Наука про прекрасне» (пол.).
604 «Мистецтво вище за природу» (пол.).
605 «Листування російської імператриці Катерини ІІ і пана Вольтера, що тривало з 1763-го по 1778 рік» (рос.).
606 «Про дух законів» (франц.).
607 Як уявляв собі Шевченко знаменитого грецького кініка, можна зрозуміти з його сепії 1856 року «Діоген».
608 «Про наслідування Христа» (лат.).
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.518-520)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій – Краснопілля Інфо /
