Коли заочна дружба із нашою землячкою, уродженкою Наумівки, а нині громадянкою Латвії Тетяною Лаздою (Говорухіною) та Конгресом Українців Латвії тільки зав’язувалась, коли її результатом став матеріал у районній газеті “Перемога”, навіть гадки не мали, що історія єднання земляків, взаємодопомоги отримає таке незвичне, зворушливе продовження.

ШЛЯХ, ДОВЖИНОЮ В 40 РОКІВ

Після виходу у серпні в районці матеріалу “Тетяна ЛАЗДА: “ДАВНО НЕ БУЛА ВДОМА” (http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/tetjana_lazda_davno_ne_bula_vdoma/1-1-0-744), до редакції завітав наш добрий знайомий Олександр Олексійович Акименко і своєю розповіддю підтвердив істину – наскільки тісною є земна куля.

…Тікаючи у 1933-му з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом. Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.

Вона прожила довге і важке життя, як тисячі її земляків. Виростила дітей, діждалась онуків, і на 92-му році життя пішла за обрій, до свого Олексія, щоб вже навіки бути разом.

Тоді, у восьмидесятому, коли молодий Олександр, керуючись дитячими спогадами, на новенькому Москвичу приїхав у Єлгаву шукати могилу батька, було все простіше, і шлях коротший, і все життя попереду… Знайшов могилку недалеко від церкви, місцеві умільці зварили хрест з арматури, білою фарбою написав ім’я і дати народження і смерті. І обіцяв приїхати ще…

Майже сорок років минуло з тих пір, але увесь цей час Олександра Олексійовича не полишала надія бодай раз, хоч на хвилину відвідати латвійську могилу батька. Реальних обрисів мрія набрала після запровадження щодо України безвізового режиму з країнами Євросоюзу, але шукати могилу у Єлгаві – місті, в якому не був сорок років, – справа не проста, і тут в “Перемозі” з’являється стаття про українську латвійку, яка, немов за велінням вищих сил, мешкає саме у Єлгаві.

Далі зв’язався з пані Тетяною, розповів їй історію Олександра Акименка. “Допоможу, чим зможу” – прилетіла звістка з Латвії, яка відтепер стала ближчою, ніж здавалося.

ЛАТВІЯ БЛИЖЧЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ

Позаду клопоти з оформленням закордонного паспорта – і ось вона – Латвія. Допоки Олександр Олексійович насолоджувався гостинністю латвійської родини, пані Тетяна знаходила можливість, щоб коротенькими смс-повідомленнями тримати в курсі редакцію: “Звітую. Зустріли. Завтра побуде в Єлгаві, в неділю поїдемо на цвинтар. Відшукаємо могилу. Там же і прибратись треба“.

А потім линули все нові і нові повідомлення з Латвії, короткі, але від того не менш зворушливі, адже Олександр Олексійович приїхав в гості не з порожніми руками, привізши для пані Тетяни листа від її земляків з Угроїд і Наумівки, світлини.

“Мені купу фото передали. Наумівка, Угроїди… Серце щемить: і вулиця моя, і сусіди. Себе не помічаєш, хоч і знаєш скільки років, і на сусідів дивлюсь… які ми вже старенькі…

Хоча я й однокласників, кого не бачила давно, не пізнаю. Дуже теплого листа написали. Так захотілось додому“, – линуть смс-повідомлення у Краснопілля.

Так, життя збігає, немов весняні води, були і щастя, і біда, багато роботи, давно вже дорослі діти, але, мабуть, в ті миті Тетяна на хвильку стала маленькою дівчинкою з Угроїд, а в Олександрові все ще живе 7 річний хлопчик, який приїхав на зустріч з татом…

Тетяна Лазда

“Сьогодні Олександр вже старший за батька. Сам батько і дідусь, з сивими скронями, маленькою пенсією і з великою любов’ю до людей і життя. Не знаю, про що говорив син з батьком. А ми говорили про Україну і Латвію, про дітей і онуків, про Євросоюз і безвіз, про моїх односельчан, ходили в гості до Кості Оверченка, гуляли по Єлгаві і Ризі” – написала згодом пані Тетяна.

