АМЕРИКА
Кожен відкриває Америку по-своєму. Наприклад, я, коли був малий, знав про неї тільки з книжок: Фенімор Купер, Майн Рід, Марк Твен… У подружку Тома Сойєра Беккі Тетчер я, здається, був навіть трішки закоханий… Потім настала черга вестернів. Потім — десь у шістнадцять — строго-настрого заборонені «Голос Америки» й rock’n’roll. І ще, і ще… Хоч, зрештою, Америка так і залишилась для мене чимось далеким і екзотичним.
Мабуть, схоже відчуття передає й оповідач повісті «Художник», коли каже: «Незрідка мені доводилось бувати в Ермітажі разом з Брюлловим. Це були блискучі лекції з теорії живопису. І щоразу лекція завершувалась Теньєром, а надто його «Казармою».
Перед цією картиною він надовго, бувало, зупинявся й після палкого, сердечного панегірика знаменитому фламандцеві казав: — Тільки заради однієї цієї картини можна приїхати з Америки». Згадавши цей самий епізод у щоденнику, Шевченко вже від себе додає: «Словам великого Брюллова в цій справі можна вірити»…
Зрештою, уявлення про Америку як про далеку екзотичну країну було на ту пору звичним. Згадаймо, як Павло Енгельгардт охрестив самого Брюллова «американським дикуном», коли той зробив йому не надто вдалий візит у справі викупу Шевченка з кріпацтва, і яким гомеричним сміхом зустріли друзі Шевченка розповідь Олексія Венеціанова про Брюллова-«американського дикуна». З другого боку, про Америку наш поет знав чимало, починаючи з історії відкриття Нового Світу. У повісті «Художник» він розказує про те, як одного разу Брюллов у власній квартирі читав йому вголос книжку американського письменника-романтика Вашингтона Ірвінга «The Life and Voyages of Christopher Columbus»[15], яка щойно перед тим з’явилась у російському перекладі.
До речі, уже в поезії Симеона Полоцького «Ameryka» — здається, першому творі української літератури про цей континент — був змальований образ відважного Колумба: «Krzysztof Kolumbus świata okrąg zwiedził. / Z straszydłem morza wiele się nabiedził…»[16].
Чимало знав Шевченко й про сучасну Америку. Наприклад, у щоденниковій нотатці за 24 вересня 1857 року він розповідає про те, як разом з американським інженером-суднобудівником Джоном Ністремом їздив із Нижнього Новгорода до Балахни, щоб подивитись на будівництво нового пароплава та баржі для компанії «Меркурій». Важко уявити, щоб наш поет не скористався нагодою поговорити з американцем про його далеку батьківщину.
Я вже не кажу про дружбу Шевченка з темношкірим трагіком Айрою Фредериком Олдриджем, який народився в Нью-Йорку. Ні батьки Олдриджа, ні сам він рабами не були. Але в тих сумних негритянських піснях, що їх Олдридж співав на сеансах у майстерні Шевченка, звучала невільницька туга, надто добре відома нашому поетові.
