Сумщина роками тримає марку головної «кузні кадрів» для українського біатлону, виховуючи атлетів, які здатні боротися на найвищому рівні попри будь-які обставини. Юніорський Чемпіонат світу, запеклі внутрішні відбори та виснажливі мас-старти — це лише частина шляху, який пройшла ексбіатлоністка Єва Мартиненко разом зі своєю сестрою-близнючкою Валерією.
В ексклюзивному інтерв’ю Єва відверто розповіла про те, як дитяча обіцянка «поїхати на море» привела її в професійний спорт, як команді вдавалося знаходити мотивацію на зруйнованій обстрілами тренувальній базі та чому на дистанції немає місця жалю навіть до рідної сестри. Про залаштунки великих гонок, поради від Валентини Семеренко, боротьбу з мандражем та рішення розвивати український спорт у новій ролі після завершення кар’єри — читайте в нашому матеріалі.
Сумщина традиційно вважається головною «кузнею кадрів» для українського біатлону. Чому свого часу ти обрала саме цей спорт і хто привів тебе у секцію в Краснопіллі?
Почну з того, що свій спортивний шлях я розпочала не в біатлоні, а саме в лижних перегонах. Разом зі своєю сестрою-близнючкою Валерією ми тренувалися в рідному селищі Краснопілля, що на Сумщині. На той момент у нас не було великого різноманіття спортивних секцій, тому й особливого вибору, чим займатися, теж не було. Ми з сестрою були дуже активними дітьми, і одного дня мама запропонувала нам спробувати себе саме в лижних перегонах. Якщо чесно, вона трохи нас туди «затягнула», пообіцявши, що ми регулярно будемо їздити на море. Досі пам’ятаю цю розмову — тоді нам із сестрою було лише 6 років. Коли я трохи підросла, тренер з лижних перегонів почав брати нас із сестрою на тренувальні збори, які проходили на спортивній базі в Сумах.
Там ми тренувалися разом із різними спортсменами, зокрема й біатлоністами. Мені було дуже цікаво спостерігати за їхніми тренуваннями, і саме тоді я зрозуміла, що теж хочу спробувати себе в біатлоні. Тому ми з сестрою вирішили почати тренуватися в біатлоні, паралельно продовжуючи займатися лижними гонками. Поєднувати два види спорту було непросто, але в 17 років ми остаточно перейшли в біатлон і почали займатися ним уже більш серйозно. Саме тоді в нас з’явилися великі цілі та бажання потрапити до збірної команди України.
Останні роки для спортсменів із Сумщини через постійні обстріли та безпекову ситуацію є надскладними. Як вам із командою вдається знаходили мотивацію та умови для тренувань, коли доводилось працювати в таких реаліях?
Так, із початком війни тренуватися стало надзвичайно складно. База, на якій у нас були створені всі умови для підготовки, була знищена країною-агресором. Але наші тренери — Бондаренко Віктор Михайлович та Шамрай Григорій Іванович, робили все можливе, щоб ми могли продовжувати тренування й працювати далі. Так, умови були далеко не ідеальними, але ми дуже цінували все, що для нас робили. Напевно, саме це і стало однією з головних мотивацій не зупинятися та продовжувати рухатися вперед, попри всі труднощі.
Пам’ятаєш свій перший по-справжньому успішний старт на всеукраїнському рівні, як-от срібло та бронзу на юніорському ЧУ?
Безумовно, усі старти, які завершуються п’єдесталом, запам’ятовуються. Але, напевно, по-справжньому успішним для мене став літній Чемпіонат України, адже саме завдяки своїм результатам я відібралася на Чемпіонат світу. Якщо ж брати загалом, то найбільш вдалим для мене був останній юніорський сезон. І на літніх, і на зимових змаганнях я почувалася у дуже хорошій формі, тому майже на всіх гонках юніорського Чемпіонату України змогла здобути медалі.