І ось Олександр Олексійович знову завітав до редакції. Тепер вже із зовсім іншими емоціями, враженнями, а ще із подарунками, латвійськими світлинами і вітаннями Краснопільщині від українців в Латвії.

ЗАТИШНІ КАВ’ЯРНІ, ЧИСТІ ВУЛИЦІ І… ГІМН НА ЧЕСТЬ УКРАЇНЦЯ

– Скільки залишилось мені жити, скільки й буде зі мною те неповторне відчуття, коли побачив могилу свого батька на старому кладовищі, – не соромлячись сліз розповідає Олександр Олексійович. – Впізнав її по металевому хресту, який на моє прохання зварили місцеві робітники сорок років тому. Навіть частина літер збереглась… Такі моменти варті того, щоб жити…

Жодних інших планів, аніж знайти могилу батька, Олександр Олексійович перед собою у Латвії не ставив, але гостинна Тетяна Лазда внесла свої корективи, аби перебування земляка на латвійській землі було не лише тривалішим, а й цікавим і насиченим.

– Мені влаштували невеличку екскурсію цією маленькою, але надзвичайно охайною і красивою прибалтійською країною, – ділиться враженнями Олександр Олексійович. – Автобуси і маршрутні таксі, що курсують містом, охайні, чисті зовні і всередині, для пасажирів лунає не шансон і попса, а заспокійлива тиха музика, на моніторах в салоні – не бойовики, а дивовижні підводні краєвиди. Ніби дрібниця, але все для того, щоб пасажири не відчували стресу. Широкі вулиці і тротуари з велосипедними доріжками і спеціальними доріжками для незрячих.

Сподобалась екскурсія містом Єлгава. Хвилюючою була зустріч із українцем, поетом-перекладачем, учасником Другої Світової Костем Оверченком, якому в цьому році виповниться 97 років, але вік не заважає йому бути у здоровому гуморі. У нас з ним була довга розмова про його бойовий шлях, про долю України.

На згадку про зустріч Кость подарував свої книги з автографами (одна з них поповнила і редакційну бібліотеку – авт.).

Третього дня вирушили на екскурсію столицею Латвії – Ризі. Побували у старій частині міста, де завжди людно, і це не дивно, адже історична частина приваблює тисячі туристів з різних куточків світу своєю величною архітектурою. Тут можна зустріти безліч бронзових фігурок, які десятиліттями прикрашають вулиці, і ніхто їх не чіпає.

Приємно здивували вуличні музиканти, які дізнавшись, що я гість з України, виконали Гімн нашої держави, що не могло не розчулити.

Також прогулялися набережною річки Даугави, яка розділяє Ригу навпіл.

У місцевому порту вражає величністю паром, який з’єднує три прибалтійські країни-сестри із Скандинавськими сусідами.

Не могли не відвідати в Ризі пам’ятник Тарасу Шевченку. Можна довго розповідати, скільки часу і коштів було витрачено на його спорудження, але українській діаспорі це вдалося, і сьогодні він є місцем паломництва тих, хто в душі відчуває себе українцем. Біля пам’ятника завжди живі квіти, вклонилися Кобзареві і ми.

Дякую долі, улюбленій районці, Тетяні Лазді і її родині, що подарували шанс через сорок років вклонитись батьковій могилі, познайомитись із чудовою Латвією, народ якої зумів побудувати собі гідне життя. Разом з тим вірю і у наше щасливе майбутнє. Слава Україні!

О. МОЦНИЙ.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/os_ja_i_prijshov_do_tebe_batku/1-1-0-763
02.10.2017
…Ось я і прийшов до тебе, батьку