Та й Олдридж полюбив його всім серцем. Полюбив і Україну. Вже по смерті поета в 1861—1862 роках Олдридж виступав у Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Єлисаветграді. Кажуть, він дуже хотів побувати на могилі Шевченка в Каневі… Пройде майже сотня років, і коли десь на початку 1950-х проповідник української пресвітеріанської громади в Нью-Йорку Василь Кузів спитає в негритянського проповідника Джеймса Гілі, чому в їхній церкві красується портрет Шевченка, той скаже у відповідь: «Він наш! Він боровся за права таких, якими були ми»…
Та повернімось до «Шевченкової Америки». Про цей край поет з інтересом читав відповідні публікації, зокрема ті, що належали перу Олександра Ротчева — комісіонера Російсько-Американської компанії в Каліфорнії, мандрівника, перекладача й талановитого публіциста. Недаром поет згадує Ротчева в повісті «Прогулянка…», коли мова заходить про таку нелюбу йому гру в карти. «Я не живописець низьких, гидотних сцен і блідих, дерев’яних фізіономій, — каже він. — Та й щó нового, оригінального в цій неморальній, паскудній картині? Її зміст той самий, що в Сан-Франциско…, що на першому-ліпшому ярмарку. Тільки декорація інакша. Ось, наприклад, Сан-Франциско. Там власник грального вертепу наймає жінку, тобто подобу жінки, щоб вона, немов пекельна цариця Прозерпина, сиділа на троні під час змагання шулерів». І далі: «Добре, що моя мила кузина нічого не читає. Інакше вона прочитала б записки Ротчева про Каліфорнію й примусила б свого тетерю пограбувати селян та їхати прямо в Сан-Франциско…»
Згадка про Сан-Франциско — на цей раз як про крихітне поселення, яке всього за кілька років знаменитої «каліфорнійської золотої лихоманки» перетворилось на велике й багате місто, — зринає також у повісті «Близнята». Змальовуючи неозорі казахські степи, річку Іргіз та її притоки Карабутак, Яманкайрали, Якшикайрали, Шевченко каже, що степ тут одноманітно-безрадісний. Коли в ньому і є щось примітне, то хіба те, що «весь цей простір усіяний кварцом». «Чому нікому не спало на думку пошукати на берегах цих річок золота? — питає поет. — Може, і в киргизькому степу виник би новий Сан-Франциско. А чом би й ні?» Останній раз Сан-Франциско як символ багатства згадано в щоденниковій нотатці за 10 серпня 1857 року, коли поет іронізує над тим дешевим помешканням, яке він винайняв собі в Астрахані: мовляв, за шість карбованців на місяць маю тепер «комірку з помийною ямою! Та це хоч і в Сан-Франциско, так нічогенько».
Але найважливіше, що асоціює Шевченко з Америкою, — це не екзотика на зразок згаданих у повісті «Музикант» томагавків, не Христофор Колумб, не «золота лихоманка» й не Сан-Франциско. Справжньою емблемою Америки для нашого поета були батьки-засновники США й ті просвітницькі ідеали, що знайшли своє втілення в американській Конституції 1787 року.
І то не випадково. Джорджа Вашингтона надзвичайно високо ставили обожнювані Шевченком декабристи. Так само високо ставили вони й Конституцію Сполучених Штатів. Наприклад, Рилєєв уважав, що ідеальною моделлю правління для Росії була б американська Конституція з царем, чия влада не перевищувала б владу президента США. Про федерацію слов’ян на зразок Сполучених Штатів мріяли й кирило-мефодіївські братчики. Український панславізм, як слушно казав колись Павло Зайцев, «був ідеальною утопією «незмісимого», на засадах повної рівності опертого, союзу слов’янських народів». Отож у повісті «Прогулянка…» Шевченко з пієтетом згадує Бенджаміна Франкліна, називаючи його «великим», а в поемі «Юродивий» співає справжню осанну Джорджу Вашингтону й Конституції Сполучених Штатів. «Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом?» — питає поет. Гарне питання, чи не так? Шевченкова відповідь на нього оптимістична: «А діждемось-таки колись»…
А тепер уявімо собі літо 1964-го. 27 червня. Вашингтон. Експрезидент США Дуайт Ейзенгауер відкриває величний монумент Шевченкові, що його виконали скульптор Лео Мол і архітектор Радослав Жук. Спадає полотно, відкриваючи напис на постаменті: це пам’ятник «19th Century Ukrainian poet and fighter for the independence of Ukraine and the freedom of all mankind»[17]. Ганна Черінь написала тоді ось ці рядки: «Вже є Тарас Шевченко в Вашингтоні, / І в Києві ще буде Вашингтон». На ту пору мені було всього сім. Я щойно закінчив перший клас…
15 «Життя і мандри Христофора Колумба» (англ.).
16 «Христоф Колумб пізнав чужі світи, / Він люте море зміг перемогти» (пол.).
17 «…українському поетові XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства» (англ.).
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.21-24)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій – Краснопілля Інфо /