Єво, ти з сестрою Валерією постійно змагаєтеся на одній трасі й часто разом опиняєтеся на п’єдесталі. Як це — змагатися з рідною людиною? На дистанції ви суперниці чи перш за все підтримка одна для одної?
Коли ми на дистанції, то не думаємо одна про одну, адже кожна з нас хоче показати максимальний результат. Мені здається, що саме завдяки цьому ми обидві ростемо як спортсменки, тому що як спаринг-партнери постійно мотивуємо одна одну тренуватися ще краще. Але поза трасою ми завжди підтримуємо одна одну, допомагаємо та щиро радіємо успіхам одна одної. А моменти, коли ми стоїмо на одному п’єдесталі, особливо цінні для нашої сім’ї та для нас самих.
Бували випадки, коли доля медалі чи позиції у фінішному створі вирішувалася між вами на останніх метрах дистанції? Що відчуваєш у такий момент — азарт чи бажання десь «поступитися» сестрі?
Так, такі випадки були, особливо в гонках мас-старту чи персьюту (ред. – гонці переслідування). У такі моменти, звісно, з’являється азарт і бажання фінішувати першою. На дистанції ти вже не думаєш про те, що поруч сестра, повністю концентруєшся на боротьбі та результаті. А якщо вже трапляються такі фініші між нами, то після гонки ми все аналізуємо й ще більше мотивуємо одна одну тренуватися сильніше.
Ти виборола право представляти Україну на юніорському Чемпіонаті світу у 2024 році. Згадай сам момент відбору на внутрішній арені: наскільки високим був градус напруги в команді, коли всі розуміли, що на кону стоїть квиток на світову першість?
На той момент відбіркові змагання стосувалися лише нас із сестрою, адже ми були єдиними юніорками в нашій команді. Між нами не було такої напруги, в будь-якому випадку ми б раділи одна за одну. Ми навпаки стимулювали одна одну краще тренуватися, і це допомагало покращувати результати на контрольних тренуваннях, а згодом і безпосередньо на змаганнях. У той період я думала лише про одне: це мій шанс поїхати, і я не маю його втратити. Я максимально зосередилася на старті, і саме це допомогло мені показати потрібний результат та потрапити до списків команди.
Що ти відчула, коли офіційно побачила своє прізвище у списку збірної, яка летить на ЮЧС? Кому зателефонувала першій — мамі чи, можливо, сестрі, яка проходила цей шлях поруч із тобою?
Я сприйняла це досить скромно — відчула спокійне задоволення й ніби сказала собі: «Невже я це зробила?». Але разом із цим прийшло й розуміння великої відповідальності за подальші старти, адже я вже усвідомлювала, що вони будуть одними з найважливіших у моїй кар’єрі. Щодо дзвінків — потреби телефонувати сестрі не було, бо вона була поруч зі мною на зборах. У той день у мене був дуже напружений і завантажений графік, тому мама вже сама зателефонувала й привітала мене. Вона активно стежила за нашими стартами.
Коли виходиш на старт світового рівня і бачиш поруч лідерок юніорського біатлону з Норвегії, Німеччини чи Франції — це більше мотивує чи додає хвилювання? Як вдавалося впоратися з мандражем перед стартом?
Це був літній Чемпіонат світу, тому такої біатлонної еліти там не було, вони рідко беруть участь у літніх змаганнях, хоча мені було б дуже цікаво з ними позмагатися. Я постійно була на зв’язку зі своїм тренером Шамраєм Григорієм Івановичем, тому відчувала спокій і впевненість. Також я постійно спілкувалася з Валентиною Семеренко — вона допомагала мені налаштуватися психологічно, направляла на правильні думки та дуже підтримувала, за що я їй щиро вдячна. Звісно, без мандражу не обходилося, особливо на вогневому рубежі — там стрільба іноді не клеїлася. Але я намагалася зібратися і постійно повторювала слова тренера: «Єва, роби все так, як ти вмієш і знаєш». На рубежі я ставала максимально зосередженою і спокійною, тому змогла уникати зайвих промахів і навіть приємно здивувала сама себе.
