Tag Archives: Кароль Лібельт

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЛЮБОВ

Leave a reply

ЛЮБОВ

Любов — велика таїна. Скільки разів люди хотіли збагнути, що воно таке, а все марно. Мені особисто серед моря думок про любов найбільше імпонує думка про те, що любов — це Божа присутність у світі. Це те, про що писав Сковорода в одному зі своїх листів: «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor». Я б переклав це по-нашому десь так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов».

А іншого разу той-таки Сковорода співає любові справжню осанну: «Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожнеча руйнує? Хіба не називає Бога любов’ю його найулюбленіший учень Іоан? Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Continue reading →

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЕРЦЕ

Leave a reply

СЕРЦЕ

Кажуть, що українці живуть серцем. 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», Євген Маланюк писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний народ (мій термін з року 1943)». Поет трактує Тичинин образ серця як інтуїтивне осягнення самого єства української ментальності: «І тут уся рокованість мого народу — і слабість, і сила його».

Українська «філософія серця» знайшла свій яскравий вияв і в Сковороди, і в Гоголя, зокрема у добре знаних Шевченком «Вибраних місцях з листування з друзями», і в поезії Куліша, і в трактаті Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого». Ясна річ, абсолютизувати «українськість» цієї філософії навряд чи варто хоч би тому, що «серце» відіграє важливу роль і в західній культурі. Західна «philosophia et theologia cordis»[1], яка має за джерело Платона й Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте, Паскаля й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні. Continue reading →

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ДУША

Leave a reply

ДУША

Наші письменники, починаючи ще десь від знаменитої «Притчі про людську душу та тіло» Кирила Турівського, весь час міркували над загадкою людської душі. Одні, як, наприклад, Петро Могила в добре знаному Шевченком «Требнику», казали, що «розумна людська душа — це створений Богом і посланий у людське тіло безсмертний дух, який не від сімені людського народжений, не з чотирьох стихій складений і не вмирає, вийшовши з тіла».

Інші, як-от Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу», стверджували в дусі схоластичної філософії, що «душа — це актуальний стан органічного фізичного тіла, яке має здатність до життя». Continue reading →

Шевченко й Данилевський: життя, мистецтво, філософія (ч.2)

Leave a reply

(продовження)

***
Ясна річ, окреслити бодай тематику розмов Шевченка з Данилевським дуже непросто. Справа ускладнюється ще й тим, що рецепція ідей Данилевського в українській традиції, здається, взагалі не вивчена[410]. Я можу пригадати хіба лиш не надто виразні вказівки на те, що теорія «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового постала під впливом ідей Данилевського[411], або раніші «Чудацькі думки про українську національну справу» Михайла Драгоманова.

Драгоманов, який на відміну від Данилевського був свято переконаний у тому, що «різниця між східною й західною цивілізацією ніколи не була велика по суті»[412], цілком негативно поставився до книги «Росія і Європа». Мовляв, на сьогодні в росіян «старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в ход більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр[иклад], буланжисти серед французів[413], а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського»[414]. Continue reading →