Який головний урок ти винесла для себе після змагань із найкращими молодими біатлоністками планети?
Що навіть світові спортсменки — це не “недосяжні люди”, а такі самі дівчата, які просто щодня багато працюють над собою. Після таких стартів починаєш зовсім інакше дивитися на тренування, режим і відновлення, бо саме в цих деталях і формується високий рівень. І, мабуть, найголовніше, я зрозуміла, що теж можу бути серед них, що я нічим не гірша.
Що тобі ближче — швидкісний хід на дистанції чи ідеальна робота на вогневому рубежі?
Хотілося б і одного, і другого, адже в біатлоні це дуже доповнює одне одного та дає хороший результат. Але, напевно, мені все ж ближча ідеальна робота на вогневому рубежі, тому що стрільба грає величезну роль у нашому спорті. Як казав мій тренер: «Стріляєш одні нулі — і ти в дамках», намагалася дотримуватися його слів.
Мас-старт — одна з найвидовищніших, але й найважчих гонок, де у тебе вже є серйозні медальні здобутки на рівні ЧУ. Як психологічно впоратися з тиском, коли поруч із тобою одночасно стріляють або біжать десятки суперниць?
На мас-старті найбільше відчувається цей хаос навколо, всі стартують разом, хтось поруч прискорюється, хтось може закривати огляд по дистанції. Особливо психологічно важко на стрільбі, коли одночасно стріляють десятки спортсменок і ти чуєш кожен постріл поруч. Але якщо починаєш думати про інших спортсменок — одразу втрачаєш свій ритм. Тому я старалась максимально концентруватися тільки на своїй роботі: своє дихання, свій темп, своя стрільба. На рубежі взагалі намагалася нікого не помічати, ніби я там одна. І чесно, у мас-старті є особливий кайф. Так, це одна з найважчих гонок, але водночас і одна з найемоційніших, бо боротьба йде буквально до останніх метрів.
Чи є у тебе якісь особливі передстартові ритуали або треки в навушниках, які допомагають налаштуватися на гонку?
Я ніколи не слухала музику перед стартом. І навіть не сказала б, що в мене був якийсь особливий ритуал, я просто ловила свій внутрішній спокій. Перед гонкою намагалася максимально зосередитися, побути у своїх думках і морально налаштувати себе на старт. Старалась ні з ким багато не розмовляти перед гонкою, щоб, так би мовити, зберегти всю свою внутрішню енергію і використати її вже безпосередньо під час самої гонки. Для мене саме спокій і концентрація давали найкраще налаштування перед стартом.
Хто для тебе є кумиром у світовому у біатлоні? На чию техніку чи стиль стрільби ти намагаєшся рівнятися?
Насправді у мене багато кумирів у світовому біатлоні, але моя фаворитка — Lou Jeanmonnot. Мені дуже подобається її стиль проходження дистанції, її концентрація на вогневому рубежі та те, як спокійно й впевнено вона працює під тиском. Завжди вболіваю за неї найбільше і з цікавістю спостерігаю за її гонками.
Які цілі ти ставиш перед собою?
На жаль, як би сумно це не звучало для мене, але як спортсменка я вже не ставлю перед собою якихось великих цілей. У 2025 році я відійшла від професійного спорту. Але спорт все одно залишається дуже важливою частиною мого життя. Зараз мені хочеться розвивати спорт у нашій країні, зокрема біатлон, і бути корисною вже в іншій ролі. Тому поки що дивлюся саме в цьому напрямку.
Джерело:
https://ua.tribuna.com/uk/biathlon/blogs/3170994-vid-krasnopillya-do-chempionatu-svitu-velyke-intervyu-z-biatlo/
Від Краснопілля до Чемпіонату світу. Велике інтерв’ю з біатлоністкою Євою Мартиненко
4 червня 2026, 14:02
